Мама одеських п'ятернят: У Португалії добре, але сумуємо за нашим морем
Оксана Кобелецька з Одеси стала для українців взірцем сучасної багатодітної мами, яка все встигає без чоловічої підтримки. Здавалося б, їй вдається легко справлятися з шістьма дітьми, п'ятеро із яких – одноутробні близнюки, ще й вести блог, знаходити час для фотосесій та влаштовувати цікаве дозвілля малюкам.
Хоча Оксані випала нелегка доля. Маючи на руках трирічну доньку Алісу, вона завагітніла одразу п'ятьма. Видаляти частину ембріонів, як умовляли лікарі, навіть не думала. Чоловік, який спочатку намагався зберігати образ щасливого тата, в один із днів розчинився в ранковій імлі.
Сьогодні Оксана Кобелецька з шістьма дітьми (8-річною Алісою та 5-річними Сашком, Дашею, Давидом, Владом та Денисом) та мамою живе в Португалії. Як мільйони інших жінок виїхали на початку війни.
Пішли до школи на рік раніше
До португальського морського міста Кашкайш, за населенням – як наше Рівне чи Івано-Франківськ, родина приїхала в середині березня. Їхали, як усі, що підганялися страхом, без розуміння куди й наскільки. До цього блукали іншими країнами – Молдова, Румунія… Поки що черговим евакуаційним рейсом з Бухаресту не вилетіли сюди.
– У Румунії ми жили в однієї з місцевих жінок, – згадує у розмові з KP.UA Оксана Кобелецька. – Щоранку знаходили нові сумки з їжею та іграшками від сусідів. Коли ми їхали, діти взяли лише по одній іграшці, але як прибули до Португалії – наші сумки були вже набагато більшими.
У Бухаресті на стоянці цієї румунки залишилася їхня машина. До цього сімейству дали притулок друзі у Кишиневі – у невеликій двокімнатній квартирі, де всі спали на підлозі.
- Облаштуватись у Кашкайші нам допомогла місцева влада – вони знайшли людину, яка згодилась безкоштовно надати нам свою квартиру на рік, - зазначає Оксана. – Тут нам дали одяг, адже ми приїхали із зими у літо. Термін договору оренди спливає у травні.
П'ятірнята та їхня старша сестричка Аліса, якій цього року виповнюється десять, ходять до звичайної португальської школи. В Україні, каже Оксана, близнюки вирушили б до першого класу лише наступного року – до школи вони ментально ще не готові. Але знайти для них садок у Португалії виявилося нереалізованим завданням – і довелося йти на перший дзвінок.
Сім'я стала героями фотовиставки біженців з України у Португалії у місті Фару. Фото: особистий архів Оксани Кобелецької
У соцмережі не заходжу
Половина класу – це російськомовні діти з України, Білорусі, Молдови. Також кілька днів на тиждень приходить помічниця вчителя, яка знає українську.
- Португальську мову вчать неохоче - старша Аліса говорить нею краще. Я також закінчила курси – у мене рівень А2 (може говорити на прості теми. – Авт.), – зазначає Оксана. – Але я мало спілкуюсь із португальцями – більше з іншими українцями, тому немає практики.
З роботою в Португалії могло б скластися, якби не мова – все ж таки на такому рівні Оксана поки що португальську не знає.
На прогулянці із бабусею Ольгою. Фото: особистий архів Оксани Кобелецької
– Тут розвинене виноробство, а я якраз за спеціальністю технолог-винороб, – продовжує мама одеських п'ятірняшок. - Але якщо я вийду на роботу, то ми втратимо виплати на всю родину. А зарплата – менша за них. Мені потрібний дуже хороший дохід, щоб утримувати вісім людей. Та й вийти на виробництво із шістьма дітьми… Минулого місяця вони майже щодня хворіли. Це важко. Тому ми дивимося у бік свого рідного дому. Я вчу українську мову! Завжди хотіла говорити на ній, але соромилася.
Як і багато українців із південно-східних областей, раніше Оксана не говорила українською – в тому числі через свою вимову. Та й особливо нема з ким в Одесі на ній розмовляти.
– Коли ти дуже погано розмовляєш, треба просто почати це робити, – усміхається Оксана. – Зараз багато хто говорить, як я. Але на одній хвилі це простіше.
