Голова Спілки письменників Михайло Сидоржевський про музей Булгакова, шкільну програму та російські книжки
Більше тижня шанувальники і противники творчості Михайла Булгакова ламають списи щодо його постаті та присутності-неприсутності в Києві музею. Заява Національної спілки письменників України наробила добрячого галасу. Аж до того, що вже пропонують ліквідувати саму Спілку як пережиток тоталітарної епохи.
Яка проблема криється в Булгакові, чим займається в наші часи фахове об’єднання літераторів, ми говоримо з головою НСПУ Михайлом Сидоржевським.
Ідеологам «руського міра» Булгаков цікавий тільки як інструмент
- Михайле Олексійовичу, хто був ініціатором тієї гучної заяви Спілки письменників?
- Оцей резонанс тільки підтверджує, що наша заява порушила дуже серйозну проблему. По суті, вперше настільки масово і активно полемізуються питання російсько-імперсько-радянського культурного спадку в Україні. Вперше!
Як голова Національної спілки письменників, я виніс до Секретаріату НСПУ на обговорення проєкт цієї заяви, і всі секретарі, хто зараз з нами на зв’язку, а це 11 з 13-ти, її підтримали.
- Крім «Білої гвардії», що можете закинути Булгакову і його музею?
- В музеї Булгакова я був ще до війни, музей хороший, не сперечаюсь. Булгакова особисто я вважаю цікавим, талановитим письменником, його «Майстра та Маргариту» перечитував кілька разів. «Собаче серце» теж змушує замислитися над сатанинським експериментом більшовиків і його наслідками.
Але в заяві йдеться не про власне творчість Булгакова і не про літературу. А про те, що Булгаков використовується як один із маркерів «руського міра» і належить чужій – російській культурі. А за нею приходять російські танки під приводом захисту цієї культури і її носіїв, так званих «русскоязычных».
Насправді ідеологів нашого ворога - усіх цих соловйових, скабєєвих, сімоньян, дугіних – абсолютно не цікавить творчість Булгакова. Він їм цікавий тільки як інструмент.
Між іншим, Булгаков є не просто частиною «руського міра». Ми не говорили цього в заяві, але варто нагадати відомий факт: він воював проти Української Народної Республіки. Його мобілізували як лікаря, він дезертирував і вийшов проти України зі зброєю в руках.
Ця війна – як розплата за нашу наївність
- Однак, є і така думка: літературний талант варто відокремлювати від політики.
- Зараз ми вимагаємо від демократичного світу не дозволяти російській пропаганді впливати на їхні суспільства, але разом з тим толеруємо присутність цієї пропаганди на вітчизняних теренах. Чи це не блюзнірство за часів кривавої війни?
Поки наші бійці відбивають ворога, дехто з любителів «великої російської літератури» закидає на дивані ногу за ногу і махає рученятами: «Культура поза політикою! Романи Булгакова – світові шедеври! Не ганьбіть нас перед цивілізованим світом!..»
Ще раз кажу: заява не про творчість Булгакова. Заява про необхідність позбавитися комплексу меншовартості, вийти із силового поля «руського міра».
- Для багатьох киян музей Булгакова один з найулюбленіших. Навіть ті, хто критикує імперську позицію письменника, вважають, що музей треба зберегти. Можливо, у видозміненому вигляді.
- Нагадаю, що ми запропонували відкрити музей генія української музики Олександра Кошиця, а всі експонати булгаківської експозиції передати на зберігання в Національний музей літератури. Не спалити на площі, як це зараз роблять з українськими книжками варвари на окупованих територіях, а зберегти, бо це артефакти культури. Зауважу, що буквально через кілька днів після оприлюднення нашої заяви у Верховній Раді був зареєстрований законопроєкт про повну деколонізацію гуманітарної сфери України.
