Село Брустури, де вже понад сотню років мешканці ліплять коників із сиру, хоче потрапити до списку об'єктів культурної спадщини. Нещодавно тут навіть встановили пам'ятник своєму символу.
Найменший за площею в Україні Косівський район Івано-Франківської області примудрився на цьому невеликому квадраті гуцульської землі зібрати найбільшу кількість яскравих та самобутніх ремісників. Він вважається центром туризму та народних промислів, а його столиця, Косів, офіційно набула статусу історичного міста та міста-курорту. Сюди їдуть за розписною керамікою, яку внесено до репрезентативного списку ЮНЕСКО нематеріальної культурної спадщини, за візерунковими тканинами, вовняними покривалами – ліжниками, одягом – і все це, звичайно, ручної роботи. Також район славиться своїми різьбярами та кушнірами, які створюють справжні шедеври, гідні перших осіб держави.
У серці краю талановитих горян причаїлося село Брустури – єдине в Україні, де майже в кожній хаті роблять сирних коників. Цього літа місцеві жителі, у яких жодне свято не обходиться без фігурок із сиру, встановили рекорд, зліпивши найбільшого коника із сиру – «коня перемоги».
- На нього пішло 20 кілограмів сиру, але в результаті коник вийшов легше - він після приготування підсушується, щоб була скоринка і "стояв" на ногах, - розповідає майстриня із села Брустури Галина Петращук. – Наприкінці він важив трохи більше шести кілограмів, довжина – 30 см. Ми його передали митрополиту Єпифанію (предстоятель ПЦУ, митрополит Київський та всієї України. – Авт.).
Також у селі провели наукову конференцію, встановили пам'ятник сирному конику, організували виставку виробів із сиру та навчили охочих ліпити сирних коникив. Все це – заради того, щоб їхнє ремесло, яке тут розвивають понад сотню років, внесли до списку культурної спадщини.
Легенда свідчить, що першого такого коника виліпив пастух, який випасав худобу на гірській галявині. Ломав голову, що подарувати коханій – а що в горах знайдеш? У пастухів там – тільки сири, які вони самі й роблять, каша та хліб, що привозять. Задумався і не помітив, як шматок сиру впав у окріп, а як витяг – звернув увагу на те, яким він став. Потянув туди-сюди – і зліпив коника. До осені, до повернення в село, у нього була ціла в'язка подарунків для своєї коханої.
Але це легенда. А у Брустурах знають точно, хто саме почав ліпити коників і коли…
Місцеві пам'ятають засновницю ремесла – ліпити із сиру почала мешканка Брустур Юстина Якіб'юк у 1886 році. Сьогодні її нащадки продовжують цю справу. Вона робила маленьких коників, а великих перших почала робити заслужений майстер народної творчості Марія Матійчук. У селі нещодавно встановили меморіальну дошку на садибі, де вона жила до своєї смерті у 2009 році. У дворі цієї садиби й проводили виставки та майстер-класи.
За легендою, це ремесло раніше було виключно чоловічим – і ліпили коників лише пастухи у горах. А потім стало жіночим і спустилося з гір до села Брустури.
Наймолодшій місцевій сирній майстрині – 12 років. Загалом таких у селі – під сотню. На виготовлення коників для виставки використали понад 200 кг сиру.
- Це їстівні коники, вони солоні, бо вимочуються у соровиці – солоній воді, - продовжує Галина Петращук. – Ми всі їх любимо. Ліплять не тільки їх – а й лебедів, курочок, котиків, трояндочки. Та що там – у нас і торти на дні народження дарують не солодкі, а солоні – теж із сиру, і короваї сирні роблять на весілля.
За день можна зліпити десь сотню маленьких коників – це якщо працювати від зорі до зорі. Ремесло не суперскладне, але й не легке – треба набити руку. Ліпити треба з гарячого сиру, щойно витягнутого з окропу.
- Руки палить, вони сохнуть, тріскаються, болять, але що вдієш - треба ліпити, - посміхаються майстрині.
"Не кониками єдиними". Ліплять тут і лебедів, і курочок, котиків та трояндочки. Фото: Особистий архів Галини Петращук
Трохи охолоне – вже нічого не вийде. У рукавичках теж не вийде, лише голими руками. Готовий виріб вимочується і потім кілька днів просушується.
- Сир для коників теж робимо самі – із коров'ячого молока, корови є у багатьох, – пояснює Галина Петращук. - Це має бути не бринза і не вурда, а будз (будз - найсвіжіший сир, з якого потім виробляється бринза. - Авт.). Він виготовляється з не зовсім свіжого солодкого молока, знежиреного – сметану треба зняти, і не кислого. Його грієш до 35 градусів, у молоко додаєш гляг (фермент зі шлунка теляти, яке п'є тільки молоко. – Авт.) – молоко стає як кефір. Його треба перебити, тоді виділяється сироватка – і звідти вибирається сир. Потрібно, щоб трохи постояв. Тут все залежить від молока і від корови – може, пів дня, а може, й день-два стояти. Потрібно, щоб трохи підкис - мав кислинку.
Цей момент треба вловити – якщо перекисне, для ліплення коників вже не підійде, і якщо недокисне – також. Щоб зробити кілограм сиру, треба 10-12 літрів молока. З кілограма вийде всього два маленьких коники.
У селі жодне свято, день народження, а тим більше – весілля не обходяться без коників. Маленьких викладають на сирну тарілку, більших – на святковий коровай, і обов'язково – у кошик на Великдень. На це свято ліплять найбільших. На Воскресіння Христове ви не побачите у місцевій дерев'яній старовинній гуцульській церкві XVII століття, до речі – пам'ятника архітектури національного значення, жодного кошика без сирного коника.
Коників з виставки майстрині віддали на фронт – із села пішли служити десять хлопців.
Мистецтво ліплення сирних коників почало поширюватися – вже "поповзло" до сусіднього Космача та Шепіта. Але Брустури залишаються їхньою столицею, яка дала початок цьому ремеслу.
Щоправда, на сирних коник далеко не заїдеш – хоч їх і замовляють, і беруть на подарунки, і як сувеніри, все одно ліпити доводиться у вільний від роботи час. А з роботою, як скрізь у Карпатах, тут непросто.