Засновниця табору Gen.Camp Оксана Лебедєва: Допомагаємо дітям відплакати їхнє горе
Днями стартувала друга зміна дитячого табору Gen.Camp на півдні Іспанії. Цей проєкт під патронатом першої леді Олени Зеленскої працює для хлопчиків та дівчаток, які найбільш постраждали від війни. Цього разу реабілітацію пройде 31 дитина віком від 6 до 11 років з Київської і Чернігівської областей, Маріуполя, Харкова та Бахмута.
Про місію табору, його роботу і його маленьких мешканців ми говоримо з засновницею ГО Gen.Ukrainian та освітньо-психологічного табору Gen.Camp Оксаною Лебедєвою.
Щоб відновити психіку, треба відновити тіло
- Оксано, розкажіть, що це за табір, кого приймають, які умови перебування?
- Влітку 2022 року була створена громадська організація Gen.Ukrainian для підтримки дітей, які постраждали від війни. Gen.Camp – оздоровчо-освітній табір, наш основний офлайн-проєкт, в якому працюють кваліфіковані спеціалісти і проходять реабілітацію діти, які пережили важкі травмуючі події: втратили одного чи двох батьків, стали свідками їхньої загибелі. А також діти, яким вдалося вижити після ракетних обстрілів, невдалих спроб евакуації або ті, хто перебували у безпосередньому контакті з окупантами.
У нашому таборі є хлопчик з села Ягідне Чернігівської області. Село зайняли окупанти і створили для місцевих мешканців надважкі умови перебування у підвалі місцевої школи, коли діти змушені були спати стоячи, потребували води та їжі. Бачили, як люди вмирали, і їхні тіла залишалися там… Ми всі чули про ці жахіття, а хлопчик став свідком.
Для усіх дітей перебування в таборі стовідсотково безкоштовне. Ми не маємо постійного місця базування в Іспанії, винаймаємо приміщення в різних містах. Зараз перебралися на південь, бо тепла погода – це теж додатковий зцілюючий фактор. Щоб відновити психіку, спочатку треба відновити тіло, а для цього дитині потрібно створити безпечне середовище, де не буде атак ракетами чи сирен, де буде комфорт і люди, які допоможуть відгорювати.
Батьки чи опікуни не в змозі допомогти таким дітям. Бо вони самі травмовані, пережили стрес і наразі займаються виживанням або переїздами. А відтак вони не здатні контейнувати дитину і її горе. У психології є такий термін - “контейнування” - тобто слухати і відображати емоції, розділяти співпереживання. Для психоемоційного розвитку дітей це надважливо - відчувати підтримку дорослого і спиратися на нього.
- Ми знаємо, що ваша команда напрацьовує власну програму реабілітації.
- Так, під час першої зміни Gen.Camp наші психологи інтегрували в програму реабілітації надбання світових практик та власних розробок. Але досвід, який переживають українці сьогодні, унікальний. Сирійський сценарій, наприклад, не підходить нам. У нас зовсім інші менталітет і культура, є свої особливості соціального середовища, а це теж важливий фактор під час реабілітації.
Тому у другій зміні табору ми працюємо за програмою, яку розробили наші спеціалісти: українці для українців. Вона називається “Захищені любов’ю" і заснована на протоколах. Тобто це не лише висновки психологів проєкту попередньої зміни, а потужна наукова база. Її розробила наш провідний психолог проєкту Оксана Шльонська. В цій програмі інтегровані два потужних напрямки світової психотерапії - когнітивно-поведінкова терапія і кататимно-імагінативна психотерапія.
Всіх рідних спалили на очах дитини
- Трохи розшифруйте ці наукові терміни.
- Ми працюємо за кількома напрямами. Перший - групова терапія, коли діти “нормалізують” один одного, діляться своїми історіями. Це допомагає малечі зрозуміти, що вона не самотня у своєму горі. Другий – індивідуальна терапія, де травма опрацьовується психологом безпосередньо з учасником травмуючих подій.
І третій напрямок – це робота з батьками і опікунами. Наша діяльність не обмежується периметром табору, ми надаємо консультаційну підтримку батькам та опікунам, бо через місяць перебування в Gen.Camp діти повертаються в своє середовище, і дорослі мають знати, як продовжити ефект, здобутий у нашому таборі.
Ми працюємо під патронатом першої леді Олени Зеленської, маємо дуже велику підтримку від держави. Свою програму плануємо передати до Міністерства охорони здоров'я, а в подальшому наші напрацювання стануть внеском у Національну програму відновлення ментального здоров’я.
- Розкажіть, хоча це, мабуть, важко, історії дітей, з якими доводиться працювати.
- Кожна історія дитини унікальна. От зараз на другій зміні у нас 8-річний Богдан з Бахмута. У нього під обстрілами загинули тато й мама, яка була на сьомому місяці вагітності.
