Війна торкнулася всіх маленьких українців – стресом, сиренами, бомбосховищами, переселенням. Але є частина дітей, які були під обстрілами, на очах яких загинули їхні батьки чи близькі або у присутності яких ґвалтували їхніх мам.
Ті, що їхали в машинах, коли поряд розривалися снаряди, і ті, що самі були поранені та вижили. Про те, як їм допомогти, під час вебінару, організованого Центром здоров'я та розвитку «Коло сім'ї», розповів дитячий психіатр, психотерапевт, директор Українського інституту когнітивно-поведінкової терапії Олег Романчук.
- Коли ми слухаємо історії дітей, які виїхали із зони бойових дій, серце наповнюється люттю від цієї темряви, яка прийшла на нашу землю руйнувати та знищувати. Але так само сильно переповнюєшся співчуттям та бажанням зцілити рани, завдані війною, – каже лікар. - І завдання дорослих – допомогти дітям, які отримали найважчий досвід зіткнення з жорстокістю віч-на-віч і всіма жахами війни.
На досвід країн, у яких були війни, частота психічних розладів у дітей завжди вища, ніж на мирних територіях. Безпосереднє перебування їх у зоні бойових дій збільшує кількість тривожних розладів, депресій та посттравматичних стресових розладів. За словами психіатра, на мирних територіях ПТСР фіксується у 6% дітей, там же, де їм довелося зіткнутися з війною, поширеність цього розладу досягає 20-25%. І це означає, що нам треба бути готовими до цього.
При цьому експерт звертає увагу на позитивний бік питання: 70-75% дітей не матимуть психічних розладів, більша їхня частина мають стійкість та опірність до негативного впливу травми.
- І не треба вважати, що будь-яка дитина, яка пережила досвід війни, має бути психічно хворою, - застерігає лікар. – Не треба говорити: «Ой, на все життя поранена психіка, назавжди психічний інвалід», це не так. Дослідження говорять про те, що безліч і дітей, і дорослих, які пережили психотравмуючі події, мають не посттравматичний розлад, а посттравматичне зростання. Вони більше починають жити цінностями, відчуттям свідомості життя, знають, що в ньому найголовніше, вміють цінувати речі, які для багатьох здаються банальними, бути вдячними, вони глибше будують стосунки.
Коли відбувається психотравмуюча подія, вона залишається у формі рани у душі, і ця рана записана у мозку у формі травматичної пам'яті, пояснює Олег Романчук. І психотравмуюча подія не є ПТСР.
- Це ніби удар по руці, який залишає травматичну пам'ять – рану, - каже експерт. - Рана - ще не ПТСР, вона може затягнутися, може бути невеликою і виявитися просто неспецифічним дистресом, не впливаючи на функціонування. І більшість ран гоїться, але є й ті, що, образно висловлюючись, «загноюються». І тоді ми маємо ПТСР.
Для діагностики посттравматичного стресового розладу насамперед враховується:
Перший критерій : дитина пережила психотравмувальну подію. Тобто дуже чітка причина.
Другий – час, для діагнозу ПТСР повинен пройти місяць, протягом якого подія не забувається і спогади, наповнені хворобливими емоціями, переслідують.
- Ці спогади, наче привиди, населяють твій світ, лякають, наповнюють душу важкими почуттями, і ти не можеш їх контролювати, - каже психіатр.
Третій критерій: спогади виникають при контакті з тригером, з тим, що викликає посттравматичні спогади. Наприклад, різкий звук, що нагадує про обстріли та хвилини, які здавалися дитині останніми в житті.
– Тригери можуть бути дуже різними і часом несподіваними, ми у своїй практиці стикалися з жертвою насильства, для якої тригером був будь-який запах парфумерії, – наводить приклад дитячий психіатр. - Тому що її ґвалтівник пах різким одеколоном. І вона уникає всіх людей, оскільки парфум може виходити від будь-кого. І це уникнення тригерів робить життєвий простір дуже вузьким і істотно порушує функціонування дитини.
Четвертий критерій: негативні когнітивні та емоційні порушення, які можуть бути в різній формі. Порушення концентрації, уваги, здатності вчитися чи переконання у винності у смерті мами. Почуття сорому чи емоційне оніміння.
П'ятий критерій: підвищена тривожність та реактивність, коли є постійне відчуття загрози і того, що зараз це знову з тобою станеться, через що тіло ніби перебуває весь час у бойовій готовності. Прискорене серцебиття, тремтіння – при ПТСР все це може тривати місяцями і навіть роками, виснажуючи та впливаючи на якість життя.
