• Головна
• Суспільство

Фото: ДСНС

Жахливі кадри поранених, вбитих, закатованих стали звичним контентом не тільки у соцмережах, а й для багатьох медіа. Чи етично публікувати такі знімки? Це питання, швидше, до рівня емпатії суспільства. Про те, чи дійсно одна фотографія може зупини кровопролитну війну, а також думки тих, хто опинився та таких знімках, не бажаючи того, читайте у матеріалі Коротко про.

«Я стала популярною, хоча і не хотіла цього»

Ніч проти 24 квітня, Київ. Біля розваленого будинку - крики і паніка. Рятувальники намагаються витягнути людей, які опинилися під завалами. Тут же надають першу допомогу постраждалим медики. В цей час поряд стрекоче фотокамера: на місце події прибули перші представники медіа, а також відомі фотографи Євген Малолєтка і подружжя Ліберових. 

Саме останні зробили серію знімків, через які в соцмережі розгорівся шалений скандал. На фото зображені закривавлені, в пилюці люди, а дехто з постраждалих майже оголений. Ось закривавлену молоду жінку транспортують на ношах. Груди постраждалої повністю оголені. Суспільство вибухнуло: чи етично виставляти назагал такі фото? І як на такі знімки реагують самі герої фото?

Поранена «жінка з грудьми» зараз у лікарні, висловити свою думку щодо фото вона фізично не може. Але журналістка Коротко про зібрала думки інших людей, які самі або ж рідні яких не зі своєї волі потрапили до об’єктивів фотокамер у щемливий чи гіркий або страшний момент свого життя.

- Коли мого чоловіка звільнили з полону, фотоколаж з його «до» та «після» одразу опублікували усі медіа. Та почали поширювати в соцмережах, - пише на своїй сторінці в соцмережах Юлія Колеснікова. – Я у вразливому стані і неготовності до такої публічності, дуже гостро переживала і відчувала це як вторгнення в мій особистий простір. Макс (чоловік – відомий маркетолог, а з 24 лютого 2022 - доброволець Максим Колесніков. – Авт.) на це відреагував спокійно, сказав «нехай увесь світ бачить, що ці нелюди роблять». …І ця ситуація показала мені, що в цій боротьбі наші особисті кордони мають розширитися, ми всі як шпальти.

Фото: скрин threads.com/@goldisss

Фото: скрин threads.com/@goldisss

Є й інша думка. У січні 2023 року в Дніпрі під завалами будинку опинилася 23-річна Анастасія Швець. Дівчина вижила дивом, тому що у момент вибуху вона була в ванній і опинилася під завалами у такій собі «кишені». Увесь світ облетіло фото Насті, яка сидить на руїнах власного будинку з іграшкою і новорічним дощиком у руках. Її батьки загинули, квартири не залишилось.

- Я стала популярною, хоча і не хотіла цього, майже кожен паблік мене публікує, - писала тоді дівчина на своїй сторінці в інстаграмі. - А я хочу до батьків. Мені боляче. Чи я існую взагалі?

Анастасія Швець у зруйнованому будинку у Дніпрі. Фото: Фото: Arsen Dzodzayev/Hromadske

Фотографи вибачилися

Великий допис на своїй сторінці у фейсбуці залишила журналістка і редакторка Анастасія Федченко. На початку року жінка втратила на війні свого коханого. Світлина з похорон, де вагітна на дев’ятому місяці вдова стоїть на колінах перед труною, – теж розлетілось соцмережами. Анастасія знайшла в собі сили пояснити, чому робити такі знімки – неетично.

- Я хочу написати про роботу окремих журналістів та фотографів як журналістка і за сумісництвом дружина полеглого офіцера. Деякі знімки і коментарі, які поширювало багато людей, робили мені фізично боляче. Наприклад. Труна. У ній - тіло. Його не обов’язково знімати так, аби було видно крупно обличчя… Наприклад, я на колінах коло труни. (На моєму місці може бути будь-хто з родичів будь-кого з полеглих воїнів). Крупно - обличчя, скривлене болем, заплакане. Яку цінність несе це фото? Ну, якщо прям чесно. Не для жовтих медіа. Для розуміння ситуації в Україні. Чи воно все ж про інше? Про вміння швидко на великому зумі схопити емоцію і першим її опублікувати. Продати свою роботу завдяки надмірному натуралізму і фільтрам, які додають контрасту, а отже, й роблять чіткішою емоцію. Та найгірше - підписи. “Так виглядає горе“. Хто ви такі, що ви дозволяєте собі таке писати? Горе може бути зі слізьми, а може перетворити людину на камінь. Горе може голосити, а може мовчати. Горе буває дуже різне. Як і люди. …Ви женетеся за гучними заголовками і підписами, за натуралізмом, за переглядами, за вподобайками. …Я і так ніколи не забуду день, коли поховала своє серце. Але завдяки спогадам у соцмережах це стане неможливо зробити поготів.

