• Головна
• Суспільство

Фото: REUTERS/Максим Левін

Журналіст та блогер Михайло Міщишин два тижні прожив у відрізаному війною від цивілізації селищі під Києвом. "КП" в Україні" публікує його розповідь.

Бути спостерігачем не вдасться

Михайло Міщишин. Фото: особистий архів

Війна – жахлива.

Але вона допомагає зрозуміти, хто ти є насправді. І які твої друзі та близькі. Я збирався пересидіти війну у своєму селі неподалік Києва, спостерігаючи за нею, як у кінотеатрі.

Село було «пузате». З газом, світлом та водою в крані. Особняки в ньому межували з високими і не дуже будинками міського типу. Вибухи чулися десь вдалині. Руйнувань зазнавали здебільшого військові об'єкти. І я наївно сподівався вціліти в новій, несподіваній для багатьох бійні.

Логічне та закономірне для більшості людей завжди здається несподіваним. Але потім у селі спочатку пропало світло. Я сподівався, що його швидко полагодять, у своїй уяві все ще живучи у мирний час, коли подачу електроенергії порівняно швидко відновлювали.

Але виявилося, що ворог розбомбив нашу колону, коли вона йшла головною вулицею Бородянки на Київщині. Дісталося будинкам по обидва боки вулиці та електричній підстанції, яку у зоні боїв не поспішали відновлювати.

Сусід нещодавно зробив ремонт у своїй квартирі у Бородянці. А тепер півбудинку, в якому вона була, довелося обвалити будівельникам. Бо будівля зруйнована вибухом і становить небезпеку для людей на вулиці. Сусід не здавався і говорив будівельникові: «Тепер робитимеш ремонт наново». Він був напрочуд холоднокровний і легко втрачав гроші, цей сусід. Бандит, чи що.

Без газу, світла та води

Коли зникло світло, мені потрібно було набрати ванну води. Але поки я чекав, коли повернуть вкрадену електрику, зникла вода.

Мені залишалося тільки почати боротися з труднощами, що казна-звідки звалилися на мене та інших мешканців селища.

Я народився і виріс у Львові, тож називав своє селище селом.

- Класне село, - повідомляв я радісно його мешканцям, купуючи у бабусь задешево соління.

– У нас не село, а селище міського типу, – суворо поправляли мене продавщиці. Для них це була суттєва різниця.

За кілька днів я розвідав в окрузі п'ять криниць, у двох з яких воду можна було пити одразу. В інших її можна було використовувати як технічну або кип'ятити. З ранку треба було принести від двох до шести відер води собі та сусідці.

Лягав спати рано, як стемніє, і вставав на світанку. Життя без світла – воно таке. За сонцем.

Пристосувавшись до перших труднощів війни, я все ще не збирався евакуюватися. Відсутність світла відновила у мені здоровий сільський сон городянина 24 години на добу. А вода перекочувала з крана у відра. Тільки й всього.

Гірше стало, коли на кінець другого тижня війни відключили газ.

Кілька днів я намагався включати газ на плиті - як спочатку після зникнення світла клацав вимикачами в квартирі. Безрезультатно! Всупереч усім законам філософії кількість клацань і натискань наполегливо не хотіла переростати в якість.

Має рацію той, у кого колодязь

А потім у селі з'явилися російські танки. Односельці чомусь рахували їх, наче це щось для нас змінювало.

- Тридцять два танки біля коледжу, двадцять чотири – біля школи…

Я не прислухався до цих підрахунків та розмов. Танків мені вистачало й одного. Але в селі, на мій подив, знайшлися герої, яким було соромно виходити на бій із менш ніж п'ятдесятьма російськими танками. І танки їм доводилося рахувати. Я заздрив їм мовчки.

Люди виявляли чудеса безкорисливості. Ділилися зі знайомими і не дуже людьми останнім. Відчиняли зазвичай закриті хвіртки своїх приватних будинків із завбачливо викопаними у дворах колодязями.

Як швидко змінюються на війні пріоритети! Сьогодні ти живеш у практично міській квартирі з усіма зручностями і зверхньо поглядаєш на мешканців застарілих сільських хат, втім, злегка заздриш розкішним особнякам. А сьогодні ти розумієш, що має рацію той, у кого є колодязь. І льох із припасами.

