Одеса зустріла семирічних Дашу, Сашу, Давида, Влада, Дениса та їхню старшу десятирічну сестру Алісу з мамою Оксаною та бабусею Ольгою вибухами. Обстріли міста почалися якраз у першу ніч після їхнього повернення. Може, інший би навіть не розпаковував валізи, але Оксана з мамою Ольгою вирішили – якщо вже приїхали, то залишаємось. І заходилися чистити запилену після довгої відсутності квартиру.
Оксана Кобелецька зізнається – через звуки прильотів із мамою взагалі не сплять. А от дітей «бахи» не будять.
- Вони ночами від вибухів не прокидаються, хоча у нас в районі їх добре чути – ми неподалік моря, - зазначає KP.UA Оксана Кобелецька. – У нашому будинку є підземний паркінг – його можна використовувати як укриття. Але поки що дітей сплячими переношу в коридор. Самі не лягаємо до відбою.
Останні місяці в Португалії, де сімейство з восьми осіб прожило півтора роки, пройшли в очікуванні від'їзду в Україну – діти рахували дні.
– Зараз дітей виховує Youtube, там вони багато чого чують, незважаючи на цензуру, і все розуміють, – зазначає Оксана Кобелецька. – Вони дуже мудрі. Ми, коли сюди їхали, здавалося б, були готові до того, що можуть бути обстріли, вибухи… Діти дуже хотіли повернутись додому, щодня питали, коли вже поїдемо. Ну чому було спокійно, а коли ми приїхали – таке почало відбуватися?.. Може, я за цей час стала фаталісткою, але коли вже приїхали, треба вирішити якнайбільше питань, які не можна вирішити в Португалії.
Оксану з дітьми в Україну привела не лише туга за Батьківщиною, є й нагальні проблеми: треба підлікувати маму, яка має проблеми з ногами. За кордоном допомогти їй не змогли. Та й стоматолога не завадить відвідати – ціни тут набагато нижчі. А їздити окремо, кидаючи шістьох дітей на одного, неможливо.
В Одесу велика родина повернулася напередодні нинішніх тривалих обстрілів. Фото: Особистий архів Оксани Кобелецької
Оксана зізнається – незважаючи на вибухи та постійну загрозу, вдома вона начебто ожила. Життя знову заграло кольорами.
- Чесно: хоч ми й не висипаємося, хоч бомблять, там я була - як у затяжній депресії, - відверто говорить Оксана. - Нема сил, немає мети... А тут повернулася додому - і енергія з'явилася!
Вдома діти знайшли свої нові-старі іграшки, а Оксана нарешті зрозуміла, чому взимку платила такі великі рахунки за комуналку у порожній квартирі. Виявляється, дідусь пустив у квартиру пожити біженців із Харкова, не сказавши доньці.
– Зараз, окрім прибирання, треба ще багато чого вирішити, але все одно це – свій будинок, – зазначає Оксана Кобелецька. - Зовсім по-іншому – коли ти живеш за чийсь рахунок і не можеш нічого зробити в орендованій квартирі. А це своє.
В Одесі сімейство насамперед рвонуло до супермаркету – скучили за пельменями та варениками. Ліпити їх часу особливо немає – хіба що зрідка.
– Бабуся робила нам вареники, але пельмешки – це святе, – усміхається Оксана. – У Португалії є пельмені та вареники, але кілограмова пачка коштує 10 євро. Дуже дорого. Та ж гречка коштує 4,5 євро. Пшеничних круп немає взагалі – їх навіть не завозять. Діти її дуже люблять. Вчора бабуся нашу улюблену кашу зварила – так не вистачило навіть, усе вм'яли.
До португальської їжі звикали довго. Там популярні морепродукти та равлики, але діти їх не дуже шанують.
- Українські равлики набагато смачніші, а з морепродуктів діти їдять хіба що кальмарів, - зазначає Оксана.
З м'яса вибирали курку (по 2,80 євро за кг) та індичку – португальська яловичина, на їхню думку, має дивний запах. У вихідні варили борщ – це доступно.
