• Головна
• Суспільство

Фото: надано Христиною Храновською

В Амстердамі в Музеї Анни Франк проходить виставка «Щоденники війни: Непочуті голоси українських дітей»: малюнки та записи 14 українських підлітків 9 – 17 років про їхнє життя з моменту початку повномасштабного вторгнення. Вони пережили обстріл, голод, смерть близьких, окупацію, але зберегли можливість мріяти.

Про те, як з'явився цей проєкт, як зараз живуть автори цих щоденників та який резонанс зробила виставка, KP.UA розповіла ініціатор проєкту Христина Храновська.

“Голоси дітей мають бути почуті”

Христина Хранівська. Фото: Фейсбук

- Христино, як вийшло, що ви взялися за цей вкрай важкий емоційний проєкт?

– Я – мама чотирьох дітей і, як ніхто інший, знаю, що діти пережили з початку повномасштабного вторгнення. Вони питали: чому нас бомбять, навіщо ми їдемо, чому живемо без тата? Все це давалося нелегко.

Коли мені на очі потрапив перший дитячий щоденник про війну, зрозуміла: цей матеріал не повинен залишатися лише на папері. Тут і страх, і біль, і страждання очима дітей. Голоси дітей мають бути почуті. Звернулася в агентство Ford – вони допомогли мені організувати виставку.

Сьогодні далеко не всі діти ведуть щоденники. Хтось малює, записує відео, але здебільшого вони бояться, соромляться, лякаються.

Тому ще одна мотивація зробити проєкт – дати можливість дітям висловитись. Зараз ми займаємось інтернет-сторінкою. Поділитися своїми історіями (анонімно чи ні) можна буде на нашій платформі, щоб світ знав, що наші діти переживають щодня.

- Ви пам'ятаєте, як виникла ідея оприлюднити ці щоденники?

- Після повномасштабного вторгнення я перебувала у депресії та переглядала фільми про війну. На очі потрапив фільм про Анну Франк. І зрозуміла: коли бачиш, читаєш такий щоденник, воно раз – і спрацьовує! Так з'явилася ідея показати наші щоденники у Музеї Анни Франк. Вирішила, замість того щоб плакати, дратуватися і шкодувати себе, спрямувати енергію в конструктивне русло.

Весь світ знає історію маленької єврейської дівчинки у нацистській окупації. Анна Франк вела свій щоденник, ховалася у шафі… Дівчинка загинула у концтаборі за кілька місяців до перемоги. Тому, де розмістити цю виставку, питання не виникало.

Я полетіла до Амстердама, до музею Анни Франк. До зустрічі з ним ще не усвідомлювала масштаб всієї історії, не знала, що це музей приватний. Побачила, наскільки там щільно розміщені експозиції. У них просто немає місця на ту кількість історій, які ми хотіли показати.

Однак музей поставився до нашої ідеї з участю і запропонував мерію Амстердама: там великий майданчик. У результаті ми показали 14 живих справжніх історій, написаних дітьми. А в Музеї Анни Франк ми організували воркшоп для дітей, які були в окупації, для дітей, які писали щоденники, для дітей мігрантів, які через війну живуть зараз в Амстердамі. Відома художниця Алевтина Кахідзе малювала з дітьми карту – від минулого до світлого майбутнього.

До речі, Амстердам знаходиться всього за 70 кілометрів від Гааги, це хаб справедливості для всіх, хто постраждав від військової агресії та інших міжнародних злочинів. Ми всі чекаємо якнайшвидшого суду над злочинцями.

Письмові, фото та аудіо свідчення війни очима українських дітей. Фото: надане Христиною Храновською

Уривок із щоденника 13-річної Аліни Первуніної, Херсонська область

18.03.2022

Я не хочу жити. Навіщо таке життя без тата та я ще незграбна дитина, яка сама нічого не може зробити та напевно це моє покарання, напевно, що я не змовчала, а позвонила татові не перетерпіла, якщо б я не зателефонувала татові, то все було добре всі були живі.

18.03.2022 20:36

Я ненавижу себя, почему я такая без помічна. чому всі діти грають бігають, а я на лавці сижу, я така дурна і взагалі на що я розраховую, я такою буду завжди. Відкрий лист наш я зрозумію і дам собі всі відповіді на свої запитання.

25.03.2022

Тато я сильно за тобою сумую,, я не бачу далі життя без тебя я не можу повірити що тебе нема. Я дуже надіюсь що ти в раю

Я сильно тебе люблю.

2.06.2023

Тато мама знайшла гроші і ставе тобі паметнік Я впевнена він в тебе буде найкращій люблю тебе Татко.

Олена Загреба документувала у світлинах все, що відбувалося з Маріуполем. Фото: надане Христиною Храновською

Ці діти голодували, пережили окупацію, загибель близьких

- Хтось із дітей – авторів щоденників поїхав на виставку до Амстердама??

