«Дякую Богові та ЗСУ з Нацгвардією. Я пережив цю напасть, живемо далі і цінуємо життя», - підсумував місяць свого знаходження в окупації відомий український політичний експерт, письменник, народний депутат 4-го скликання Верховної Ради Володимир Цибулько.
Як йому вдалося врятуватися, чи вибачать колись українці росіян, чи потрібна мілітаризація нашої політики – про це та багато іншого Володимир Цибулько розповів «КП в Україні».
- Володимире Миколайовичу, коли саме у ваш будинок прийшла війна?
- Це сталося одразу 24 лютого. Я живу в селі Блискавиця (поруч із Гостомелем). З перших хвилин початку воєнного вторгнення Росії до України ми опинилися в епіцентрі подій.
Але знаєте, не було якоїсь розгубленості. Дізнавшись, що на Гостомель висадили російський десант, одразу поїхав своєю машиною до частини Нацгвардії. Вирішив, що хлопцям потрібна допомога. Забрав деяких, завіз їх у село, щоб взяти під контроль сільраду.
Далі побачив підбиті гелікоптери. Поїхав до Бородянки. Там на аеродромі формувалася територіальна оборона. Потрібно було терміново допомагати. Цілий день у роз'їздах, переїздах…
Увечері повернувся до села. Думаю – переночую, а вранці поїду знову до Бородянки. Зайві руки хлопцям не завадять. Прокинувся, визирнув у вікно і побачив, що на вулиці стоїть уже 300 одиниць російської техніки. Мобільний зв'язок вимкнено. Стало зрозуміло, що краще вже нікуди не рипатися.
А далі ми всі сиділи, як мишки, у нашому котеджному містечку. До села спочатку прийшли кадирівці, а потім - солдати з-за Уралу. Почалися бої, «прильоти».
З продуктами проблем не мали: залишалися запаси круп, консервація, картопля.
- У багатьох окупованих селах росіяни виганяли людей із будинків і самі заселялися.
- Так, у сусідніх селах так і відбувалося. Російські солдати заганяли людей у льохи, а самі селилися до їхніх будинків. Але у Блискавиці у наших будинках орки не жили. Окупували лише один будинок поряд із блокпостом.
Але росіяни використовували нас як щит. Розрахунок на те, що ЗСУ не стрілятимуть по будинках мирних громадян. А самі ж рашисти палили всюди не роздивлячись. Багато будинків руйнували і розкрадали. Масштаби пограбування не описати словами. Жахливі. І це було пограбування з класовою ненавистю. З них просто пер російський соціалізм. Вони ненавидять багатих, і багатими вважали навіть тих українців, які, за нашими мірками, мають середній достаток. Російська армія зібрана з дуже бідних людей. Їм розповідають, що армія – це їхній єдиний соціальний ліфт, на якому вони можуть хоч якось піднятися.
І ось прийшли російські солдати до України і в одну мить усвідомили – вся пропаганда, якою їх годували про бідну нещасну Україну, не відповідає дійсності. Українці живуть у рази краще за них: у наших будинках чимало побутової техніки, асфальт на дорогах, автомобілі, хороші велосипеди, гіроборди... Рашисти, без перебільшення, були шоковані від нашого рівня життя.
Те, що вони не могли вкрасти, псували. Всюди їм хотілося поставити «російський автограф». Розстрілювали навіть телевізори та планшети, бо розуміли: якщо й вивезуть той самий смарт-ТВ, то не зможуть користуватися. Їх швидко вирахують. Через розумний телевізор можна побачити, хто наразі його дивиться.
До себе в Росію вони переправляли переважно кавоварки, пральні машини, кухонні комбайни.
Ми намагалися рятувати своє майно.
- Яким чином?
- Я розібрав автомобіль, щоб його не забрали. Закопав генератор. Закопав у землю і деяку побутову техніку, каністру з бензином. Думав, якщо мене грохнуть, то щоб їм нічого не дісталося.
– Допити селянам проводили? Телефони перевіряли на предмет, що пишете у соціальних мережах, смс?
– Допитів не було, але телефони просили показати. Щоправда, ми сховали наші смартфони, а із загашників дістали ще кнопкові моделі, показували їх.
Не приховую, іноді доводилося відкуплятися від російських солдатів. «Подарував» їм болгарку, взуття – аби відстали. Наступного дня приходив наступний солдат – і знову доводилося щось давати.
- Чи можете щось порадити на випадок окупації? Як поводитися, що говорити?
- По-перше, треба одразу стати на інтелектуальний рівень із окупантом. Говорити тими фразами, що вони розуміють. Не корчити з себе розумника. Не вступати в жодні дискусії – у нього автомат та зруйнована психіка. У разі твоєї смерті тебе запишуть у «партизани» чи «терористи».