До відсутності газу люди швидко пристосувалися, як і до зникнення світла та води. Дві цегли на спорожнілій стоянці для машин біля будинку, зібрані на околицях в'язанка хмизу та дрова підігрівали і варили нехитру пшоняну кашу. Всі були раді і задоволені, і тільки каструля, в якій варили кашу, чорніла від горя й огиди до війни, що насилувала її і кидала на багаття.

Некуплений похідний примус додався у мене до закинутого спального мішка та інших речей, що роблять життя на природі і далеко від цивілізації комфортнішим.

Забута труба війни може прозвучати будь-якого дня, поки ти живий. І не дуже питати тебе, хочеш ти цього чи ні.

Так приватний сектор Бородянки виглядав до війни. Фото: photogoroda.com

Який рязанець не мріє жити під Києвом!

Російські танки то з'являлися, то зникали із села. У першій хвилі це були легкі десантні бронемашини. На зміну невеличким десантним танкеткам прийшли вгодовані товсті танки, а слідом за десантниками підтягувалися регулярні танкові та мотострілецькі дивізії. Вони не стояли на місці і то кружляли селом, мабуть, винюхуючи нелюбимих ними націоналістів, то йшли кудись на Київ.

Ішли хвилями день за днем і одне за одним, намотуючи кілометри на гусениці, відсидітися на час війни в нікому не потрібному, як я думав, селі. Але під Києвом чи не кожне село виявилося для російських броненосців, що крадуться вночі, важливою стратегічною метою. Який москвич чи рязанець не мріє жити під Києвом!

Наші пострілювали по них здалеку - мабуть, за наводкою людей, які навіщось рахували танк, - як по пляшках на столі.

Мій розрахунок на те, що росіяни пройдуть селом на Київ і далі можна буде спокійно жити в очікуванні закінчення війни, не виправдався. Подивитися війну наяву, не обмеживши себе в комфорті, як мені здавалося спочатку, не вийшло.

Боже, якими ми були наївними!

Люди, зрозумівши те, що я зрозумів, їхали. І в селі ставало дедалі менше машин.

Водії, які втомилися від прохань «безкінних» евакуювати, відводили очі і швидко проходили повз тих, у кого машин не було, передбачаючи прохання про допомогу, на які їм не було чого відповісти.

Сусіди переставали бути сусідами. Люди впадали в божевілля. Усі боялися кадирівців.

Бабусі з межовими психічними станами - хто тихо, хто голосно - божеволіли. І їм ввижалися жовті шкільні автобуси, до яких кадирівці закидають українських дітей та відвозять на органи. Коли хтось питав таку очманілу бабусю, чи на власні очі вона бачила кадирівців, вона дивилася на нього як на божевільного.

Сім'я з трьох дорослих людей просила водія маленького «Гольта Міцубіші», у машині якого, крім нього самого, було ще двоє дорослих, забрати із собою двох котів та речі. Охочих виїхати з села куди очі дивляться ставало дедалі більше.

У будинку, де я жив, із 16 квартир мешканці залишилися в трьох. 83-річна жінка, яка живе наді мною, спочатку відмовлялася їхати, і її діти, які живуть у сусідньому селі, так і не змогли взяти її з собою. Хоча потім вона вже згодна була їхати.

- Вони прагнули потрапити у караван з 50-ти машин, разом їхати не так страшно, - виправдовувала вона дітей, які її зрадили.

Наші батьки люблять і виправдовують нас навіть тоді, коли ми їх зраджуємо.

Горді й безстрашні патріоти, що обіцяли спочатку швидко «вальнути ворога», поверталися після відсутності у кілька днів втомленими та збентеженими.

- Начальство заборонило нам кидатися на танки із голими руками.

Я був тільки радий цьому. Чим дурна та безглузда смерть, нехай краще виховують своїх дітей українцями. Розуміння цього потихеньку приходило й до інших.

«Пташиний» хрест на галявині-"цвинтарі"

На війні немає божої логіки. Або нам, простим смертним, її просто не видно.