Така ж трагічна історія і в Андрійка з Броварів. Разом з татом, мамою і дядьком він їхав у Чернігів до бабусі з дідусем, родині здалося, що там буде безпечніше. Дорогою машина виїхала на колону російських танків, один зачепив автомобіль і проїхався по ньому, травмувавши пасажирів. Вони всі були живі, але росіяни витягли лише Андрійка. Запитали, чи є в нього мобільний. Коли телефон не знайшли, кинули хлопця на узбіччі і вистрілили в бензобак розчавленого авто. Всі рідні згорілі на очах у дитини...
Зараз Андрійко живе зі своєю старшою сестрою. Ми дуже довго вмовляли її відпустити дитину в наш табір, психологи буквально нав’язували молодій жінці розуміння, що хлопчику, який пережив таку травму, потрібна психотерапія, що після лікування йому буде легше. І зрештою після довгих вмовлянь та оформлення відповідних документів нам вдалося забрати хлопчика на реабілітацію.
Оксана Лебедєва та Богдан із Бахмуту. Батьки хлопчика були вбиті під час ворожого обстрілу. Фото надане прес-службою Gen.Camp
Вся сім’я зібралася в одній квартирі, а о четвертій ранку обстріл...
- І часто вам доводиться вмовляти батьків чи опікунів відправити дітей на оздоровлення?
- Уявіть собі, що так. Люди недооцінюють, яке значення має психологічна допомога. Їм здається, що з дитиною все добре – вона ж їсть, спить, навіть може здаватися жвавішою, ніж була до травми. Доводиться довго пояснювати, що це оманливе враження. Я завжди кажу, що травмуюча подія - вона як радіація, її не видно, не чутно, кров з вух не капає, але вона з’їдає дитину з середини.
Я вже казала про хлопчика з Ягідного - села, яке пережило окупацію і де росіяни ув’язнили дорослих та дітей в тісному підвалі школи. Ми хотіли взяти всіх дітей, які це пережили, але багато дорослих не відпустили. І я дуже вдячна тим батькам, які дали згоду на поїздку.
Вчора мені написала мама одного хлопчика з Ягідного. Зізнавалася, що тиждень вагалася, але врешті згодилася відпустити, бо дитині потрібна допомога. А знаєте, як вона це зрозуміла? Матері щоночі снилися спогади про той підвал. Як дитина плаче, слабшає від голоду на її очах, як вона йде до російських військових зі словами: “Або пристрельте, або дайте хліба...”
Мати усвідомила, що коли це така травмуюча подія для дорослої людини, то як насправді важко почувається дитина.
- Знаємо, що вам також випало працювати з дітьми, які пережили трагедію Маріуполя.
- Так, у нас багато діток з Маріуполя. Ось, наприклад, 8-річна Маргарита. Вся сім’я дівчинки зібралася в одній квартирі, щоб їхати з міста “зеленим коридором”. Тато, мама, брат зі своєю дівчиною, дядько, тітка, всі бабусі та дідусі. А о четвертій ранку обстріл...
Вижили тільки Маргарита і її мама. Обидві отримали поранення, опіки і втратили всіх рідних. Жінка розповідала, як з поламаною ногою шукала по уламках свою дитину і тіла близьких людей.
Дуже страшна історія 11-річної Карини. Татка поранило, коли він поїхав за водою, маму вбило, коли вона пішла до нього в лікарню. Карина розповідає, що перед тим мама шукала хоч якесь знеболювальне для чоловіка серед уламків аптеки.
До Карини та своєї другої 3-річної дитини батько дістався тільки через чотири місяці. Лише тоді дівчинка дізналася, що мами вже немає, думала, що вона десь загубилася із татком.
Карина втратила в Маріуполі маму, а з батьком побачилася тільки через чотири місяці після евакуації. Фото надане прес-службою Gen.Camp
Повертаючись до батьків, приносять їм "інструмент" для подолання травм
- Діти самі розповідають свої жахливі історії?
- Так, і це наша основна робота. Спочатку нам важливо налагодити контакт з дитиною, після - відпрацьовуємо, відгорьовуємо з ними ці спогади. Є спеціальний зошит, де усі події описують, вимальовують.
- Але зазвичай дорослі бояться згадувати з дітьми про страшне, щоб воно швидше забулося.
- Це описано в усіх книжках з психології: горе і страхи обов’язково треба проговорити, відплакати. Сльози – це здорова реакція на травмуючу подію. А наші діти на 90 відсотків у реакції уникання спогадів, проте це зовсім не означає, що вони їх забули. Вони пам’ятають про пережите постійно.
До слова, вчора я хлопчиків вкладала спати, ми пліткували про життя табору. Слово за слово, і один хлопчик почав задихатися, розповідаючи, як під уламками будинку загинула мама. А він там теж сидів і повітря не вистачало. Малий заплакав, але потім витер сльози і каже: все, давайте знову про плітки.
У нас є спеціалісти, які заводять дитину у спогади і виводять звідти, даючи "інструмент" для подолання кошмарів. Дуже часто на перших порах діти у нас теж замикаються, відвертаються від психолога. А він знову іде до них і веде туди, де було страшно. Дитина має розкритися, відплакати, відговорити пережите, поділитися з однолітками, звільнитися від внутрішньої напруги.
