З Харкова до Донецька: Поїхала забрати хворого батька і тепер не можу вибратися
Війна – тяжке випробування для кожного, хто опинився в епіцентрі бойових дій. Ще складніше, коли мати далеко від дітей. Дізнаватись щогодини про обстріл Харкова, де залишилися маленькі діти, і не мати можливості їм допомогти – ще те випробування. У таку ситуацію потрапила дівчина Юля. Вона розповіла "КП" в Україні" свою непросту історію.
Поїхала за батьком – і тут почалося…
З рідного Донецька до Харкова разом із чоловіком та двома дітьми Юля поїхала ще у 2014 році. Як і більшість донеччан, вона думала, що "скоро все скінчиться", тому не брала з собою навіть багато речей. Проте донецька історія затягнулася – довелося облаштовуватися на новому місці - без допомоги батьків та друзів. На ці події наклалося важке розлучення з чоловіком, який залишив Юлю з дітьми у найважчий момент. Далеко не одразу спроби знайти хоч якесь житло, роботу та просто викараскатися з життєвої ями дали свої плоди. Зрештою Юля розлучилася, а замість половини спільно нажитого майна чоловік купив їй квартиру у Харкові. Згодом знайшлася гідна робота і хороша людина.
І все б добре, якби не батьки: вони залишалися в Донецьку, а через хвороби батька, які призвели до важкої інвалідності, можливостей для зустрічей майже не лишилося. Юля давно мріяла перевезти батьків до Харкова, але через тяжкий стан батька переїзд був можливий лише за допомогою Червоного Хреста.
Щоб здійснити задумане, довелося купити будиночок під Харковом, продати квартиру батьків у Донецьку та домовитись про транспортування батька з медиками. 20 лютого Юля вирушила забирати рідних. Діти залишилися у Харкові чекати на маму разом із бабусею та дідусем. Тоді ще ніхто не знав, що за кілька днів розпочнеться війна.
Призовників у Донецьку ловлять просто на вулицях. Фото: ФБ Донецьк оперативний
«У людей навіть немає можливості здатися у полон»
У день, коли Юля дісталася Донецька, РФ заявила про визнання фейкових «Л/ДНР".
- Юля, того дня в Донецьку, мабуть, були салюти?
- Я не чула жодних салютів і не бачила нестримної радості на обличчях донеччан. Думаю, це лише картинка для телевізора. Люди в місті настільки втомилися за ці роки, що, здається, втратили здатність відчувати позитивні емоції.
Не можу сказати, що тут багато проукраїнських людей - їх одиниці. Затятих проросійськи налаштованих обивателів я теж не зустріла. Немає тут і тих, хто щиро підтримував би нинішній псевдоруряд Донецька. Те, як керують містом останні 4 роки, не піддається жодному опису. Раніше вирішувалися хоч якісь комунальні питання, а наразі на вулицях просто смітник! Звичайно, з 2014 року тут нічого нового не збудували, зате багато чого "віджали".
Місто просто покинули. Тут немає робочих місць. Тут нічого немає свого. Продукти більш-менш нормальні з'явилися, коли налагодили поставки з РФ та Грузії. Люди живуть у злиднях. Так, у Донецьку мало платять за комунальні послуги, проте продукти тут зовсім недешеві.
Людям і так було непросто в останні роки, а коли почалася мобілізація, всіх охопив жах. Кажуть: "Навіщо це потрібно?!", "Ми не хочемо воювати!" У Донецьку залишалися або "міцні горішки", або люди, яким просто нема куди їхати. Тепер їх забрали на війну.
- Чи правда, що забирають усіх поспіль?
- Так! Забрали багатьох та продовжують забирати. Звичайних інженерів, маркетологів… Куди їм воювати? Мені шкода цих людей, їхніх дітей. Сім'ї залишаються без годувальників. Люди живуть у якомусь тваринному жаху. Це не Росія, тут немає ілюзій про спецоперацію. Місцеві все розуміють і говорять про те, що відбувається, без будь-яких емоцій. Коли постає завдання вижити, тобі не до емоцій.
У мене знайомі мешкають біля Старобешева. Там лише одне підприємство – місцеве рудоуправління. Жителі міста або працюють у «Руді», або не працюють ніде. На зміну виходить 15 чоловіків - 7 із них забирають за мобілізацією. Люди сірники тягнуть – хто йде, а хто залишається. І так кожну зміну!