Володимир В’ятрович кілька років тому говорив про щупальці «руського міра». Так от, Булгаков був одним з тих щупальців, якими нас промацували. А 24 лютого Росія запустила в тіло України пазурі. Бо Путін був упевнений, що його війська зустрічатимуть з короваями, квітами та гопаками. Адже, мовляв, в Україні майже половина населення російськомовна, тут шанують «велику російську культуру», облаштовують музеї Булгакову, Чехову, досі залишили вулиці Пушкіна, Маяковського, Короленка, Лермонтова… В центрі Києва стоїть пам’ятник більшовицькому сатрапу Щорсу, а в центрі Одеси – пам’ятник російській імператриці.
Ця війна – як страшна розплата за нашу сліпоту та наївність: «кому він заважає, той пам’ятник». За наші намагання догодити електорату: «бо ж не проголосують!».
Дешевий прийом опонентів
- Хочемо чи ні, а в свідомості принаймні старшого покоління Андріївський узвіз залишиться пов’язаним з автором «Майстра і Маргарити».
- Насправді Андріївський узвіз пов’язаний з іменами багатьох відомих людей. Тут жив киянин від народження, талановитий письменник і драматург, автор знаменитого роману «В окопах Сталінграда» Віктор Некрасов. Росіяни вважають його своїм, однак музеїв йому не споруджують, не намагаються використовувати, бо жорстко опозиційний до радянської влади дисидент Некрасов не лягає в прокрустове ложе їхньої пропаганди.
З Андріївським узвозом пов’язане життя митців Михайла Старицького, Григора Тютюнника, Івана Кавалерідзе, Олександра Кошиця, оперного співака та героя АТО Василя Співака. Але ми чомусь говоримо про одного тільки Булгакова. Чому інших визнаних майстрів забули?
Чому влада ганебно провалила ініціативу київських письменників щодо присвоєння імені легенди української літератури Григора Тютюнника столичній вулиці, на якій він жив? Чому ім’я генія української музики Олександра Кошиця відмовився взяти педагогічний колектив київської школи, де облаштований скромний музей цього видатного діяча мистецтв?
Таких «чому» – незліченна кількість. А «за Булгакова» повстали і фейсбучні завсідники, і очільники нашої культури, і деякі декларовані патріоти.
- На фоні суперечки Спілці закидають, що вона теж має відношення до спільного з Росією радянського минулого і чи не час вже її «декомунізувати».
- Класичний дешевий прийом опонентів – відволікти увагу від проблеми і акцентувати: «а судді хто?».
Я не дивуюся, бо такі пасажі вже не раз лунали: пережиток минулого, «сталінський колгосп» і так далі. Були спроби відібрати будинок на вулиці Банковій, який нам належить на правах власності. І за часів Кучми, і за часів Януковича, і Порошенка щось намагалися мудрувати, та не вистачило сил. Бо Спілка чітко стоїть на державницьких позиціях відстоювання української національної культури.
Навпаки, наповнюємо бюджет
- Тим часом і всередині Спілки є думка, що вона вже втратила свою силу і роль. А ззовні закидають, що спілчани – це привілейована серед письменників каста, яка проїдає державний бюджет.
- Звісно, у фінансовому, організаційному плані наші можливості далеко не такі, які були раніше. Років 20 – 30 тому, я вже не кажу про радянські часи, творчі спілки були поодинокими гравцями на гуманітарному полі. Сьогодні таких гравців дуже багато, і чимало з них державою фінансуються щедро, на сотні мільйонів гривень щорічно.
Щодо «проїдання бюджетних грошей», то це розраховано на тих, хто не володіє фактами. Так, за радянських часів письменники, які служили режиму, і квартири отримували з робочими кабінетами, і великі тиражі книжок за державний кошт. Зараз ніяких привілеїв немає. І отих міфічних дотацій, про які пліткують, тим паче.
Я був обраний головою НСПУ наприкінці 2014 року. З 2015-го державне фінансування Спілки становило 920 000 гривень на рік. Цього вистачало максимум на три місяці нашої діяльності, оскільки значні видатки за землекористування, комунальні послуги.
А зарплати у невеликого апарату Спілки дуже скромні.
