Історик Ігор Гирич: Треба завжди доводити, що нація існує, що вона є
Українські історики Ігор Гирич і Андрій Ковальов запропонували перенести День Києва на 14 серпня. З чим це пов’язано? Теж з декомунізацією чи деколонізацією? Чим ця дата цікава?
Про це та про забуту традицію відзначення Києвом хрещення Русі, надання магдебурзького права «КП в Україні» розповів доктор історичних наук Ігор Гирич.
День Києва не прив’язаний до жодної історичної події
Ігор Гирич. Фото: facebook.com/ihor.hyrych
- Ігоре Борисовичу, що не так з останнім днем травня, коли ми святкуємо День Києва?
- Травнева дата святкування Дня міста запроваджена з радянських часів. Травень асоціювався з каштанами, каштан тоді був офіційним гербом Києва. Це ніби кращий місяць за погодою у Києві. Комуністична влада не хотіла жодної прив’язки до якихось історичних подій. Обрали ботанічну, у якій не було жодної ідеології. Тобто, дата святкування штучна, вона не прив’язана до жодної історичної події.
- А які події тут можуть бути пов’язані зі святкуванням Дня міста?
- 14 серпня – день, коли кияни офіційно святкували Хрещення Києва князем Володимиром. Він, як не дивно, пов’язаний з Днем державності, який запровадив Володимир Зеленський. Тільки Зеленський цього не знав, йому ніхто не підказав, що кияни в цей день щороку ходили до джерела, яке зараз називається пам’ятником Магдебурзькому праву. Він так ніколи не називався, на дореволюційних мапах його називали Нижній пам’ятник князю Володимиру. Це його офіційна назва. Він приурочений поверненню магдебурзького права імператором Павлом, а встановлений за часів Олександра І.
Та місце це знакове тим, що тут князь Володимир у Хрещатицькому потічку хрестив своїх 12 дітей.
- А хіба киян хрестили не в Почайній?
- Так, в Почайній. Але не князь.
Запитують, чому головна вулиця називається Хрещатиком. І скоріше не тому, що яр на місці майбутньої вулиці перехрещувався меншими ярами. На місці Хрещатика протікав Хрещатицький струмок, така собі мала річка. Тягнувся він від Європейської площі вниз і впадав у Почайну. А зараз Почайної перед Пішохідним мостом нема, це частина Дніпра.
Це – місце хрещення. Князь тут хрестив своїх дітей, які повинні були продовжувати його справи. Тому це місце було святе, воно шанувалося, і кияни 14 серпня, у «День семи мучеників Макавеїв, їхньої матері Соломонії та їхнього учителя Єлеазара», ходили сюди до Хрещатицького джерела з року в рік. Це тривало 500 років (може більше, а може й менше, принаймні надання магдебурзького права датується 1499 роком).
Святкували гучно, з парадом та салютом
- Але чому ми повинні пов’язувати День Києва із хрещенням князівських дітей?
- Чому? Тому, що кияни сприймали себе як частину державної нації, яка має самоуправління за магдебурзьким правом. Воно не залежить ні від князя, ні від воєводи. Вони його проводили щороку дуже гучно, з великими святкуваннями, обов’язково з салютом з міської артилерії. У цьому брала участь «Золота корогва» – київська гвардія. Про це є цікава стаття історика і прем'єр-міністра Симона Петлюри - В’ячеслава Прокоповича «Під золотою корогвою» (Париж, 1943). Киян тоді було не так багато, до 10 000, і весь Київ – це, власне, Поділ.
Хода розпочиналася з Контрактовій площі від ратуші, на якій був годинник з дзвоном у вигляді архангела Михаїла, який б’є списом дракона. І коли він бив, зі списа вилітало полум’я. «Золота корогва» - в військових строях на конях. Вони починали цю ходу, а за ними йшли цеховики. В Києві було близько 20 цехів, це близько 2000 цеховиків. Кожний мав свою хоругву та особливі відзнаки. І вони йшли до пам’ятника кожен рік. Тому логічно було вважати цей день - Днем Києва. Бо це конкретна історична подія та традиція.