- Що я зовсім не розумію - у Португалії взагалі не вміють готувати, - дивується мама одеських близнюків. – Коли ми були проїздом дорогою додому в Румунії, смак кухні – майже як рідний! Навіть тих же супів. У Португалії є свято сардин – ця риба у них як національний символ, але вони не вміють її готувати. Чому вони не знають, як її готувати, з огляду на те, що у них 33 рецепти з тією ж сардиною?! Або – 40 рецептів рису з квасолею… Дітям довелося змінювати звички, хоча ми намагалися готувати для них звичну їжу.
А от мистецтву кави в мешканців Португалії українці можуть повчитися. Звичного лате чи капучино немає, але інші рецепти – не менш смачні.
Ще одна причина, чому Оксана Кобелецька вирішила відвідати рідну Одесу саме зараз, – закінчення терміну оренди квартири. Житло для них орендувала міськрада. Договір було укладено на рік – і цей рік скінчився. Продовжити не змогли. Волонтери підшукали сім'ї інше житло, але це – одна-єдина кімнатка на всю велику сім'ю у житловому корпусі в іншому місті. Але хоч своя ванна там є.
- Ми тому не впевнені, що повертатимемося, але з іншого боку – ми не можемо не повернутися, бо скоро починається навчальний рік, і тоді ми втратимо все, - зазначає Оксана. – Поки що в роздумах. Ще не відомо, чи переведуть дітей до нової школи…
До цього багатодітна родина жила у дворівневій квартирі з чотирма спальнями та видом на море у 200-тисячному Кашкайші за 30 км від Лісабона. Переїжджати доведеться до 12-тисячного містечка Мафра – воно теж за пів години їзди від столиці.
- Містечко дуже гарне, теж туристичне, але маленьке, - розповідає Оксана. – Там є розвинена інфраструктура для дітей, безкоштовні міські автобуси. Для дітей влаштовують свята безкоштовно, возять їх замість фізкультури у басейн, видають футболки... Це підтримує мерія.
У Португалії у дітей залишилися друзі – також українці. Половина класу – це діти з України, Білорусі, Молдови. Оксана з мамою також мали добрих знайомих серед співвітчизників. Познайомились і з тими, хто дев'ять років тому знайшов тут новий дім, виїхавши з Донецька і Луганська.
Папа Аліси та п'ятірняшок Сергій Семенов за час війни жодного разу не поцікавився, чи в безпеці його діти і чи є гроші на їхнє утримання. Втім, він і раніше аліменти не платив, за що ще до позбавлення його батьківських прав три роки тому став невиїзним.
- Чесно, за час війни навіть жодного разу його не згадала, - зізнається мама близнюків. – Це абсолютно чужа людина. Він ще має старшу доньку – він і на неї аліменти не платив, але підписав згоду, щоб виїхала з країни. Вона жила у Донецьку. Підписники пишуть мені, що він ховається у квартирі… Мене запитували, чи не писав він мені, щоб він, як багатодітний, міг виїхати. Ні, не писав, але я й не дозволю. Нехай іде захищати країну. А ми вже давно звикли усі проблеми вирішувати самі.
А дрібні і не дуже життєві негаразди та проблеми доводиться вирішувати постійно. Навіть радісний привід, день народження, перетворюється на виклик. А спробуйте організувати свято із подарунками одразу для п'ятьох дітей, і якщо кожен хоче на день народження смартфон! Цього разу (24 червня близнюкам виповнилося сім років) вдалося обійтися ляльками і лего, але наступного – не факт, що такий презент задовольнить дітей.
Раніше день народження п'ятірняшок був загальноміським святом в Одесі – гуляли всім містом, проводили фестиваль близнюків. Так тривало три роки, поки не спалахнула пандемія коронавірусу, а за нею – війна. Свято довелося згорнути.
– Я з ностальгією згадую той час, – зізнається Оксана. – А цього разу ми їздили до аквапарку за 300 км – там є шоу дельфінів, шоу з морськими котиками, пірати, гірки, басейни…
Цю подорож організовувала українська суботня школа. Також дітям накрили стіл із різними смаколиками.