Оце нам закидають. Але при цьому забувають про те, що в довоєнний час щороку Спілка перераховувала у держбюджет від 3 до 4 мільйонів гривень податків. Ми жодним чином не нахлібники, навпаки, наповнюємо державну скарбницю.
Багато хто хоче, щоб Спілка письменників розписалася в своїй безпорадності і сказала: або дайте гроші, або щось з нами робіть. Багато кому муляє наша державницька позиція і наше майно. Але такого не буде.
Заробляли на оренді, на зйомках фільмів
- У який спосіб заробляєте, щоб утримувати себе ще й податки платити?
- У руслі чинного законодавства. Маємо офісний будинок в Києві, маємо будинки творчості в Одесі, Харкові, Ірпені, пансіонат «Нафтуся» в Трускавці. Це наше майно, і ми його ефективно використовували в довоєнний час. Частину територій здавали в оренду, проводили платні заходи. Заробляли на зйомках різних фільмів. Наприклад, деякі епізоди «Слуги народу» знімалися в нашому головному офісі на Банковій.
Я не боюсь казати, що у нас вся бухгалтерія «біла». Саме тому провалилися спроби «прихватизувати» Спілку чи залякати її керівництво. Міністерство культури за часів Євгена Нищука делегувало до Спілки цілу бригаду аудиторів, котрі впродовж місяця дуже прискіпливо вишукували в бухгалтерських паперах хоч щось «цікаве». Не знайшли. Як відомо, чорного кота в темній кімнаті важко знайти, особливо якщо його там немає.
- Спілка відома своїми творчими вечорами. Вони залишилися популярними?
- У довоєнний час ми проводили дуже багато різноманітних літературно-мистецьких заходів, презентацій, творчих вечорів. Як на рівні Києва, так і на рівні окремих обласних організацій мали гарні зарубіжні контакти - з опозиційною Спілкою письменників Білорусі, з польськими колегами, болгарами, з вірменськими письменниками, з українськими письменниками в Румунії…
А що стосується теми «сталінського колгоспу», то творчі спілки під різними назвами існують у всіх цивілізованих країнах. Причому в західноєвропейських державах, на відміну від держав колишнього «соцтабору», ці спілки переважно мають міцну фінансову базу, займаються комерційною діяльністю. Думаю, не зайвим буде сказати, що у Великій Британії покровителем «Королівського літературного товариства» була, на жаль, уже покійна Єлизавета II. У Нідерландах король Віллем-Олександр опікується «Товариством нідерландської літератури»…
Майданчики для піару
- За радянських часів молоді письменники рвалися до Спілки, бо це відкривало їм шлях у видавництва, до тиражів, гонорарів, партійних квитків, кар’єрного росту. Зараз таких принад немає.
- Так, дехто, особливо з молодих літераторів, каже: а для чого мені ця Спілка, якщо вона нічого не дасть? Це споживацька, патерналістська позиція. Мені здається, такі молоді люди ментально застрягли у кінці 1980-х років, хоча й не жили тоді.
Водночас є багато талановитих літераторів, у тому числі й молодих, які приходять, щоб вступити до Спілки. Тому що це дає можливості для промоції. У нас є свої ресурси, у кожній області працюють територіальні організації. Ми проводимо презентації, популяризуємо творчість через свій масмедійний сектор – пресслужбу, соцмережі, надаємо майданчики для піару. У нас дуже добрі стосунки з Національним музеєм літератури, з Інститутом літератури НАН України, з Всеукраїнським товариством «Просвіта».
Для молодого письменника важливо не тільки щось створити, а й отримати свою аудиторію читачів. Ми найактивніше в цьому допомагаємо. У нас є видавництво «Український письменник», журнал «Київ», часописи «Літературна Україна», «Українська літературна газета», є доволі популярні сайти цих видань і доволі «розкручена» сторінка НСПУ у фейсбуці, де, зокрема, друкуються твори молодих. Спілка – це живе коло існування і спілкування. Тому молодь і приходить.