- Цікаве видовище...
- То був парад повністю в європейському дусі. Так сьогодні відзначають європейці свята своїх міст. І ці традиції вони бережуть. У нас чомусь за 30 років не відродили цю традицію.
Прийшли московити, розібрали після великої пожежі 1811 р. ратушу, зведену у 1732 році знаменитим Йоганном Шеделем (архітектор епохи бароко, зводив також Лаврську дзвіницю. – Ред.). Не повинно вже у ХІХ ст. нічого нагадувати про європейський характер міста над Дніпром. Відомо, де ця ратуша стояла (скверик між пам’ятником Г. Сковороді і фонтаном «Самсон»), її збирались відновити. Таке бажання висловлювали автори проєкту реновації Контрактової площі.
Катерина II ліквідувала магдебурзьке право, але потім воно ще проіснувало три десятиліття. А що таке самоврядування? Це державна українська та європейська традиція. Зрештою, можна не змінювати День Києва, але відродити традицію магістратського параду було б дуже варто. Ця традиція пов'язана з хрещенням, з початком нашої держави. Тому я кажу, що це реально День Києва.
- Ви не пропонували мерові Кличку відновити цю традицію?
- Я не громадсько-політичний діяч. Про це нагадую іноді в своїх публічних інтерв’ю та виступах.
По словам Ігора Гирича, колекція Національного музею історії України могла б заповнити вп’ятеро більшу будівлю. Фото: Віктор Полянко/commons.wikimedia.org
Невідомі видатні українці
- Які ще події, дати або особистості варто було б сьогодні переосмислити або згадати?
- На жаль, дуже багатьох історичних особистостей не переосмислили. Наприклад, перейменування вулиць у столиці не зачепили майже першої генерації українців модерного часу у Києві, які стали відомими суспільно-політичними діячами, першими почали говорити українською мовою. Я маю на увазі Олександра Лотоцького (1870-1939) - громадсько-політичного діяча, письменника, історика церкви. Він був ідеологом автокефального руху, написав дослідження про основи українського автокефалізму - «Автокефалія», на якій заснована вся діяльність сучасної ПЦУ.
Він був керівником Петербурзької української громади. Вів постійні перемовини з представниками російського уряду про українську справу, цензуру, видання книжок. Сприяв друку Біблії українською мовою, ініціював першу російськомовну енциклопедію «Украинский народ в его прошлом и настоящем». Написав (разом зі Петром Стебницьким) «Українське питання» - перше популярне видання про український рух в російській імперії. Лотоцький очолював УНІ (Український науковий інститут. – Ред.) в Варшаві, ініціював там видання повного зібрання творів Шевченка, аж у 16 томах. Ця людина в Києві не відзначена ніяк - нема йому ні пам’ятника, ні меморіальних дошок.
- Прикро…
- Слава Богу, на честь Василя Доманицького (історик, редактор першого критичного «Кобзаря» Т. Шевченка, літературний редактор «Історії України» Миколи Аркаса, активний дописувач до «Украинского вестника», «Киевской старины») хоч вулицю назвали на Борщагівці.
Це ж були перші українці модерного часу, засновники першого комерційного видавництва «Вік» – Доманицький, Єфремов (літературний критик, історик літератури), Прокопович, Матушевський (головний редактор першої щоденної газети Наддніпрянщини – «Рада»), Дурдуківський (один з найкращих українських педагогів, директор знаменитої Першої української гімназії, згодом школи ім. Шевченка).
- Я про них навіть не чула.
- Так, і широковідомі діячі також недооцінені. Наприклад, не переосмислений, на мою думку, український письменник Пантелеймон Куліш. Здавалось би, найближча людина до Шевченка повинна якось бути відзначена? Ні! Хіба є площа, але немає вулиці, немає пам’ятника, меморіальних дошок, музею. А ми сьогодні користуємося правописом, який розробив Куліш.
Видатний український історик Микола Костомаров – ще одна не переосмислена нами людина. Власне, він автор месіанського міфу для українців та ідеолог Кирило-Мефодіївського братства.