Ось волонтер лише приніс голодним змученим людям у бомбосховище поїсти. А на виході з будівлі ледь дійшов до кута – міна. І його розриває навпіл, як бритвою. Обрубок тулуба, порожні штани і порожні берці, що валялися на асфальті, скидають у целофановий мішок і ховають так, як є, без труни, на галявині навпроти будинку, де зазвичай вигулюють собак. Ставлять хрест із двох необструганих круглих гілок. Такий хрест, тільки поменше, майструють діти пташенятам, що випали з гнізда.

Як, чому самовіддана, жертовна людина, яка служить іншим людям, гине на війні одним з перших? Хто зна… Наступного дня нам сказали, що його перепоховали на цвинтарі як належить.

Поживши вдосталь, випивши свою цистерну горілки і відлюбивши відпущену мені кількість красивих жінок, я був байдужий до смерті. Але коли серед людей, що вийшли покурити з бомбосховища, хтось крикнув «Всі вниз, швидко, обстріл!»- душа моя пішла в п'яти, і я, як заєць, припустився вниз разом з усіма. Добре хоч людей не розштовхував, щоб урятуватися першим.

Дивна істота – людина. То ти боїшся смерті, то ні…

Спочатку звуки обстрілів то наближалися, то віддалялися вдень і вночі. Склопакети в хаті ходили ходором, як живі. Потім почало прилітати до будинків. У сусідній школі, куди я ходив заряджати телефон від генератора, вибило все скло, і міна, що вбила волонтера, покришила її кут.

Під кінець мій героїзм впереміш з пофігізмом вичерпався. Я вирішив не мучити свою дитину, яка живе в іншому місті і переживала за мене, і поїхати до неї. Щоправда, "зелених коридорів" ще не було, як і автобусів для евакуації.

Матеріальне втрачає цінність

В останні дні перед евакуацією я зрозумів, що утримував мене в селі не пофігізм. І вже не випита цистерна горілки.

Квартира. Вона непросто дісталася мені. І мені шкода було покидати її, як живу.

Заради цього я був готовий навіть ризикувати, слухаючи вночі обстріли. Прилетить – не прилетить, потихеньку навчаючись відрізняти постріл із танка від великокаліберного кулемета чи міномета.

Ще за кілька днів я зрозумів, що зможу "відклеїтись" від квартири. І все, чим я так дорожив раніше, не має значення. І я не був у цьому розумінні самотній.

Сусідка плакала, їдучи зі свого не дуже обжитого таунхауса, в який щойно переселилася разом із чоловіком та дочкою. Вона притискала свого товстого рудого кота, з яким я встиг подружитися і просив залишити. Напевно, я на обережного Тишу, що несподівано довірився мені, поглядав занадто пожадливо. Вона притиснула кота до себе і заявила, що забирає його із собою.

Коли я зрозумів, що квартира – це просто річ, а життя важливіше за квартиру і що Тишу мені ніхто не віддасть, я зрозумів, що настав час їхати.

В один із нескінченно коротких днів я набрав, як завжди, води з колодязя і пішов прогулятися на вулицю, одурівши вже від сидіння в квартирі чи бомбосховищі під час обстрілів.

У перших же чоловіків, що зустрілися  мені,  я запитав, чи не знають вони, у кого є місце в машині. Виявилося, що у них дві машини. І на другу їм потрібен водій. Оскільки ситуація на дорогах була неспокійною і цивільні машини потрапляли під обстріл, домовилися їхати за два дні. Не особливо сподіваючись на успіх і з розумінням, що все ще десять разів може змінитися, я почав збиратися.

Із друзів – у грабіжники

Якщо у вас немає заздалегідь приготовленої тривожної валізки, значить, у вас у цьому житті немає нічого. З документами та медикаментами, оргтехнікою я якось розібрався. Але що брати із собою ще?

Взяв із собою якийсь одяг, ліхтарики, що не раз рятували в темряві. Зміну білизни, штанів та футболок. Не зайву, як виявилося навесні в неопалюваних приміщеннях, зимову куртку. Пару в'язаних шапочок і теплі шкарпетки.

Ті, хто виїжджав, ділилися їжею. Адже магазини у селищі були зачинені давно. Їх разом з аптеками розграбували мародери, на яких несподівано перетворилися, здавалося б, давно знайомі та статечні люди.

- Як же ти людям потім дивитися в очі будеш? - питав один мій знайомий у іншого, який разом із дружиною весело грабував магазин будматеріалів, власника та продавця якого ми всі вчотирьох чудово знали.