По-друге, треба одразу спробувати з'ясувати, які правила під окупацією. Вони іноді кажуть, що треба носити білі пов'язки та ходити у кольоровому одязі. Чомусь у них асоціації, що у чорному ходять лише нацисти, Нацгвардія, ЗСУ. Тому якщо сказали ходити у кольоровому, знаходьте всяке лахміття і надягайте його. Чим гірше одяг, тим їм спокійніше і радісніше. Російські солдати, з якими нам доводилося контактувати, були одягнені як обірванці.
По-третє, у разі прямого контакту запитуйте у них про новини, запитуйте: як сім'я, діти? Намагайтеся створити умови, щоб вони виговорювалися. І ось яка закономірність – ті, хто розповідали про сім'ї, ті безбожно не крали.
Ми у спілкуванні використовували кілька ключових фраз: «Коли почнуться мирні переговори?», «Які новини?», «Як минула ніч?». Робили вигляд, що знаходимося у повній інформаційній ізоляції та «захоплено» їх вислуховували. Від них ми й дізнавалися про те, що українські військові їх часом настільки добре накривали вогнем, що ранком по 300 російських солдатів недораховувалися.
А взагалі перебування в окупації – суцільна лотерея. Приліт з нашого боку, з їхнього боку, психічний стан окупантів – три фактори, які неможливо змоделювати. Потрібно підлаштовуватись під ситуацію, імпровізувати.
– День деокупації - яким він був?
- Я розраховував, що вони якогось дня тихо знімуться і зникнуть. Так воно й сталося. 31 березня прокинувся – тиша. Така - аж вуха ріже! Півдня зачекав. Досі тихо. Навіть прибиратись почав біля будинку. Але о 18:30 до сусіднього будинку прилітає снаряд. Наостанок стріляли. Увесь будинок у вогні. Шок! А ти вже начебто розслабився, деокупація – і тут таке.
Потім два дні – повне безвладдя. Дуже страшний період. Тільки орки відійшли, одразу полізли мародери. Третього дня прийшла Нацгвардія. Ситуація почала стабілізуватися. Почалося розмінування території. Дуже багато різної гидоти залишили по собі російські солдати. Снаряди вибухали майже щогодини.
- Усім українцям хочеться звільнити Україну, включаючи Донбас та Крим. Але експерти обговорюють варіант, коли заради припинення війни доведеться піти на якісь компроміси.
- Перемога – це повне поновлення територіальної цілісності, виплата репарацій та компенсації втрат майна. Перемир'я – це перемога. Залишити цей рашистсько-фашистський режим напівживим – поганий варіант.
Знаєте, історія показує, що українська влада мала погану звичку – за спинами великих держав проводити сепаратні домовленості з Росією. І наразі не можна реанімувати цю звичку, інакше ми ніколи не переможемо.
Я вважаю, що не можна відмовлятися від Донбасу. Кремль нині застосовує хитру технологію: вони намагаються розгромити Донбас, зробити все, щоб цей регіон став токсичним, аби Україна не схотіла його брати. Але нічого нашого не можна віддавати.
Також не варто виносити за дужки долю Криму. Наші воїни зламали плани Путіна. Є у нас перемоги на багатьох ділянках фронту. Україна наразі має прислухатися до тих же США, Великобританії та нав'язувати свої умови припинення війни.
Знайомі дуже переживали, коли зв'язок із Володимиром Миколайовичем зник. Але він пережив окупацію. Фото: facebook.com/volodymyr.tsybulko
– Сьогодні ненависть українців до росіян колосальна. Як думаєте, скільки часу потрібно, щоб пройти шлях до примирення? І взагалі, чи можливе воно після бучанської різанини, знищення Маріуполя, ракетного обстрілу в Краматорську?
- Потрібні два покоління, і це за умови, що Росія все компенсує, виплатить, відновить.
- Два покоління – це скільки? 50, 100 років?
– Наразі покоління вважається 35-40 років. Але якщо згадати пам'ять Другої світової та готовність вибачення, то у 1970-х роках у людей уже не було такої ненависті до німців. Був страх. Історично склалося, що для України визволення було ще гіршим, ніж окупація. Через стільки бід та репресій пройшли українці.
Якщо подивимося історію взаємин сербів і хорватів, то минуло вже 27 років від закінчення війни, але рани ще живі.
- Перефразовуючи один відомий вислів, хочу запитати: чи є ризик, що війну виграють герої, а до влади потім прийдуть пристосуванці та брехуни?
– На жаль, цього не можна виключати. Все залежить від політизації справжніх воїнів. По закінченні війни вони мають стати активними у соціальному та політичному житті країни. Вони заслужили і мають право ставити свої правила гри.