У нас на першій зміні була дівчинка, у якої застрелили тата, коли сім’я сиділа в машині. Вона не ходила на поховання, не була на кладовищі. Ми створили для дівчинки кімнату спогадів тата – поставили його фото. Зараз у нас проходить реабілітацію її старший брат.
Після роботи з психологами діти надзвичайно змінюються. І коли повертаються до батьків, часто самі приносят їм "інструменти" для подолання травми.
Терапевти один для одного
- А діти самі розповідають одне одному про пережите?
- Минулої зміни у нас були дві дівчини. Вони жили поруч і обидві втратили татусів. Одна могла про це вголос згадувати, інша замовчувала. І от вони розмовляють, плачуть, і вже друга теж починає згадувати. Діти можуть бути терапевтами один для одного.
Я завжди кажу: горе як море, його неможливо забути, його треба пережити. Це місток, по якому дитину не можна перенести на руках, вона мусить пройти сама, але триматися за чиюсь руку.
- Як ви збирали команду психологів?
- Під час першої зміни табору у нашій команді були ізраїльські фахівці. А зараз у нас стовідсотково українська команда. Наших психологів ми збирали по всій країні, шукали по відгуках, по інтернету, за рекомендаціями.
Насправді, у нас дуже високі вимоги: академічна освіта, емпатія, навички когнітивно-поведінкової терапії і обов’язково чималий досвід роботи з дітьми в травмі. Пощастило, що знайшли хорошого партнера – Оксану Шльонську, про яку вже згадувала. Вона кандидат наук, стаж понад 30 років, керівниця центру «Рівновага» в Києві.
- Оксано, а чим ви займалися до війни?
- Займалася бізнесом. У мене ресторан, є бренд вишиванок, якому уже 9 років. До того працювала в медіабізнесі.
Коли переглядала кадри зі звільненої Бучі, прийшло рішення допомагати. Спершу я робила це ситуативно, а потім зародився наш проєкт. Це був дуже великий ризик - забирати травмованих дітей у дорослих. Але ми на це пішли, бо розуміли, що дітям треба створити безпечне середовище і доручити їх спеціалістам.
У мене немає сил захищати кордони країни зі зброєю в руках, але є сили повертати дітям їхні особисті кордони. Якщо ми не подбаємо про це, то заберемо у себе майбутнє. У проєкті Gen.Camp я менеджер, я відповідаю за його ефективність.
В таборі діти знаходять нових друзів, з якими легше переживати спогади. Фото надане прес-службою Gen.Camp
Є у нас такий національній спорт - перетерпимо. Це треба ламати
- Зараз в інтернеті можна знайти багато оголошень від психологів, які ладні лікувати дитячі травми. Звісно, не просто так.
- Це дуже страшно, коли на людському горі роблять бізнес. Коли малоосвічена людина пише: я психолог, я астролог, я допоможу вашій дитині.
Якщо вести дитину до психолога, то тільки за умови його академічної освіти, навичок когнітивно-поведінкової терапії, досвіду роботи і гарних відгуків. Бо якщо якась, нехай навіть люб’язна і приязна, людина буде просто разом в вами плакати – це не терапія. Тільки фахівець може відкрити і закрити цей процес.
- Скільки буде працювати табір?
- Стільки - скільки треба. Ми маємо велику підтримку від держави, від меценатів, і я гарантую, що наша реабілітація завжди буде безкоштовною. Навчання нових фахівців, які підійдуть під наші вимоги, теж буде безкоштовним.
Сподіваюся, табір не завжди буде працювати за кордоном, це не наша мета. Як стане трохи спокійніше вдома, ми будемо базуватися в Україні і зможемо брати більше дітей. У мене вже тисяча анкет. Я поки вибираю найстрашніші історії, але ж психіка індивідуальна. Можливо дитина, яка була в Маріупольському драмтеатрі і нікого не втратила, переживає сильніше, ніж ті, хто втратили батьків.
От вчора робили фото хлопчика, він такий рудий, красивий. Кажу: Боже, в кого ще було таке чудове волосся! А він закриває очі і каже: у тата було...
Це ж так кожна дитина, у якої батько загинув на фронті, відчуває біль. Їм всім дуже, дуже потрібна допомога!
Я не розумію, коли батьки кажуть: у нас сильний хлопчик, він тримається. А чому він мусить триматися? Є у нас такий національній спорт - перетерпимо. Це треба ламати і найперше починати з дітей. Плачуть і сильні чоловіки, бо горе є горе.
Через війну будуть постійно зростати посттравматичні синдроми. Наша організація закладає своєю роботою методології, які в майбутньому допоможуть їх долати.
Довідка “КП” в Україні”
Щоб отримати допомогу та стати учасником табору, необхідно заповнити анкету на сайті Gen.Ukrainian та пройти співбесіду з куратором проєкту.