До Амстердама на виставку приїхав Коля Костенко, який пережив трагедію Маріуполя. Фото: надане Христиною Храновською

– Був Коля Костенко із Маріуполя. Хлопчик провів перші 20 днів у жорстокій окупації. Нині він мешкає в Івано-Франківській області разом із мамою. Його малюнки були представлені на виставці, ми просили його виступити. Незважаючи на те, що жахливі події відбувалися 1,5 роки тому, він все ще напружений, багато мовчить. Видно, що йому складно із людьми.

- З яких регіонів дітки, історії яких представлені? І чи в безпеці вони зараз?

– Маріуполь, Херсон, Харків, Одеса... У нас є не лише діти, які були в окупації, а й діти, які без окупації пережили втрату батьків, сирени, тривоги. Половина з них залишила Україну. Хтось переїхав у безпечніші місця, хтось залишився у своєму місті.

Одна дівчинка віддала телефон батька, який загинув, жетон свого тата, інша - шапку, з якою переходила кордон після окупації Ірпеня. Матеріалів та свідчень дуже багато.

– А як ви обирали учасників проєкту?

– Допоміг Фонд «Голос дітей», який має доступ до дітей в окупації. Наше завдання було знайти діток, які власноручно написали щоденники, робили малюнки, зняли відео. Важливо було їх побачити, щоб зрозуміти: щоденники достовірні, ці діти існують.

І ми знайшли 14 щирих важких історій, написаних реальними дітьми. Одні голодували, хтось переживав, що у батька на тілі не гоїлися рани, у когось бабуся з дідусем загинули на очах.

Уривки із щоденника 10-річного Єгора Кравцова, Маріуполь

Война

З ВС: Я хорошо поспал, проснулся, улыбнулся, встал и почитал до 25 ст.

Еще у меня умер дедушка 26:(

 У меня рана на спине, выдрана кожа сестре, ранение головы, маме выдрано мясо на руке и дырка в ноге.

Мне 8 лет, сестре 15 лет, маме 38 лет. Надо делать перевязку. Мама первая, я второй, третья сестра.

4 ПН: Я проснулся, ну как вчера улыбнулся итд. Бабуля пошла за водой, вернулась кстати. У меня скоро день рождения.

И у меня умерло две собаки и бабушка Галя. И любимый город Мариуполь, за это все время начиная за это все время начиная с 24 ЧТ

Хороший этап

12 ВС: Мы выехали из Мариуполя через Бердянск, Запорожье и в Киев на поезде. Было страшно потому что первый раз я выбрал место на втором этаже. Мы были самый последний вагон.

Ведуча Катя Осадча. Фото: надане Христиною Храновською.

"Світ забуває, що у нас щодня війна"

- Хто приходить на виставку і як ви плануєте далі нагадувати світові про те, що у цій війні страждають і діти?

- На відкритті були посли України, США, Боснії та Герцеговини, Японії, Литви, тимчасово повірена у справах Хорватії, заступник посла Казахстану.

Після закінчення (після 24 серпня. – Ред.) наша виставка поїде до України. Там ми проведемо круглий стіл із ЮНІСЕФом, вже домовилися з музеєм. Потім виставка поїде до семи столиць Європи та до Америки.

Світ живе у своїй екологічній бульбашці і не стикається з тим життям, яким живемо ми. Світ починає забувати, що в нас щодня йде війна. Це ще один фактор, який змусив мене не зупинятися. Це своєрідна інформаційна боротьба.

Ми в Україні віримо, що всі про нас думають та переживають, але коли приїжджаєш до Європи, розумієш, що це зовсім не так.

– Як відвідувачі виставки реагували на ці дитячі документальні свідоцтва?

- Плакали. Усі плакали, навіть я.

Ведучою у нас була Катерина Осадча, був головний диригент Амстердамської опери. Вони зачитували щоденники англійською та українською мовами – люди плакали. 

У нас є всі оцифровані щоденники російською, українською та англійською мовами. Пройшовши QR-код, глядачі могли перегортати сторінки щоденника, дивитися відео. Це дуже зворушливі, болючі історії.

Уривок із щоденника 14-річної Марії Зайцевої, Ірпінь:

Ніколи в житті я не забуду той жахливий день 24.02.2022. Мама не разбудила мене, щоб я пішла до школи, а прокинувшись мені сказали, що почалась війна! Ми бачили, як у вікні пролетіла ракета, було гучно, літали літаки. Тато зателефонував мені зранку, ми домовились бути на зв'язку. 25.02.2023 я бачилась з ним (востаннє). Коли вони з бабусею хотіли виїхати з міста він телефонував мені, почулися вибухи. Тато сказав, що передзвонить. Я чекала дзвонила, але він не відповідав. Мені було невідомо, що з ним сталося. Ми 9 днів сиділи в підвалі, було дуже страшно, думали, що всі загинемо. Коли наважилися виїхати з міста, нас евакуювали. Тато не відповідав. Лише восени я дізналась від мами, що він ще тоді 25 лютого загинув разом з бабусею. Згодом від обстрілу також загинув мій дідусь, батько мами.

За словами Христини, відвідувачі виставки були глибоко вражені побаченим. Фото: надане Христиною Храновською

"Ми повинні показати світові, що ми не просто плачемо, але працюємо, щось робимо"

- Вам довелося спілкуватися з травмованими дітьми, це вкрай ювелірна, з психологічної точки зору, робота. Як діти трималися на інтерв'ю? Чи довелося звертатися до психолога?

