"Я за вас кров проливав!"... Чому ветерани поповнюють армію домашніх насильників
Від початку 2024 року рівень домашнього насильства зріс на 14% і продовжує зростати – про це в інтерв’ю «Радіо Свобода» повідомив очільник МВС Ігор Клименко, провівши прямий зв’язок між поширенням явища і посттравматичним стресовим розладом у чоловіків, які повернулися з війни. За словами міністра, сьогодні військові становлять 60% домашніх насильників. І це тільки факти, які потрапили в поле уваги поліції, прихована картина, напевне, масштабніша.
Як вчорашній герой і захисник може перетворитися на тирана для своїх близьких, чому повноцінно не працює програма реабілітації - Коротко про розповіли психологи.
Так не буде, як було раніше
Ще з фільмів про Другу світову війну нам відомий такий щемкий фінал: зранений, але живий, не зламаний воїн заходить до свого дому і міцно обіймає дружину з дітьми. Щаслива жінка плаче і сміється, шепоче коханому щось на кшталт: “Тепер все буде, як раніше!..”
На жаль, життя - не кіно, де можна додумати позитивне продовження. У житті оце “буде, як раніше” часто стає фатальною помилкою.
- Війна - це неминуче травматичний досвід, який здатен населити людину “внутрішніми демонами”, - каже психолог, травмотерапевт Мирон Шкробут. – Зазвичай спокійна, виважена у своїх вчинках людина здатна вибухнути агресією навіть на випадковий грюкіт дверима. Це агресія, яка всередині, яка силою приховується. Вона насправді, може, скерована проти командирів, які послали на “нуль” побратимів, і вони загинули. Там цю злість, цю лють не можна було вихлюпнути. Тому людина повертається із затиснутою пружиною додому, і тут ця пружина вистрілює на близьких. Бо якось має вистрілити.
Психолог каже, що у військових агресія може бути направлена і проти себе самого.
- Наприклад, на моїх очах загинув друг, а я вижив, не врятував його, не доніс пораненого, бо боліло самому. А може, не так боліло, а може, я б зміг... Людина мучиться відчуттям провини, власної нікчемності, раз за разом переживає травмуючу подію. А дружина вимагає, щоб ішов з нею по магазинах. Вона чекала, що чоловік повернеться, в хаті знову буде господар, який їй допомагатиме. А він не може взяти на себе навіть мінімальні господарські обов’язки, бо сам потребує допомоги і підсвідомо чекає її від близьких.
Навіть коли сім’я до війни жила в мирі та злагоді, оце неспівпадіння очікувань може все зруйнувати. Аж до крайнощів.
- Фізично додому повернулася та сама людина, яка на фото в паспорті. Фактично – зовсім інша, внутрішньо змінена – насторожена, реактивна, різка. Можливо, чоловік і вижив завдяки тому, що змінилась психіка, що прислухався до кожного шереху, реагував на кожний гучний звук. На фронті це нормальний стан, у побуті він може викликати непередбачувані наслідки. Жінка не розуміє, що тепер повинна будувати зв’язок із зовсім іншою людиною. Вона намагається повернути колишнього, зрозумілого, вимагає від чоловіка, щоб той став, яким був. А він не може. Він думками ще там, де залишилися друзі і вороги, де на тебе полюють і ти полюєш. Він почувається вирваним із зграї і замкненим в чотири кутки.
Як ішов на фронт не янголом, не янголом і повернеться
Просто так сьогодні з армії не йдуть, бо війна триває, демобілізація не оголошувалась. Звільнитися можна через сімейні обставини або за станом здоров’я. Левова частка ветеранів повертається додому з пораненнями, ампутаціями, контузіями.
- На психологічні та моральні травми накладаються фізичні. Хтось може це побороти, відновитися, хтось ламається. З інформаційного поля ми дізнаємося історії успішно реабілітованих ветеранів, неуспішні залишаються за кадром. А треба розуміти, що людям - як чоловікам, так і жінкам - властиво “мститися” близьким за свої власні слабкості, - зазначає психолог Інна Ковальска.
Експертка нагадує, що на фронт не всі пішли янголами.
- Хто зловживав спиртним, той шукає в ньому розраду, коли повертається. А ще є такий “синдром героя”: я за вас кров проливав, тепер мені вибачається все. Хто був схильний до домашнього деспотизму, теж не забуває старі звички. Якщо чоловік до відправки на фронт влаштовував дружині сцени ревнощів, то і в окопі він накручуватиме себе підозрами про зраду. Ми є не знаємо, скільки жінок, споряджаючи мобілізованого, подумки хрестилися: нарешті відпочину... Хорошу людину війна може не викривити, а не дуже хорошу точно не випрямить.
В той же час психолог вважає, що домашнє насильство не дуже вплине на статистику розлучень.
- Якщо розлучення будуть, то болісні – знову зі скандалами, застосування психологічного і фізичного тиску. Домашнім тиранам взагалі не властиво відпускати тих, кого вони вважають своєю власністю. В нашому разі теж включатиметься: я за вас кров проливав... Та й жінки будуть більше схильні терпіти. Бо одна справа - піти просто від чоловіка, інша – від героя-фронтовика, травмованого, можливо з інвалідністю. І своя совість дорікатиме, і оточуючі засудять.
А от на думку Мирона Шкробута, сім’ям рано чи пізно загрожує розпад, якщо вони не отримають допомогу.
