Що таке війна? Дуже особисте
Коли на дах лоджії вночі шумно сідає ворона, а ти пригинаєшся, думаючи, що це артобстріл.
Коли десь далеко їде електричка, а ти уявляєш, ніби працюють «Гради». Потім згадуєш, що коли вони стріляють – має бути вибухова хвиля. Якщо її немає, це електричка.
Коли дивишся в небо і бачиш зорі, що пронизливо горять, а ти хочеш вихопити поглядом літак, що летить кудись на курорт. Розумієш, саме сьогодні ти сам мав летіти кудись у Гданськ. Немає образи на життя та розчарування, є якийсь ступор.
Коли мініатюрна дівчина, що йде на вокзал з рюкзаком і величезною валізою (як вона з ним у потяг пробиватиметься?), заходить у прибудинковий магазин і купує там кілограм пшона. Навіщо? Виходить, відкриває та годує голубів.
Коли сім родин (решта поїхали хто куди), що залишилися у будинку, збираються в під'їзді і вирішують, хто сьогодні стежить за горищем, а хто збігає за молочкою для самотньої дуже глибоко старенької, яка живе на першому поверсі. Пережила, до речі, в цьому будинку Другу світову і розповідає нам, куди тікати, коли раптом там щось. Заспокоює: будинок у нас щасливий, у ту війну чотири під'їзди розбомбили, наш один залишився, отже, і зараз вистоємо.
Коли поїзд метро, що приїжджає раз на сорок хвилин, виплескує на вулицю черговий натовп біженців, які прагнуть потрапити на вокзал. За кількістю людей, які йдуть, можна визначати рівень страху. Людей більше – бомблять сильніше, менше – умовно спокійно. Одна з таких колон вразила та здивувала – йшли та співали гімн України.
Коли під потужні «бахи» у бік Дніпра йдуть два мужики у рибальському обмундируванні та з вудками у руках. Що вони збираються зараз ловити?
Коли твоїй дочці у розпал обстрілів виповнюється сімнадцять років, а ти не тільки свято дівчині влаштувати не можеш, а навіть відповісти на запитання «Що далі?». Ховаєш очі і відповідаєш: "Не знаю".
Коли твоя квартира стає перевалочним пунктом для біженців, що рухаються на вокзал. Щоразу чуєш слова подяки за тимчасовий притулок, і все ніби добре. Але в очах у них і нас такий біль і страх… Пережити б самому.
Коли тобі пишуть із Франції, Ізраїлю, Америки, Німеччини, Польщі із питанням "Чим допомогти?". А чим? Ні, ми не поїдемо. Гроші не потрібні. Поки що є. Допоможіть зупинити війну.
Коли люди у рідному Донецьку, з якими ти спілкувався всі ці роки, несподівано на тебе ополчилися, кажучи – вас же звільняють! Ні, нас руйнують та завойовують. Сваришся і виключаєш їх із друзів, стираєш номери телефонів.
Зате близькі поряд. І дякую за те, що щогодини можеш їм казати: «Я вас люблю!»
