• Головна
• Події

Фото: Особистий архів

Збили над окупованою територією

Про загиблих, які не отримали всенародного визнання в цій страшній війні, зазвичай мало згадують. Але історії багатьох невідомих широкому загалу військових заслуговують на те, щоб написати про них розповідь, повість, навіть роман. Або – вірші, як це робив льотчик Олександр Жибров із Миколаєва.

Щоправда, його вірші – лише дружині, це їхнє особисте. Сьогодні мегабайти його романтичних рим зберігаються на домашньому комп'ютері. Іноді потай від дочки його дружина Оксана перечитує ніжні рядки, присвячені лише їй однієї. І притискає до грудей м'яку іграшку - кошеня, яке Сашко колись подарував їй на їхню першу спільну дату – місяць стосунків.

Підполковник Олександр Олександрович Жибров із Миколаєва мріяв небом, жив ним. За штурвалом – з 1998 року, обіймав посаду командира ескадрильї 299-ї штурмової бригади авіації. Навчав молодих льотчиків – і добре вчив, судячи з відгуків.

Підполковник Олександр Жибров загинув першого дня війни. Фото: Особистий архів

Літак перетворився на клубок полум'я

Він загинув у небі першого дня війни. І до сьогодні його тіло залишається на окупованій території, над якою ворожа ракета збила його літак 24 лютого. Втрачаючи найцінніше - життя, своє завдання підполковник виконав - він встиг скинути бомби на колону ворожої техніки, що прямувала з Криму до Херсона. То були понтонні машини для переправ. Після цього вже охоплений полум'ям літак упав прямо на цю ж колону. Чи він сам його туди направив? На це запитання не буде вже відповіді.

Тіло підполковника біля уламків літака знайшли місцеві жителі у селі Чаплинці окупованої Херсонської області. Там же і поховали.

Підполковник Жибров на своєму штурмовику був провідним у парі двох Су-25. Пілот веденого літака згадував: вже над ціллю побачив спалах праворуч, і миттю штурмовик підполковника перетворився на клубок полум'я.

- Я ледве встиг ухилитися, - згадує льотчик, що вижив. - Ми скинули бомби, почалися пуски ракет, в цей момент спалах - і літака вже не видно, практично одне полум'я. Далі нічого не бачив.

Свободные дни Александр и Оксана старались проводить вместе. Очень любили путешествия Личный архив

Збирався до Парижа і мріяв про весілля дочки

Ще недавно цієї зими Олександр Жибров з дружиною Оксаною будували плани на майбутнє. Мріяли про те, як повезуть 13-річну доньку до Парижа, як через кілька років видадуть її заміж, як разом постаріють... Ніхто особливо не думав і не говорив про війну – вона й так незримо була присутня в житті сім'ї військовослужбовця вже вісім років. Постійні ротації, рідкі зустрічі...

Сьогодні Оксана Жіброва часто згадує 23 лютого. Це її останні спогади про чоловіка. Більше вона його не бачила.

Був його звичайний робочий день.

– Ми з ним попрощалися, як завжди. Увечері Сашко зателефонував, сказав, що залишається на чергуванні, – згадує у розмові з «КП в Україні» Оксана Жиброва. - Звичайна сімейна розмова, більше я говорила. Сашко ніколи не розповідав, що там на роботі. Попрощалися – «на добраніч, люблю». Вранці 24 лютого, коли обстріляли всі аеродроми, зокрема наш, Кульбаковський, зателефонував - сказав, щоб я не боялася, що все буде добре.

Ще один дзвінок був у обід. Олександр поцікавився, як справи у дружини з дочкою, сказав, що передзвонить надвечір. Більше його телефон не відповідав...

Вона запам'ятала слова чоловіка, сказані 24 лютого: "Нічого не бійся, все буде добре". Вони стали останніми.

Колона, яку розбив підполковник Жібрів. Фото: Червоний Хрест

Поховали місцеві жителі

Про те, що щось трапилося, думати не хотілося. Олександр – досвідчений пілот. Неодноразово літав у зону бойових дій. Та й взагалі вильоти – звичайна справа для нього.

Але ні ввечері, ні наступного дня зв'язок із чоловіком так і не з'явився. Оксана почала обережно питати у спільних знайомих. Усі відмовчувалися, відводячи очі… Або не знали, або – не могли взяти на себе сміливість повідомити трагічну звістку.