Дитину з посттравматичним стресовим розладом переслідують нав'язливі спогади, які змушують знову переживати жахи війни. Він може начебто «бачити» маму і кров, що тече, або машину, в якій виїжджали, пробиту кулями. Або «чути» постріли, не одразу розуміючи, що це спогади.
- Іноді ці спогади можуть бути настільки сильними, що дитину ніби засмоктує у минуле, і вона втрачає зв'язок із «тут і зараз». Він раптом змінюється в особі, починає плакати чи кричати «Ні!», не реагує на дорослих, проживаючи в цей момент спогади так, ніби вони відбуваються у цей момент. Це називається флешбек, коли відбувається порушення зв'язку із сьогоденням.
Якісь спогади в дітей віком виникають спонтанно, деякі приходять у відповідь на тригер. Наприклад, відкритий кран із водою може викликати у пам'яті вид текуч ої крові і як реакцію – заціпеніння.
Спогади можуть переслідувати свідомість дитини і вдень, і вночі, тому за ПТСР часто сняться сни, наповнені змістом пережитої травми. Вона може бути як буквальною, так і символічною, тобто можуть снитися окупанти або бандити. Або всі сни раптом стають про небезпеку незалежно від сюжету. За словами Олега Романчука, як правило, сновидіння дуже яскраві, емоційно заряджені, болючі та порушують сон. Деякі діти просто бояться лягати спати, очікуючи, що зараз знову побачать якісь жахливі сцени.
Малята, які не можуть ще розповісти про свої переживання, спогади та сни, відображають сюжет психотравмуючої події за допомогою ігор та фантазій. Тому машина у них не просто їде, а її обстрілюють чи вона горить, у будь-якій грі – бійка, стрілянина, зіткнення, насильство. Дитина може стати одержимою темою війни.
- Ключовою проблемою при ПТСР стає порушення інтеграції пам'яті, тобто пам'ять стає болючою як величезна рана душі, яка не затягується та наповнює всю свідомість своїм матеріалом, - підсумовує лікар. - Коли травматична пам'ять дитини зцілюється, вона не забуває те, що трапилося, але може розповісти про неї з позиції «тут і зараз». Він може згадувати, розповідати, але не провалюватись у минуле. Спогади стають упорядкованими, осмисленими, не переповненими емоціями та контрольованими.
Як каже Олег Романчук, чи перетвориться удар по руці на перелом, залежить і від сили, і від частоти ударів. Якщо діти їхали в машині з батьками і навколо були обстріли – це менша сила травми, ніж коли вони бачили смерть близьких на власні очі або були поранені. Сильні травми, пов'язані з жорстокістю, нелюдяністю та смертю, частіше призводитимуть до ПТСР.
Другий важливий фактор: власна резильентність дитини, тобто здатність після зіткнення з ударом відновити форму та зберегти цілісність. Вона розвивається у процесі життя кожної людини, але в когось нагадує ялинкову кулю, а в когось – тенісний м'яч. І якщо у нас хороша сім'я, друзі та стосунки, якщо ми гідно проходимо через випробування, набираємось досвіду, зростає і резильентність, і розуміння, як справлятися із викликами.
- Тому діти, звичайно, вразливіші за дорослих, у них менше внутрішніх ресурсів, - каже психіатр. - Але й вони мають певний захист: наприклад, вони живуть тут і зараз, не переживають довго про майбутнє. На стійкість дитини впливає і вік, і досвід, і кохання, і все, що вони пережили раніше. Але важливо знати, що резильентність дитини – це резильентність її сім'ї, і батьки для неї – найважливіший фактор стійкості, головний «притулок». І не просто батьки, а їхній стан, бо якщо вони в паніці, дитині вона теж передасться.
Психологи наполягають: якщо симптоми ПТСР тривають більше ніж місяць, потрібно звертатися за допомогою до фахівців. Але щоб зменшити ризики розвитку розладу, у перші тижні після події, що травмує, батькам рекомендують:
[h5_tt class="orange_h5_title" text="ДОСТАЧ""
Після пережитої травми в дітей часто виникають і неспецифічні симптоми, пов'язані з порушенням загальної організації психіки. Психіатри виділяють порушення сну, апетиту, регуляції тілесних функцій (контроль над сечею та калом), емоційної регуляції, коли дитина часто плаче, істерить, злиться. Порушується увага, здатність вчитися, ускладнюється поведінка, відбуваються зміни у відносинах з близькими – дитина може стати надмірно залежною, стати ніби молодшою за свій вік, коли весь час хочеться «на ручки».