- Хороший варіант, коли подружжю допоможуть на певний час роз’їхатися, якщо один із них не може контролювати свою поведінку. В цей час з чоловіком та дружиною мають працювати психологи.
Мирон Шкробут наводить приклад Сполучених Штатів, де родину заново складають не після, а до повернення військового.
- Після зони бойових дій ветеран у своєму середовищі два місяця проходить додаткову терапію. В цей же час готують його сім’ю – до труднощів, які можуть трапитися, до розуміння особливостей. Коли чоловік і жінка возз’єднаються, психологи певний час працюють з обома.
Подібну програму – тривалістю у два тижні - збиралися запровадити і в Україні для ветеранів ООС-АТО. Міноборони дало свою згоду, але... Як кажуть, щось пішло не так.
Якщо не знає міністр, то мало хто знає
Психологічну реабілітацію ветеранів Ігор Клименко характеризує як таку, що перебуває у зародковому стані. “Якщо ми не підберемо фахівців і не навчимо їх, то будемо мати великі проблеми після закінчення війни», - констатував міністр. Подібні думки з різних вуст почали звучати з 2014-го. Відтоді минуло 10 років і... знову нас просять винайти велосипед.
- Комплексну програму реабілітації ми збудували у 2016 році. Не волонтерську, а офіційну, яка базувалася на держаному фінансуванні і була цілком прозорою - гроші мали ходити за бійцем, - каже кандидат психологічних наук Людмила Гридковець. – Тобто виділяється державний пакет, як в медицині, а пацієнт сам обирає, з ким працювати.
За словами експерта, програма передбачала 4 ступені допомоги. Перший ступінь – це допомога "рівний – рівному", тобто взаємодопомога, коли спеціальний тренер супроводжує групи. Паралельно проводиться діагностика, яка визначає, чи потрібно людині підніматися вище – на рівень роботи з психотерапевтом чи психіатром, чи потрібні ще додаткові заходи.
- Можливо, саме через прозорість програму урізали, а в половинчастому вигляді ідея не працює, - заключає фахівчиня.
1 січня 2023 року набула чинності постанова Кабінету міністрів, яка затвердила “Порядок та умови надання психологічної допомоги ветеранам війни, членам їх сімей та деяким іншим категоріям осіб”. "Порядок..." містить такі прогресивні поняття, як “кейс-менеджер”, “кейс-менеджмент”, “мультидисциплінарна команда”, “отримувач послуг” і навіть “Реєстр суб’єктів надання послуг із психологічної допомоги для ветеранів і членів їх сімей”, який веде Мінветеранів. Але якщо про це не знає навіть міністр, то і мало хто знає.
Згідно з інформацією на сайті, у реєстрі - 23 надавачі послуг на всю Україну, у кожному такому фонді чи ГО – один-два, максимум три фахівці. На все про все - 8 лікарів-психіатрів чи психотерапевтів, 8 надавачів оформлені як ФОП. Відшкодування за одну годину індивідуальної роботи становить 254 грн 18 коп. Тоді як середня вартість консультації приватного психолога чи психотерапевта становить від 800 до 1200 гривень.
Місія не здійснена
- На папері воно все гарно, а системності немає, - каже менторка з ментального здоров’я Вікторія Арнаутова. – Не створений інформаційний простір, як він був створений щодо безбар’єрності. Зараз 87% українців вважають, що безбар’єрність – це нова цінність для суспільства, коли всюди побудовані пандуси. Пандус - завдання зрозуміле, а от щодо реабілітації обчислити її дуже складно. Скільки б ми не збиралися у робочі групи на різних рівнях – державному і недержавному, система не створена. Навіть за підтримки пані Олени Зеленської.
Ольга каже, що фахівців не бракує, але за державною програмою фактично нікому працювати.
- Є велике розчарування. Не створена система опікування фахівців - так, щоб це було за нормальні гроші. Бо хтось завжди хоче зірвати верхній куш, всі потоки хтось має контролювати. Коли спілкуєшся з високопосадовцями, пропонуєш конкретику, мене завжди питають: а що ви з того хочете мати? Всі ідеї на цьому зупиняються.
Звичайно, не все пропало. Є волонтерські проєкти, є грантові приватні ініціативи, але на дієві ще треба натрапити. По телефонах, де пропонується безкоштовна допомога онлайн, можна тільки випустити пар. Це як укол, який дає тимчасове полегшення, а потім знову починається криз, який не подолати без комплексного лікування.
- Заклади, які надають дієву психолого-психіатричну допомогу, працюють поза державною системою. Інформація про них шириться через “сарафанне радіо”, тобто ветерани у своїх закритих групах розповідають, де допомогли, а де ні. А ще треба дійти самому із собою згоди, щоб скористатися корисною інформацію, бо людині властиво не визнавати власні проблеми. В системі оборонних сил звернення до психолога не пропагується як норма життя. Поранений боєць отримує медичні рекомендації, але йому не кажуть: ти вже не такий, яким пам’ятають тебе рідні, у тебе можуть виникнути труднощі, тобі потрібно перебудуватися до мирного життя.
Психолог вдається до алегорії.
- Візьмемо за приклад розмінування. Воно передбачає не тільки очищення полів від мін, а й нетехнічні обстеження, опитування населення, спілкування, інформування про ділянки, які можуть бути небезпечними, допомогу вже постраждалим. Такий комплексний алгоритм, - впевнена експерт, - має бути створений і в системі психологічної реабілітації. Але впродовж десяти років місія є не здійсненою.