До речі, автор тих самих фотографій з прощання, відомий український фотокореспондент Ян Добросонов, під цим же дописом попросив вибачення у Анастасії за «недоречний знімок».

Отримавши значну дозу хейту у соцмережах, Ліберови видалили фотографію з оголеними жіночими грудьми, але видалити всі його копії з інтернету навряд чи можливо. Також подружжя фотокореспондентів спробували пояснити ситуацію, мовляв, інколи знімки нібито зупиняють війни. І назагал виставили відоме фото «Жах війни» фотокореспондента Ніка Ута.

Фотографія «Жах війни» фотокореспондента Ніка Ута. Фото: Вікіпедія

«Жах війни»

Ця фотографія дотепер нагадує страхіття В’єтнамської війни. На знімку - діти, які тікають від смертельно небезпечної атаки. Одна з дівчаток повністю оголена. Позаду них клубочиться темний дим, на обличчях - жах і біль. За ними безпорадно йдуть в’єтнамські солдати.

А тепер до історії цього знімку. Це трапилося біля села Транг Банг 8 червня 1972 року. Того ранку південні військово-повітряні сили відправили літаки, щоб скинути на людей поблизу села напалм - речовину, що наче желе липне до тіла, горить, викликає у людей сильні опіки.

Головна героїня фотографії, дівчинка Фан Тхі Кім Фук, вижила і через роки змогла розповісти, що у той момент її одяг згорів на ній же. Вона отримала глибокі опіки. І до лікарні її відвіз якраз фотограф Нік Ут, який тоді працював на Associated Press. Чоловік клацнув знімок і кинувся на допомогу дітям.

Вже пізніше Ут пригадував, як посадив поранених дітей у свій фургон і віз їх пів години до найближчої лікарні. Там їх не хотіли брати, бо місць не було. Але Ут все-таки вмовив лікарів допомогти малим.

З лікарні фотокореспондент поїхав до офісу Associated Press у Сайгоні, щоб проявити фотографії.

- Коли я повернувся до свого офісу, всі, хто бачив фотографію, одразу сказали мені, що вона дуже потужна і що отримає Пулітцерівську премію, - казав Ут у своїх багаточисленних інтерв’ю.

Так і сталося. У 1973 році Ут отримав Пулітцерівську премію саме за цю фотографію. А ще - звання «Фотограф року», за версією World Press Photo, після того як знімок з’явився на перших шпальтах усіх провідних щоденних газет США. Але немає жодних доказів того, що фотографія «Жах війни» прискорила кінець війни у В'єтнамі, яка тривала до 1975 року. Та все ж фото стало символом антивоєнних настроїв.

А доля ще довго випробовувала ту маленьку дівчинку з фотографії. Фан Тхі Кім Фук провела 14 місяців у лікарнях, тому що отримала надто важкі травми. Шрами від опіків залишилися з нею на все життя. Вже дорослою пригадувала, як соромилася цього свого фото і хотіла забути про той страшний день.

І лише після того, як Фук отримала політичний притулок від Канади в 1992 році, вона пробачила фотографу за знімок і навіть змогла прийняти фото. Більш того, використала свою особисту трагедію для блага інших. Фук написала книгу про свій досвід, стала послом доброї волі ООН, заснувала Міжнародний фонд - благодійну організацію, яка надає допомогу дітям війни.

Фотограф Нік Ут. Фото: uk.wikipedia.org

Замість висновку

Дискусія в суспільстві закінчиться не сьогодні, бо однієї думки - і головне, правильної думки, тут точно бути не може. З одного боку, такі фотографії не тільки приносять автору тисячі переглядів і роблять його знаменитим. Вони показують усьому світу той жах, який щодня відбувається в Україні. Кожна людина, її страждання, її біль - це може бути зрозумілим для будь-якої людини, навіть зрозумілішим, ніж зруйновані будинки. Це має бачити та приміряти на себе кожен.

З іншого ж боку, перед тим як публікувати подібні знімки, може, варто задуматися: хотіли б ви побачити на таких ілюстраціях себе чи своїх близьких?