Нещодавно їхала автобусом. Військові заходять у транспорт та перевіряють, чи немає чоловіків. А чоловіки зникли з вулиць міста! Вчора зустріла лише одного. Він був у гарному настрої та відважував компліменти всім поспіль. Одна дамочка запитала: «А що це вас не забрали?» Він відповів: "А хто вам це сказав? У мене просто вільна".
З мого найближчого оточення примусово мобілізували вже чоловік 10 – одногрупника, друга, родича, дядька подруги, директора економічного інституту… Одних кинули під Маріуполь, інших - у Білгород, третіх - у Крим. Людей використовують як гарматне м'ясо, вони це розуміють, але вдіяти нічого не можуть. Тут розповідають страшні історії: хлопець спустився до магазину – і його забрали. А за кілька днів рідним прийшов пакет із тим, що від нього залишилося. І написано: «Доброволець».
Тренованих людей бережуть і поки що нікуди не відправляють. А ось мого одногрупника - без жодного досвіду - просто кинули на передову. "Мобілізовані" друзі перестали виходити на зв'язок. Можливо, багато хто з них уже під Харковом…
Подруги постійно дзвонять із запитаннями: «Що робити, у мене забрали чоловіка?!» Не хотіли цього люди! Їх хапають на вулиці, а потім кидають на забій. Вони навіть не мають можливості здатися у полон! Друзі, які в курсі того, що відбувається, розповідають страшні речі. Ззаду таких хлопців йдуть кадирівці та стріляють у спину тим, хто хоче втекти чи здатися.
Кадирівці – цінні кадри, які мають бойовий досвід. Їх бережуть, не пускають на першу лінію, щоб їх не вбила випадкова куля. Вони йдуть на зачистку і ще перед цим сміються: «Ну що, беремо вогнестрілку чи будемо працювати ножами?»
- А у місті яка ситуація? Стріляють?
- Сказати, що тут голосно, нічого не сказати. Просто луплять "Градами" без зупинки! Авдіївку, судячи з усього, рівняють із землею. Цілий день стріляють з різних напрямків: з пів на восьму ранку і до самого вечора. Люди в цей час ходять вулицею, магазинами, їдуть на роботу, діти у футбол продовжують грати. Тут давно гуляє популярний жарт: «Спи, це від нас». Я вже навчилася розрізняти відльоти та прильоти.
Мобілізацію у т.зв. ЛДНР розпочали ще до 24 лютого. Фото: ФБ Донецьк оперативний
«Думала, ну все, моїх, мабуть, уже вбило»
- Ти поїхала до батьків у Донецьк, а діти залишились у Харкові...
- Так, коли Харків почали рівняти із землею, я постійно була на зв'язку із дітьми. Того дня, коли снаряд прилетів на площу, старший син із чоловіком пішли до джерела біля церкви по питну воду: вдома її вже не було. У момент «прильоту» мої стояли у черзі та писали за хвилину до вибухів, що чують літак. Коли прилетіло 3 снаряди з різних боків – один до адміністрації та два поблизу, моя сім'я опинилася в центрі цього «трикутника».
Майже одразу з новин я дізналася, що їх бомблять. Дзвоню молодшій дитині - вона вдома сидить одна, а на задньому фоні суцільні вибухи. До старшої дитини та чоловіка додзвонитися не могла… Це був жах! Думаю, ну все, моїх, напевно, вже вбило, а молодша дитина одна в квартирі залишилася.
Дякувати Богові, мої вціліли. Повернулися додому та виїхали з Харкова того ж дня. Я координувала дітей та чоловіка по телефону: вивчала карту та радила, яку дорогу обирати. Спочатку діти зупинилися на Полтавщині. Зараз, гадаю, там уже небезпечно. Хочу, щоб вони переїхали ближче до кордону і, якщо вийде, перетнули його. Коли знайдуть новий прихисток, буде зрозуміло, куди мені їхати. Але поки що для мене кордони закриті. Можна дістатися через Москву, але я не хочу обирати цей шлях. Напевно, мені влаштують допит. Що я говоритиму - що підтримую «спецоперацію»?! Не можу бачити, як люди живуть у Москві приспівуючи.
- А як же батьки, за якими ти їхала?
- Залишаться у Донецьку. Ми квартиру тут вже продали, і її потрібно звільнити. А тепер їхати нема куди. Мама іноді поривається їхати під Харків, а я кажу, що її нового будинку може не стати будь-якої миті. Ось коли все скінчиться, тоді й дізнаємось, вціліло щось чи ні. А поки що головне – знову зустрітися з дітьми.