Що там казати - у нас немає музею про те, як Україна здобувала незалежність (музей визвольної боротьби або української революції) у XX столітті.
Є будівля Центральної Ради, а музею там немає. Була кімната - такий собі шкільний музей. А про людей, які створили Центральну Раду і Українську Народну Республіку, широкому загалу нема де розказати.
В районі пам’ятника Магдебурзькому праву У Хрещатицькому потічку князь Володимир похрестив своїх дітей. Фото: Nick Grapsy/uk.wikipedia.org
Навіть Куліш і Франко не переосмислені
- Мені здавалось, що в нас вдосталь музеїв.
- Ну як вдосталь… Є меморіальний музей Михайла Грушевського, а державного музею Грушевського немає. А об'єктивно він зробив більше засадничих речей для України початку ХХ ст., ніж Тарас Шевченко. Є будинок-школа на честь батька історика С. Ф. Грушевського, на Куренівці, там можна було б відкрити такий музей.
Музею Івана Франка немає в Києві. Франко - це людина не тільки галицького спрямування, а й загальноукраїнського. У Києві одружився, активно пов'язаний з цим містом.
Що казати? Пам’ятника Петлюрі немає, гетьману Мазепі! Київ не виглядає як українська столиця! Ви поїдьте в Будапешт - на проспекті Андраши через кожні 100 метрів пам’ятники людям, які були творцями угорської нації.
- Вас послухати - так нічого нема!
- У нас навіть немає нормального історичного музею. Сходіть в наш історичний музей… Він облаштований в колишній художній школі імені Шевченка. Цей будинок навіть не будувався під музей. Це музей, у кращому разі, для обласного центру. А колекцію він має грандіозну, на будинок у п’ять разів більший.
Також у нас є проблема державного некрополя, перепоховання видатних українців. Хіба цю справу зробили? Говорили-балакали - нічого не зробили.
Приїжджаєте ви до Кракова і йдете на Вавель. Всі видатні діячі поховані на Вавелі або в костелі Святого Яна у варшавському середмісті. Українці всі розкидані по світах. Функцію державного некрополю виконує цвинтар у Бавнд Брук (Нью-Джерсі, США). Євген Коновалець - в Роттердамі, Степан Бандера - в Мюнхені.
Усіх видатних українців треба перепоховати в Києві на спеціальному цвинтарі. У Європі могили без внесення оплати ліквідують. На чому нам виховувати наше майбутнє?!
– Добре, добре… І що робити?
– Є Український інститут національної пам'яті, він повинен поставити такі запитання. Мати план на багато років. В інституті фіксують ці могили за кордоном, але не видно кроків у напрямку створення пантеону. Для цього треба й державна воля влади, яка має з’явитися після перемоги у російсько-українській війні.
Про що казати? Коли людина приїжджає в іншу країну, вона в першу чергу йде в історичний музей. В Канаді, в Оттаві, є Музей цивілізації – про заселення Канади і затвердження канадської державності. Сучасний, величезний музей. Вам дня не вистачить його не обійти! І приходите в наш - провінційного виду на Володимирській. Яка нація – такий і музей? І що люди візьмуть з його відвідин?
Якби у нас були зроблені ці речі на початок 2022 р., то, може, і війни б такої не було: тоді інакше б на нас дивилися ті ж росіяни. Треба завжди доводити, що ти існуєш, що ти є. Якщо ти цього не робиш, тебе нема. А ми ж вже 30 років незалежні, ніби ж велику і славну історію маємо.
Ігор Борисович Гирич - історик, професор, лауреат премії НАН України імені Михайла Грушевського, завідувач відділом джерел з Нової історії України Інституту української археографії та джерелознавства імені М. Грушевського НАН України. Фахівець з проблем історії культури та політичної думки, джерелознавства, передусім епістології, історіографії. Доктор історичних наук (2015). Член-кореспондент УВАН (Українська вільна академія наук, США, з 1998 р.), дійсний член НТШ – Наукового товариства ім. Шевченка (2005).
