Родственники Александра Олеся согласны на его перезахоронение в Украине
Родственники поэта Александра Олеся согласились, чтобы его останки перезахоронили в Украине. Об этом сообщил посол Украины в Канаде Андрей Шевченко.
- Мы разыскали двух канадских правнуков Александра Олеся. Семья согласна на его перезахоронение в Украине. Пусть ему пухом будет наша земля, - сказано в Твиттере посла.
Речь идет о праправнуках Олеся - Андрее и Ярине. Это дети физика Олега Кандибы, и внуки поэта Олега Ольжича, сына Александра Олеся.
|
Необходимость в перезахоронении возникла после того, как останки украинского поэта, а также его супруги Веры Свадковской, принудительно эксгумировали в Праге. После погребения на Ольшанском кладбище родственники или друзья умерших должны платить ренту за место на кладбище в размере 20 тысяч чешских крон на 10 лет. С 1944 года средства платил выходец из Украины Владимир Михайлишин. Однако, недавно он скончался, и теперь его сын решил похоронить своего отца на месте писателя.
Останки Александра Олеся и его жены на данный момент находятся в депозитарии кладбища. Премьер-министр Владимир Гройсман пообещал, что правительство выделит средства для перевозки останков Олеся в Украину. В то же время мэр Тернополя Сергей Надал предложил перезахоронить останки поэта в его городе и пообещал оплатить все соответствующие расходы. При этом жизнь и творчество Олеся никак не связаны с Тернополем, он родился в Сумской области, а учился в Киеве и Харькове.
Чем известен Александр Олесь
Александр Кандыба (настоящая фамилия поэта - Ред.) родился 5 декабря 1878 года в городе Белополье Сумской области. В 1903 году поступил в Харьковский ветеринарный институт. В 1905 году альманах "Багаття" опубликовал его первые произведения. В 1907 вышел его сборник стихов "С печалью радость обнялась", в 1909 году вышел сборник "Будь мечом моим!..". В 1911 появился третий сборник под названием "Книга третья".
В 1917 году вышла новая книга стихов. В ней Олесь уже писал об украинской государственности. После революции Олесь оказался за рубежом и периодически жил в Будапеште, Вене, Берлине и Праге. Там он также выпускал свои сборники.
В годы Второй мировой войны сын Олег возглавлял Организацию украинских националистов и был схвачен фашистами. В июне 1944 года он погиб в концлагере Заксенхаузен.
Сам Александр Олесь умер 22 июля 1944 года в Праге от цирроза печени, вскоре после того, как получил сообщение о гибели сына. На Ольшанском кладбище он покоился вместе со своей супругой.
Помимо стихов Олесь писал прозаические произведения и занимался переводами с русского, белорусского, польского, сербского, болгарского, немецкого, английского, арабского языков. Также писал публицистические и литературно-критические статьи.
СТИХИ АЛЕКСАНДРА ОЛЕСЯ
Чари ночі
Сміються, плачуть солов’ї
І б’ють піснями в груди:
“Цілуй, цілуй, цілуй її, —
Знов молодість не буде!
Ти не дивись, що буде там,
Чи забуття, чи зрада:
Весна іде назустріч вам,
Весна в сей час вам рада.
На мент єдиний залиши
Свій сум, думки і горе —
І струмінь власної душі
Улий в шумляче море.
Лови летючу мить життя!
Чаруйсь, хмелій, впивайся
І серед мрій і забуття
В розкошах закохайся.
Поглянь, уся земля тремтить
В палких обіймах ночі,
Лист квітці рвійно шелестить,
Траві струмок воркоче.
Відбились зорі у воді,
Летять до хмар тумани…
Тут ллються пахощі густі,
Там гнуться верби п’яні.
Як іскра ще в тобі горить
І згаснути не вспіла, —
Гори! Життя — єдина мить,
Для смерті ж — вічність ціла.
Чому ж стоїш без руху ти,
Коли ввесь світ співає?
Налагодь струни золоті:
Бенкет весна справляє.
І сміло йди під дзвін чарок
З вогнем, з піснями в гості
На свято радісне квіток,
Кохання, снів і млості.
Загине все без вороття:
Що візьме час, що люди,
Погасне в серці багаття,
І захолонуть груди.
І схочеш ти вернуть собі,
Як Фауст, дні минулі…
Та знай: над нас — боги скупі,
Над нас — глухі й нечулі…”
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Сміються, плачуть солов’ї
І б’ють піснями в груди:
“Цілуй, цілуй, цілуй її —
Знов молодість не буде!”