У Португалію діти з мамою повернуться до нового навчального року, який там починається в середині вересня. Фото: Особистий архів Оксани Кобелецької
Першого тижня після приїзду сімейство вирушило збирати врожай ягід на дачі – уродила смородина. Дача теж біля моря, тож вибухи чути, а в окрузі вже падали уламки «шахедів». Тож безпечним місце не назвеш. Хоча багато хто під час війни виїхав за місто.
– Але вдома у нас хоча б є паркінг, де можна сховатися, – зітхає Оксана. - Ви знаєте, іноді я собі з такою гордістю говорю: «Я вже стільки пройшла, здолала, що мене вже нічого не візьме!» Але мою цю гординю війна приземлила... Тому що я розумію, що є речі, з якими я не можу впоратися.
Як і будь-яка мама – у тривозі за дітей. Оксана багато чого бере близько до серця, а деякі події викликають страх, що переслідує її потім. Наприклад, коли в таборі «Вікторія» в Одесі під час пожежі загинули троє дівчат, найбільший жах викликав саме вогонь. Це був 2017 рік – п'ятірняшкам був лише рік, а Алісі – чотири.
– Ми тоді жили у квартирі на 16-17-му поверсі – з бабусею та шістьма дітьми, п'ять із яких ще не ходять, – згадує Оксана Кобелецька. - Якщо що - що ми робитимемо? Бабуся придумала, щоб їх виносити у великій ковдрі… Ось такі думки були. Був страх, що впадуть, що матеріально не впораюся... А страх дитячих хвороб у мене атрофувався – вони хворіли постійно, постійно… Ми кілька років жили в лікарнях. Весь час цього боятися – теж важко. Наразі вже легше – якщо захворіли, це необов'язково означає лікарню, не обов'язково є ускладнення… Але є інші проблеми – навчання.
Одеська супермама – не з тих, хто живе в очікуванні, коли ж діти виростуть. Сміється – «я тоді вже буду пенсіонеркою». Цього року їй виповнюється 44. Але зазначає: якщо помріяти, чим вона займеться, коли діти виростуть, вона вибрала б подорожі.
– У мене завжди була мрія більше подорожувати, – ділиться Оксана. - З появою дітей щоразу із заздрістю дивилася на тих, хто садив дитину в слінг та біг на літак. Для мене все це було неможливо. Тепер іноді думаю: «Мріяла подорожувати – і ось домріялася».
Тим не менш, Оксана не стирає з пам'яті список тих країн, які вона хотіла б відвідати.
– До речі, Португалії там ніколи не було, – Оксану смішить, що доля закинула її з дітьми саме туди. - Я хотіла б відвідати Домінікану, побувати в Азії, дуже хочу побачити Лондон, Дублін. А ще я фанат Чехії та Праги – я там була чотири рази, і щоразу мені хочеться туди повернутися.
Втім, жінка знає, як втілити свою мрію у життя вже зараз. Вирішити це допоміг би автодім - фургон-житло, в якому можна їздити світом всією родиною. Питання – у грошах.
– У Португалії це дуже розвинуто, для таких автобудинків є окремі паркування, – ділиться Оксана. – Тож і в мене з'явилася мрія: може, взяти в оренду великий автодім і так поїхати мандрувати.
За кордоном дітлахи брали участь у різних акціях, традиційно привертаючи увагу місцевих. Фото: Особистий архів Оксани Кобелецької
Коли діти трохи підросли, нарешті з'явилася година-друга для себе. Вільний час Оксана Кобелецька не пролежує на дивані – зайнялася сировиробництвом.
- Цим я захопилася ще перед війною, - зазначає вона. – Роблю для нас бринзу, адигейський сир і вже навіть замахнулась на твердий. Я закінчила технологічний вуз – вивчала багато хімію, і такі процеси мені дуже подобаються. Колись і мило варила.
Ставити на потік та продавати мило ручної роботи та домашні сири Оксана поки не планує – вдома не ті умови, щоби відкривати виробництво. Сама вона за фахом – винороб-технолог, що є популярною професією не лише на півдні України, а й у Португалії. Але зарплата – нижча, ніж виплати на шістьох дітей та двох дорослих. Тому кар'єра поки що – на паузі.