Ніка Шурда притискає до грудей бузкового та рожевого плюшевих слоників. Це її нагадування про щасливе життя в Маріуполі та про тата, тренера з боксу. Майже таке ж слоненя Дмитру Шурді подарували на роботі, коли Ніка народилася. З того часу слоники стали їхнім талісманом та символом любові – керамічні, плюшеві, скляні. Для них відвели цілу полицю.
Зараз за слониками та квартирою доглядає тітка Ніки з дочками – їхній будинок на околиці Маріуполя рознесло на тріски. Ніка впевнена – слоники її дочекаються, а вона обов'язково поїде до Маріуполя одразу ж, як тільки на флагштоці над містом почне майоріти синьо-жовтий прапор.
- Я одразу поїду, як тільки Маріуполь буде українським. Упевнена, це лише питання часу, – Ніка Шурда налаштована рішуче: – Не скажу, що одразу зможу там жити, навряд чи це буде можливо, але до своєї квартири, своїх рідних місць я зобов'язана поїхати. Я дуже хочу цього.
Ніка – новоспечена чемпіонка Європи зі стрибків у воду. Її тато-спортсмен не знає про це, але точно пишався б своєю дівчинкою, яку у п'ять років відвів на секцію. Ні тато-боксер, ні мама – майстер спорту з легкої атлетики – не перетягували доньку у свої види спорту.
– Перше, що я б сказала татові – я чемпіонка Європи, – усміхається Ніка. – А поки що можу тільки подумки йому передати: «Тату, тримайся! Ти повинен витримати весь цей жах!».
Ніка зізнається - вона їхала на чемпіонат із метою заявити про себе та допомогти батькові, розповівши всім про його долю.
- Ті, хто виходив із полону, радили більше про це говорити. Щаслива, що маю таку можливість, - зазначає дівчина. - Я не налаштовувалась на перемогу - тільки хотіла добре виступити, і навіть не дивилася на результати інших дівчат. На змаганнях всі на одному рівні, і перемагає той, хто психологічно витримує – там великий тиск на спортсмена. Розуміла, шанс є – програма у нас складніша. Тато був би радий, дізнавшись, чим я займаюся зараз.
Дмитра Шурду затримали у середині березня, коли він намагався виїхати з Маріуполя. За словами дочки, його звинувачують у тероризмі. Дружина з Нікою виїхали за день до цього. Старша дочка працює за кордоном.
- Ми дізналися, що тата затримали, за кілька днів, зв'язку з ним не було – розповіли знайомі, – згадує Ніка Шурда. – Він допомагав у Маріуполі людям як волонтер.
Коли почалася війна, Дмитро перебував на змаганнях – зумів прорватися до міста в один із останніх коридорів. Після цього автобусних виїздів уже не було.
Щоразу на шляху до укриття Ніка сподівалася, що все ось-ось припиниться. Невдовзі там довелося ночувати. Коли прилетіло до двох сусідніх будинків – зважилися виїжджати. Тоді вже не було навіть можливості забрати з квартири речі і тривожну валізку, яка лежала зібраною ще з 2014 року. Коли вони виїхали – потрапило вже і до їхнього будинку. Але квартира залишилася цілою. Батько збирався виїжджати через день після них.
Ніка майже впевнена - її батькові довелося пережити весь жах у катівнях Оленівської колонії. Інакше, міркує вона, чому у цілком здорового чоловіка, спортсмена без шкідливих звичок, у 56 років раптом стався обширний інфаркт?
Інфаркт привів Дмитра до лікарні, і тут з'явилася можливість зателефонувати доньці – просив телефон у санітарок чи інших пацієнтів. Останній дзвінок був 29 квітня, у день народження Ніки. Тоді ж його виписали та невдовзі перевели з Оленівки до Донецького СІЗО.
- Єдине, що нам залишається, - це розповідати про нього і чекати, - зітхає дівчина. – Ми писали заяви до поліції, шукали його у списках військовополонених – його там немає. Але цивільних не тримають у Донецькому СІЗО.
Пошуки Дмитра Шурди ускладнює його невизначений статус, що віддаляє надію на швидке визволення.
Як усі спортсмени, Ніка мріє про Олімпійські ігри. Перемога на чемпіонаті Європи далася їй нелегко, але це великий крок у напрямку до Олімпіади. Три роки тому Ніка на тренуванні зламала обидві руки – довелося пропускати і тренування, і, звісно, змагання. Практично не маючи досвіду виступів на великих турнірах, їй вдалося завоювати золото чемпіонату Європи.
Нині Ніка з мамою у Хорватії – українська збірна, яка влаштувалася тут, запропонувала спортсменці переїхати. Мама, вчитель фізкультури, працює у кафе – без мови знайти роботу за професією складно.
У їхньому хорватському місті немає нічого схожого на Маріуполь, але спогади часто повертають Ніку додому – на ті вулички, де вона була щаслива, де раділа першим перемогам, де гуляла зі своїм першим коханням.
– За останній рік Маріуполь став місцем моєї сили, – зазначає дівчина. - Я любила це місто. Там у мене були мої перші серйозні стосунки, там я познайомилася з дуже класними людьми, там мої улюблені місця. Все це залишилося в моїй пам'яті, і хоча тут нічого не нагадує про Маріуполь, часто виникають такі спалахи в пам'яті.
Ніка дистанційно навчається на тренера та на психолога. Замислюється у майбутньому про свій бізнес, пов'язаний зі спортом.
Про рідний Маріуполь нагадує нове тату з картою України та серцем на місці рідного міста. Ніка впевнена - вона ще обов'язково сюди повернеться, до своєї колекції слоників на полиці та улюблених місць.
Ніка зробила тату з картою України та із серцем на місці Маріуполя. Фото: instagram.com/_shurdovna_/