- Загалом ми працювали з психологами, вони склали нам анкету із запитаннями. Ми розуміли: всіх дітей травмовано, не можна підходити до них безцеремонно, нахрапом.

Трималися вони по-різному. Була одна доросла дівчинка, її тато, військовий, загинув у 2015 році. Вона відповідала холодно, чітко. Мама погодилася, щоби ми взяли інтерв'ю у дочки, але, каже, донька ніколи про цю історію не розповідає. Тож одні плакали, інші поводилися холодно, хтось перескакував з теми на тему. Але ми мали домовленість: діти можуть змінювати тему, ніхто інтерв'ю брати силою не буде.

- Що найбільше вразило вас у дитячих щоденниках?

- Лякає, що діти 10, 12, 14 років, замість того, щоб писати, як я радий, що закінчив школу або поцілувався вперше, дитячими словами описують жахи війни.

Здавалося б, XXI століття, війна, історія вже забуті, але ні – ми знову наступили на ті самі граблі.

- Як вам вдавалося триматися, читаючи дитячі свідчення російських злочинів, спілкуючись та слухаючи недитячі історії з дитячих вуст?

- Ви знаєте, тільки тому й вдається триматися. Гірше було б сидіти вдома, шкодувати себе і голосити: ой-йой, як усе погано, ми залишили дім… Ні, у нас не все погано. Ми маємо об'єднуватися, йти далі, працювати. Ми маємо показати світові, що ми не просто плачемо, а працюємо, щось робимо. Ми не біженці – ми сильні, адекватні, інтелігентні українці. І так ми поводимося у світі.

Уривок із щоденника 15-річної Віолетти Горбачової, Нова Каховка

Як пройшов мій рік?

Колись нам у школі задавали твір на тему “Як я провів своє літо?” Ми розповідали про всі ті веселі спогади та нових друзів. Нам не подобалося життя тим, що канікули такі маленькі. Я б хотіла залишити на папері мої спогади за цей рік - лютий 2022 - лютий 2023. Багато речей ще зміниться у житті, тому треба пам’ятати свою історію.

24.02. 2022 _ 4:50

Я прокинулася від того, що мій дім похитнувся. Я майже, не впала з ліжка, тому одразу встала з нього. “Війна» - перша думка. Навіть мені сумно від того, що я одразу все зрозуміла. Вже місяць були розмови про вірогідність вторгнення російських військ, але я не вірила. Бо вірила у цивілізацію. Я помилялася, вона є не всюди. Я почала шукати батьків по нашій квартирі, щоб спитати що робити. Вони відкрили вікно на кухні, щоб хоч побачити щось. Відчули як вібрує повітря. Я пішла будити старшу сестру, але через шок я бігла. Вибухи продовжувалися. Я вважала, що бомби падають з літаків і що у будь-який момент може впасти на наш будинок. Ми відкрили штори у нашій кімнаті та я просто застигла на місці. До того моменту ми ще не були впевнені, чи то дійсно були вибухи. Тепер це було точно. На жаль. Цей вогняний дим, ніби над моєю школою у п’яти хвилинах ходьби. Ми сиділи так дві години, не розуміючи, що буде далі.

355 день війни

Не вірю, що я це пишу. За 10 днів буде рік страху, болю, несправедливості. Моєю захисною реакцією є усмішка. Росіяни брехуни та вбивці. Я не плачу, а веселю близьких. Я вистою все. Українці сильні та єдині. Світ нас чує. Я в чужому місці вже більше ніж пів року. Це факти, які ще рік тому я не підозрювала знайти у своїх думках.

Що вони з тобою зробили? Саме це питання у мене, коли я бачу фотографії свого рідного розбомбленого міста. Моя рідна Нова Каховко. Я не можу думати про тебе і не плакати. Одна думка про те, що у мене забрали мою історію, 13 років мого життя, розриває мені душу. Усі ті місця, люди… Їх більше немає. І чому тільки у такі часи ми реально починаємо цінувати усі ті елементарні речі? Сім’я та цілі - усе, що в мене залишилося. Ніколи не погасне мій вогонь, любов до творчості, світу. Але 13 років стали суцільними спогадами, фотографіями.

Але ми маємо майбутнє. І за нього будемо боротися. Ми не будемо мовчати, наш крик почують всі! Ми можемо змінити світ, я це зрозуміла за цей рік. Усе в наших руках, маленькі кроки - великі дистанції: 30 мільйонів 680 тисяч моментів. Вони позаду. Але скільки ще попереду. Хочу, щоб люди жили зараз, у миті. Це все що ми маємо. Нам невідомо завтра, вчора не повернеться, Це те, щоб ми точно зрозуміли. Якою мовою ми б не говорили, кажіть “Дякую», “Я тебе люблю», «Я зможу». Бо це правда.

Віолетта намалювала сімейний портрет на фотографії. Вони зображені всі разом, але насправді війна розкидала їх різними куточками. Фото: надане Христиною Храновською