- Мені дітям нема що дати їсти, – коротко відповів мародер.

Ніколи не думав, що його діти харчуються вагонкою та умивальниками.

Як виявилося, не лише майно, але й гроші на війні – ніщо. Їх просто ніде і нема на що витрачати.

Напередодні від'їзду я уточнив у чоловіка, який шукав водія, чи все в силі. Він сказав, що так.

Зранку я роздав решту їжі, дещо закинув із собою на дорогу, думав, треба буде годувати дві машини. Але у дорозі ніхто не їв. Цю їжу теж треба було б роздати решті.

Чужі знають ліс краще за місцевих

Дорога.

Кожен, хто їде, переживав, щоб не запізнитися до відправки колони машин. Інакше доведеться діставатися самому. А це небезпечно.

Поки я зв'язувався з попутниками, а то була жінка з двома дітьми, наша колона вже від'їхала. Пасажири занервували, як і господар машини, що постійно телефонував.

Але варто було виїхати нам за околицю села, як ми влилися в іншу колону. Всі машини були обвішані білими ганчірками. Два білих вафельних рушники ми прикріпили скотчем до заднього скла машини, яку я вів.

Я вмостився в середину колони і їхав в ряду.

Перші три блокпости виявилися російськими. Переховуючись у своїй квартирі від обстрілів і не прислухаючись до танків, я не думав, що навколо села все так погано.

Блокпостами це, втім, і не назвеш: люди в маскхалатах, хтось з автоматом, хтось із снайперською гвинтівкою. Доброзичливі, щоб не сказати ввічливі та співчутливі. Документів і телефонів, попри інформацію, що гуляє по інтернету, не перевіряли. Дивилися, хто в машині, казали – давай їдь! Показували дорогу в лісі, знаючи його краще за мене.

Видно було, що це професійні військові. Не молодики, але й не літні. Тільки снайпер у маскхалаті та кошлатому снайперському одязі виглядав молодо, з рум'янцем на щоках. Вони якось особливо спритно і звично тримали автомати на плечі дулом униз і не наставляли їх на машини.

Коли вибралися на Житомирську трасу, пішли наші блокпости. Хлопці теж виглядали обстріляними. Вони ніби зрослися з автоматами і носили їх, як носять люди, що воювали. Але тут уже розпочалися перевірки документів. Наші були суворішими. Деякі машини відганяли убік і доглядали. З нами так було двічі дорогою до Галичини. Одного разу попросили відчинити багажник. Вдруге відігнали убік. Але, побачивши дитину в машині, одразу ж відпустили: проїжджайте!

Їхали лише з половиною бака. Бо бензин зник на заправках разом зі світлом та водою. Вже зі стрілкою на червоній межі дотягли десь на Житомирщині до заправки з 95-м. До цього всі заправки були або закриті, або мали тільки соляру. До середини Житомирської області, якщо їхати із Києва, на заправках у кафе не було й їжі. Потім потихеньку все відновилося.

Результати обстрілу військових баз у Яворові. Фото: @BackAndAlive/via REUTER

Війна наздоганяє

На Рівненщині вже практично на всіх заправках був бензин. Хоча наливали так само, по 20 літрів. Потім уже можна було перекусити чи купити каву. До цього всі принади цивілізації обмежувалися наявністю бензину.

Потроху на блокпостах з'явилися бійці, які, мабуть, не нюхали пороху, бо автомати бовталися у них на шиї, як у махновців.

У міру наближення до Львівщини висота блокпостів та мішків із піском зростала, їх ставало дедалі більше. Кількість перевірок, пильність та величезні затори, пов'язані з перетином блокпостів, збільшувалися. Росіяни і наші обстріляні бійці на Київщині не виглядали так войовничо, як галицька самооборона, яка поки що не нюхала пороху.

Але поки реальні обстріли десь далеко – Галичина на бойовому запалі та пильній хвилі.

Втім, практично одразу ж після нашого приїзду до Галичини росіяни здійснили наліт на Старичі та Яворівський полігон на Львівщині.

Як не втікали ми, натискаючи на газ, від війни, вона встигла наздогнати і обігнати нас на крилатих ракетах.

Боже, врятуй та збережи Україну!