- Серед молодих багато справжніх талантів?
- Вік і талант – категорії не тотожні. Для прикладу, Володимир Базилевський у свої 85 років пише чудові вірші і надзвичайно актуальну публіцистику. Кількість графоманів і талантів у відсотках приблизно однакова, що серед 18-річних, що серед 80-річних…
Антології війни
- І все-таки, може, якісь пільги для спілчан залишилися?
- Письменники мать змогу відпочивати на пільгових умовах у наших будинках творчості, оздоровлюватися в Трускавці. Для незаможних або хворих в довоєнні часи ми виділяли невелику, але все-таки матеріальну допомогу. Клопочемося питанням про призначення письменникам президентських стипендій – на два роки або пожиттєво.
Щодо молодих, то по деяких книжкових проєктах Спілка здійснювала часткове фінансування. Фінансові змоги тут невеликі, але ми маємо добрі стосунки з деякими видавництвами.
- Ви, коли розповідаєте про Спілку, часто вживаєте слова «довоєнний час». Як вплинула війна на діяльність Спілки?
- Вплинула дуже тяжко. Наш центральний офіс знаходиться в межах урядового кварталу. Від 24 лютого це режимний об’єкт. До другої половини травня ніхто, навіть я, не мав доступу до будинку. Зараз доступ мають лише працівники апарату, для інших – особливі умови.
Однак ми не сидимо просто так. Нещодавно за сприяння столичного видавництва «Ліра-К» з’явилася друком антологія воєнної лірики «Весна озброєна», до якої увійшли поезії 142 авторів з усіх регіонів України, а також з Польщі, Болгарії, Латвії. Переважна більшість авторів – члени НСПУ.
В Кропивницькому силами нашої місцевої організації була впорядкована і побачила світ антологія «Поезія без укриття». Її презентовано, зокрема, в Польщі.
Днями я впорядкував ще одну антологію про війну, на підході – впорядкування книжки документалістики з робочою назвою «Хроніки окупації та спротиву». В Кракові стартував міжнародний літературний проєкт Спілки літераторів Польщі та НСПУ «Польща – Україна: спільнота письменників».
Крім того, столичні письменники постійно опікуються нашими воїнами у київських госпіталях, здійснюють збір і передачу книжок та харчів на фронт…
Першою на події відгукується поезія
- Не було б Першої світової, не було б творів Ремарка. Кожна війна дає потужний поштовх літературі. Зараз бійці, волонтери починають писати оповідання, вірші, вести щоденники. Пророкуєте творчий повоєнний спалах в Україні?
- Звичайно, він буде. Про це краще б сказали літературознавці, які досліджують тему, але і я можу судити з досвіду своїх власних контактів як голова Спілки та досвіду читача. Судячи по тих книжках, які впорядковую, рівень «прочитання» прозаїками і поетами нинішніх подій надзвичайно високий.
Першою на події відгукується поезія. З того, що я читав про цю війну, були такі твори, що аж сльози наверталися, хоча я, здається, не дуже чутливий.
Також розвивається воєнна документалістика, публіцистика, есеїстика. Ці жанри не вимагають художніх прикрас, вони відображають реальність.
З художньою прозою буде складніше. Вона потребує часу, має відстоятися. Можливо, тільки після перемоги ми побачимо нові великі твори відомих письменників і дізнаємося імена невідомих, яких війна підштовхнула до написання пережитого і побаченого. І не важливо, буде це проза людини, яка була на фронті, в окупації чи в тилу. Війна проходить крізь усіх нас.
- Відомо, що Будинок творчості в Ірпені теж постраждав під час запеклих боїв за Київ.
- На щастя, росіяни туди не зайшли, серйозних руйнувань не було, тільки деякі пошкодження. В основному повиривало віконні рами. Ми їх латаємо власними силами, бо у місцевої влади мільйон проблем з відновленням житла.
