Не лише радість від знайомого «Алло!» відчувають ті, хто залишається в тилу та чекає повернення своїх рідних та близьких. Наступним після заспокоєння («З ним/нею все гаразд!») - приходить острах: «А про що говорити?». Про що говорити вам, домогосподарці з трьома дітьми, яка живе школою та домашніми клопотами, чи ефективному менеджеру з сотнею підлеглих і бізнес-планами, з тим, хто бачить «все це»?
Багато хто в таких випадках зводить до мінімуму спілкування навіть з батьком чи чоловіком, який зараз «там». Тому що – а що сказати і як не рознервувати, як розфарбувати «його реальність» яскравішими барвами, а не, навпаки, засмутити? Навіть якщо раніше ви могли говорити годинами, війна все одно будує незриму стіну і між найбільш рідними. І дзвінки лунають все рідше, розмови стають коротшими, а потім припиняються взагалі.
Як розмовляти з військовими, які залишаються на лінії вогню, коли краще закрити рот, а коли навіть смайлик спрацює, як ліки, Коротко про розповів психоаналітик, психотерапевт Дмитро Різниченко.
- На третій рік війни мало не в кожного вже є хтось з рідних чи близьких, хто воював або й досі залишається на фронті. Як правильно їх підтримувати? Як би ви особисто починали розмову з військовими, які знаходяться в зоні бойових дій?
- У небезпечних умовах правильні слова не настільки і важливі. Пам’ятаєте радянську військову пісню, яку співав одесит Марк Бернес: «Темная ночь, ты у детской кроватки не спишь»?.. Там висловлене ірраціональне, але стійке переконання: поки вона про нього пам’ятає - з ним нічого не станеться. І навіть якщо нема чого сказати, достатньо знати, що хтось про тебе переймається. Це і є підтримка.
- Чи є якісь слова, фрази, які точно «спрацюють», підвищать впевненість чи піднімуть настрій?
- Ні, нема чарівних слів. Головне говорить серце.
- Але завжди боїшся ляпнути дурницю, адже навіть «мирних» після обстрілів бісять фрази на кшталт «тримайся!»… Відповідь: «За що, за арматуру чи за повітря?!» Тим більше, ніяково запитувати «ти як?» у військового на передовій - ніби й так незрозуміло, як…
- Головне - бути щиро готовим вислухати відповідь на банальне питання, не боятись показати, що вам не байдуже, навіть якщо солдат у відповідь дратується. Люди злі. Смерть – дуже самотня штука. Помираємо ми всі наодинці, хоча в атаку ходимо разом. І коли людина опиняється віч-на-віч зі смертю, а з тилу хтось висловлює ніякові співчуття, це може роздратувати, звісно. Але ж це від страху. Людині необхідна турбота. Коли переляк або відчай мине, вона буде триматись за ці «ти як?», за банальні фрази, бо це взагалі єдине, за що можна триматись.
- Навіть коли огризається, і здається, що не хоче більше спілкуватись, все одно дзвонити і писати?
- Ніхто не хоче бути кинутим один на один зі смертю. Навіть якщо огризається, все одно можна прислати сердечко або смайлик. Якщо, звісно, у самих є на це сили.
- Про що точно не треба говорити? Здається, коли дзвониш людині на фронт, то війна, обстріли і дрони – табу, а те, що відбувається в сім’ї чи новини від знайомих, – для неї не актуально.
- Не говорити про війну все одно не вийде, так чи інакше вона йде. Та й швидше за все, солдат сам про неї говоритиме, адже для нього це важливо. Ви питаєте, що саме варто говорити або чого не варто, і чи існує схема, за якою підбирати слова, а я ж кажу про емоційний контакт. Слова не так і важливі, а от готовність слухати – важлива.
- Що вас особисто найбільше дратувало на фронті під час розмов з рідними чи близькими? (Дмитро Різниченко служив в АТО добровольцем в 2014-2016 роках. – Авт.)
- Толерантність до ворога. Чимало родичів чи знайомих наших солдатів, особливо старших, сумніваються, чи варто було чинити спротив окупантам. Проте такі родичі, напевно, і не будуть читати це інтерв'ю.
- Військові, які довгий час знаходяться в найбільш гарячих зонах, на Покровському напрямку чи в Курській області, взагалі чекають дзвінків чи вони їх радше відволікають? Вся їх увага спрямована на більш важливі речі…
- Я вже згадував, що прислати повідомлення чи сердечко завжди можна.
- Наскільки доречний гумор на війні, де довкола стільки трагедій? Чи можна намагатись розвеселити, може, варто розказувати смішні історії чи анекдоти?
- Взагалі гумор з'явився, щоб знімати напругу і, зокрема страх. Звісно, він працює.
- Часто рідні чи близькі намагаються «вгадати», що зараз відчуває військовий, як до нього знайти підхід. Які переживання їх найчастіше тривожать на фронті та як попасти в потрібні «точки», щоб допомогти, а не нашкодити?
- Весь спектр переживань важко окреслити. Уявіть, що вам чи мені скажуть, що завтра ми зустрінемось зі смертю, і чи обійде вона нас – невідомо. Це значить, наступна доба буде найважливішою в нашому житті, і все, що відбудеться протягом неї, – теж. Якщо ми її переживемо і знову повернемось до буденного життя, на тлі тих переживань все буде здаватись далеким і дрібним.
Люди, які дзвонять туди, на передову, ніби дзвонять з іншого світу, де все йде в іншому темпі і має інше значення.
Є таке упередження, що люди, які повернулись з фронту, стають агресивнішими та небезпечнішими. Вважаю, що вони просто стали більш самотніми, з відчуттям, що навколо все якесь несправжнє. А значення має тільки те, що пережив там. Проте життя в тилу вимагає зусиль, включення, і це дратує, і людина може не стримуватись, адже до правил і обмеженостей тилового життя ставлення теж змінилося. Не страшно порушити закон і понести покарання, бо на тлі масових смертей це теж здається дрібницями.
- Після повернення з війни всі змінюються. А от як психіка реагує на постійну загрозу, якщо людина на фронті вже другий, третій рік?
- Психіка звикає. Те, що на початку здається альтернативною реальністю, з часом стає єдиною реальністю, і відчуття постійної загрози стає невід'ємним.
- Чи є якісь маркери, фрази, поведінка, за якими рідні і близькі можуть зрозуміти, що людина – на межі і їй потрібна допомога?
- Маєте на увазі, як помітити, коли людина може стати небезпечною для себе чи оточуючих?.. Не треба дивитись на солдатів як на джерело небезпеки. Навіть якщо у нього вже десь прикопана граната, це не означає, що він нею обов'язково скористається. Це значить, що людина звикла до гранат, зброя для неї - не загроза, а спосіб захисту.
Коли ж людина на межі, вона, як правило, про це сама каже, натякає, як уміє. Ніхто ж мовчки не ставить на собі хрест. Життя - дуже вперта штука, вмирати нікому не хочеться. Найімовірніше, перш ніж зробити щось непоправне, людина дасть знати, як їй погано.
При бажанні будь-який солдат і сам може знайти підтримку. Зусиллями психологів, капеланів, різних волонтерських та благодійних фондів в напрямку психологічної допомоги військовим ведеться величезна робота. Але варто враховувати: солдати, які нині демобілізуються, - це чоловіки плюс-мінус п'ятдесяти років, з пораненнями або загостреннями хронічних хвороб, оскільки зараз списують, здебільшого, таких. Ці люди не звикли довіряти психологам в силу консервативності, віку і статусу. Тому готовність допомогти ветеранам далеко не завжди зустрічається з готовністю цю допомогу сприймати.