- Я не вірила, що буде війна, як і кінець світу, - зітхає Оксана. – У мене бабуся пережила Другу світову, я пам'ятаю її розповіді про війну та про те, що було після. Для неї це було найжахливіше, що може статися. Дуже дико, коли хтось тішиться. Я зараз у соцмережі не заходжу саме тому – там коментарі дуже дикі для мене, і люди дуже дикі, токсичні. Коли я почала це читати – "де ви були вісім років?" і все інше… Коли кажуть, що «це не страшно, це тільки по військовим, це високоточні снаряди». На голову не налазить, ніби я не усвідомлюю, де знаходжусь і що відбувається... Просто йде земля з-під ніг.
Пощастило, що сім'ї житло надали безплатно. В іншому випадку на оренду максимум "двійки" для восьми осіб пішла б уся допомога, ще б і не вистачило. Житло у Португалії дуже дороге – його мало, і нове не будують.
– Тут я не можу дозволити собі навіть манікюр – дуже дорого, – зітхає Оксана. – Допомоги вистачає на їжу і щоб кілька разів зводити дітей в "Макдональдс" – тут вони його полюбили.
Роботою Оксани в Україні був блог, який і приносив дохід, – вона зареєстрована як підприємець. У Португалії цього немає. З життя зникли зйомки та співпраця з різними брендами та компаніями.
Мальовничий парк, де діти вже звикли гуляти, знаходиться зовсім неподалік їх тимчасового будинку. Фото: особистий архів Оксани Кобелецької
З видом на океан
Сім'я живе у гарній дворівневій квартирі з чотирма спальнями та видом на океан у зручному районі. Наприклад, до школи – півтора квартали.
Закінчення договору оренди у травні – це те, що лякає Оксану. Куди йти – нема розуміння. Сюди тому й поїхали, що мерія запропонувала добрі умови для українців. Розглядали Данію, Німеччину та Іспанію – обов'язково, щоб на морі, тому що у дітей проблеми з легенями – часто хворіють на пневмонію.
- Тому після закінчення договору як варіант – одразу додому, - оживає Оксана. – Острів Зміїний вони вже здали, тож десант в Одесі… Не думаю. Вже і наш садок працює, у школі вже кілька тижнів триває навчання. Все налагоджується! Дуже хочеться додому.
Щосуботи діти ходять до української школи, для переселенців у Португалії проводять різні свята та зустрічі, у Лісабоні щосуботи – збори з плакатами для збору коштів Україні.
– Нам тут подобається – люди привітні, прекрасний клімат, багато фруктів, тут добре, але все одно хочеться додому, – зазначає Оксана Кобелецька. - І діти скучили за будинком, за дідусем, за нашим гніздечком. І нашим морем. Тут воно не таке.
Своє майбутнє в Португалії чи майбутнє дітей там Оксана не бачить, тому не планує залишатися надовго.
– Зараз моя мрія – щоб закінчилася війна та повернутися додому, працювати стабільно, – усміхається Оксана. - Такі мрії... Щоб діти були щасливі та здорові. Те, що ми маємо тут, є ненадійним. Бракує стабільності та розуміння, що буде завтра. Хоча до дітей португальці дуже добре ставляться, дитині завжди допоможуть.
Сусіди на Новий рік вручили малюкам і Алісі цілий мішок подарунків, пригостили солодощами. Люди із сусіднього будинку, в якому є басейн, дали туди перепустку. Приємних спогадів Португалія залишила багато.
– Тут можна побачити на вулиці апельсинові дерева, лимони, інжир, авокадо, – перераховує Оксана. – Є свято каштанів – у нас такого немає, коли безкоштовно пригощають каштанами у листопаді. Поруч – красивий парк з качечками та павичами, черепашками та дитячим майданчиком. Коли ми приїдемо додому, нам буде що згадувати.
Наступний Новий рік Оксана Кобелецька сподівається зустріти з дітьми та бабусею вже вдома – у мирній Україні. Хоча відчуття, що все скоро закінчиться, вона не має.
Новий рік святкували як удома, з ялинкою та подарунками. Фото: особистий архів Оксани Кобелецької
На тему
Порада мамі київської новорічної трійні: живіть із дітьми в їхньому темпі
Мамі новорічної трійні, яка народилася в Києві якраз у ніч з 31 грудня на 1 січня, Оксана Кобелецька радить не соромитися просити близьких про допомогу.
– А ще – не морочитися, що щось не так виходить чи невдало, як і у всіх молодих мам, – каже Оксана. - Молодим мамам, тим більше коли перша дитина, хочеться, щоб все було краще, щоб усе було ідеально. Не треба морочитися з ідеальністю. І – треба жити з дітьми у їхньому темпі.