Не тому, що погана, тому що – не
- Повертаючись до Булгакова. «Собаче серце» все-таки залишили в курсі шкільної літератури. І дискусії навколо Миколи Гоголя завершились на користь автора «Тараса Бульби».
- Якщо Булгаков, напевне, належить російській культурі і жодним чином не нашій, то як бути з Гоголем, у мене немає однозначної думки. Відмовлятися, віддавати їм Гоголя, думаю, ми не готові. Але чи він справді наш? Це мають вирішувати фахові літературознавці, дослідники того періоду літератури. Я думаю, що дискусії будуть продовжуватися.
Щодо «Собачого серця», то це теж не так принципово. Проблему треба ширше розглядати – в комплексі, в контексті дерусифікації. А я такого комплексного підходу поки не бачу.
- Твори Булгакова, напевне, є у вашій бібліотеці? Ви готові їх позбутися?
- Я не збираюся викидати зі своєї бібліотеки жодну книжку, яка не є макулатурою. У мене величезне зібрання, тисячі книжок: історична література, документалістика, кілька десятків словників, класика і сучасні автори. Звичайно, є Булгаков, є чимало книжок інших російських письменників: Салтиков-Щедрін, Платонов, Войнович, Бабель, Гумільов, Шварц, Юрій Кузнєцов, Довлатов, Пєлєвін... Навіть Бродський є і «Книгочет» Прилєпіна. І от Микола Лєсков - прекрасний російський автор, який багато жив і працював у Києві. Але ним ніхто не переймається, бо його не можна використати проти України.
А Булгакова можна. Його високий авторитет тримається завдяки «Майстру і Маргариті», «Собачому серцю».
Ці книжки дуже влучно лягли в контекст горбачовської «перестройки», коли вийшли із статусу «заборонених» і увійшли спершу в напівлегальні, проте контрольовані КГБ, салони московської ліберальної фронди, а потім і в широкий друк.
Ми не збираємося воювати з російською літературою. Ми говоримо, що вона чужа. Не тому, що погана, а тому, що не наша. Так само як не нашою є латиноамериканська, японська, європейські літератури... Нам треба виокремити своє питомо українське, позбутися уламків колоніальної свідомості. Бо український культурний простір може залишитися засіяним російським зерном, і це в майбутньому може принести нам нові страшні біди і кров.
- Шкільний курс української літератури часто критикують за те, що він перенасичений, важкий для дітей, не оновлюється відповідно до зміни часу. Міносвіти радиться зі Спілкою щодо творів і авторів?
- У 2015 – 2016 роках в експертних радах були представники від Спілки, подавали пропозиції. Але потім Міносвіти, як і Мінкультури, вирішило нас ігнорувати. Очевидно, вони теж вийшли з тих міркувань, що ми – «сталінський колгосп». Хоча ці інституції, як і інші державні структури, теж створювалися за часів червоних наркомів, але ніхто не дивиться на них як на «сталінські колгоспи».
У нас серед понад двох тисяч членів Спілки багато талановитих культурологів, знавців освітянських процесів. Авторитетні, шановані люди, які можуть дати розумні поради.
Але чиновники самі вирішують – якому автору, якому підручнику бути. А потім вилазять протиріччя і дилетантські помилки, що набувають скандального розголосу. Це дуже сумно, бо освіта – це база. Якими діти виростуть, такими і будуть громадянами.
Уродженець Житомирщини, Михайло Сидоржевський починав свій творчий шлях як журналіст. Працював у газеті «Комсомольська зірка», був головним редактором газет «Вільне слово», «Самостійна Україна», «Прес-форум,» «Українське слово», «Літературна Україна», журналу «Книжковий огляд». З 2009 року – головний редактор «Української літературної газети».
Є автором книги поезій «Навпіл між обома світами» (2004), книг публіцистики «Здвиг» (2005), «Туга за свободою» (2007), «Пам'ять нашого роду» (2013) та «Час фарисеїв і героїв» (2015) .
Автор численних публікацій у різноманітних виданнях на теми культури, політики, літератури, історії. Член проводу ОУН.