1904
***
Айстри
Опівночі айстри в саду розцвіли…
Умились росою, вінки одягли,
І стали рожевого ранку чекать,
І в райдугу барвів життя убирать…
І марили айстри в розкішнім півсні
Про трави шовкові, про сонячні дні, —
І в мріях ввижалась їм казка ясна,
Де квіти не в’януть, де вічна весна…
Так марили айстри в саду восени,
Так марили айстри і ждали весни…
А ранок стрівав їх холодним дощем,
І плакав десь вітер в саду за кущем…
І вгледіли айстри, що вколо — тюрма…
І вгледіли айстри, що жити дарма, —
Схилились і вмерли… І тут, як на сміх,
Засяяло сонце над трупами їх!..
1905
***
З журбою радість обнялась…
В сльозах, як в жемчугах, мій сміх.
І з дивним ранком ніч злилась,
І як мені розняти їх?!
В обіймах з радістю журба.
Одна летить, друга спиня…
І йде між ними боротьба,
І дужчий хто — не знаю я…
1906
***
О слово рідне! Орле скутий!
Чужинцям кинуте на сміх!
Співочий грім батьків моїх,
Дітьми безпам’ятно забутий.
О слово рідне! Шум дерев!
Музика зір блакитнооких,
Шовковий спів степів широких,
Дніпра між ними левій рев…
О слово! Будь мечем моїм!
Ні, сонцем стань! вгорі спинися,
Осяй мій край і розлетися
Дощами судними над ним.
1907
***
Яка краса: відродження країни!
Ще рік, ще день назад тут чувся плач рабів,
Мовчали десь святі під попелом руїни,
І журно дзвін старий по мертвому гудів.
Коли відкільсь взялася міць шалена,
Як буря, все живе схопила, пройняла, —
І ось, — дивись, в руках замаяли знамена,
І гімн побід співа невільна сторона.
Так спить орел, — і враз, розкривши очі,
Угледе світ, красу і простір голубий,
І легко з скель спорхне, і в небі заклекоче
Про вільний льот орлів, про ранок золотий.
Так море іноді всю ніч дрімає,
І нагло хвилями, як крилами, заб’є,
І дивно перлами і барвами заграє,
І очі всесвіту до себе прикує.
Летить воно, хвилюється і ллється,
В обіймах сонячних і сяє, і тремтить,
І щастям все життя йому в той мент здається,
І все в той мент йому і годе, і щастить.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
І де взялись ці хвилі сніжно-білі,
Хто дивно так навчив їх грати і шуміть,
З яких ясних країн чайки ці налетіли,
Що вміють ніжно так і плакать, і жаліть?..
Чайки, чайки! Тоді не треба плачу,
Коли іде борьба за волю, за життя,
Коли на хмарах я вже дивний відблиск бачу
І сонця жданого блискуче вороття.
1908
***
Лебідь
На болоті спала зграя лебедина.
Вічна ніч чорніла, і стояв туман…
Спало все навколо, тільки білий лебідь
Тихо-тихо сходив кров’ю своїх ран.
І співав він пісню, пісню лебедину,
Про озера сині, про красу степів,
Про велике сонце, про вітри і хмари,
І далеко нісся лебединий спів.
Кликав він проснутись, розгорнути крила,
Полетіти небом в золоті краї…
Тихо-мирно спала зграя лебедина,
І даремно лебідь звав, будив її.
І коли він вгледів, що брати не чують,
Що навік до себе прикував їх став, —
Закричав від муки, вдарився об камінь,
Зранив собі груди, крила поламав.
Чорна ніч чорніла, не світало вранці,
Ввечері далекий захід не палав…
Тихо зграя спала, тихо плакав лебідь,
Тихо кров’ю сходив, тихо умирав.
Аж колись уранці зашуміли хвилі,
І громи заграли в сурми голосні,
Вирвалося сонце, осліпило очі,
Роздало навколо обрії ясні.
Стрепенулась зграя, закричала біла:
“Тут гниле повітря, тут вода гнила!..
А над нами сонце, небо, простір, воля!” —
І ганебно спати більше не змогла.
Зашуміла зграя піною на хвилях.
Зашуміла вітром… ще раз! І — прощай!..
І летіла легко, наче біла хмара,
І кричала з неба про щасливий край.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Тихо, тихо сходив білий лебідь кров’ю,
То, здавивши рани, крила рознімав…
І в знесиллі бився… Зграє лебедина!
Чи хто-небудь в небі лебедя згадав?
1917