Тоді, у перші дні було відомо лише одне – Су-25 з бортовим номером 19, яким керував підполковник Олександр Жибров, не повернувся на аеродром. І повідомлення від пілота другого літака – штурмовик підполковника збили.

Чи живий він? У полоні? Цього ніхто не знав. Майже три тижні до появи в інтернеті відео про те, що місцеві жителі у Чаплинці Херсонської області знайшли та поховали українського льотчика, яке з'явилося у середині березня, родина сподівалася, що Олександру вдалося вижити.

"Ми з ним ще не попрощалися"

Після обіду 25 лютого полковник у відставці Олександр Володимирович Жибров, льотчик (батько загиблого), займався вдома звичайними повсякденними справами. Знав – син на вильоті. Раптом почув низький гул – літак пролетів над його будинком, щось тьохнуло всередині, і він поспішив на свій рідний аеродром. Сюди ж мусив повернутися з вильоту Олександр.

Полковник у відставці Олександр Жібров. Фото: bvvaul-barnaul.narod.ru

– Сподівався побачити його, зайшов на командний пункт, – згадує у розмові з «КП в Україні» полковник Олександр Жибров. - Запитую - де Жибров? Тут один льотчик обертається й каже: його збили. Хотів побачити рідне обличчя, а вийшло...

26 лютого Олександр Володимирович нарешті наважився сказати про це невістці. Пізніше знайшлися свідки, з'явилися фотографії в інтернеті, потім – відео на російських ресурсах про знищення українського штурмовика, який розбомбив їхню колону, яка йшла з Криму. Спалену колону російської техніки на дорозі у районі Чаплінки сфотографували співробітники Червоного Хреста. Борт вразили якраз над його ціллю – літак упав прямо на колону.

Сьогодні Оксана Жиброва із донькою вчаться жити самі.

Про Сашка заговорили тільки зараз. Правду кажучи, ні Оксана, ні донька ще не змогли відпустити його.

- Ми усвідомлюємо нашу втрату, але фактично ми з ним ще не попрощалися, - ледве стримуючи сльози, каже Оксана Жиброва. – Мій чоловік завжди – мій герой, мій ангел-охоронець, він завжди охороняв мене по життю як від небезпек, так і від звичайних сімейних проблем. Будучи заміжня за ним, я почувала себе такою дівчинкою-дівчинкою, коханою, яку берегли, пестили, плекали... У нас завжди був тандем, і ми розуміли один одного з напівпогляду, півслова... Це було як єднання душ. Для мене мій Сашко завжди був еталоном чоловіка, моїм особистим чарівником.

Дуже романтичний. З першого погляду – такий серйозний, закритий, а насправді – дуже теплий, ніжний, дуже чуттєвий. І чутливий. Це була людина, яка не просто слухала тебе, а чула...

Олександр ще в юності не мав сумніву ким бути – тільки військовим льотчиком. Фото: особистий архів

Втриматись "на плаву" допомагають спогади

Оксана згадує їхні тихі сімейні вечори на дачі і те, як вони проводили захід сонця на кручі.

Ще – їхні подорожі Україною. Оксана раніше спеціально намагалася накопичити якомога більше спільних спогадів. Часто такі подорожі Олександр влаштовував сюрпризом для неї.

- У мене в грудні був день народження, і я хотіла замість подарунку поїхати з сім'єю кудись, - згадує Оксана. - І ми поїхали до Києва – якраз перед Новим роком. Ще мріяла поїхати в Умань до Софіївського парку, і все ніяк не складалося. І Сашко якось почув це, наступними вихідними дзвонить: «Ти нічого не плануй, ми з тобою їдемо в маленьку подорож». І він мені дарує поїздку до Умані. Це була казкова подорож, і погода така гарна стояла…

Ці спогади Оксана дбайливо зберігає у пам'яті. Говорить – це єдине, що зараз тримає її «на плаву».

Перегортаючи текстові файли з віршами чоловіка, вона бачить перед собою його посмішку. Їхня маленька мрія – радіти життю в старості разом – не збулася… Але вона точно знає – він би ніколи її не зрадив.

Незважаючи на небезпечну професію, тим більше під час війни, Олександр ніколи не обговорював із дружиною «а що коли»? Ніколи не готував її до такої ситуації.

– Пов'язуючи своє життя з військовим, я розуміла, що все може бути, особливо після 2014 року, – зазначає Оксана. - Літаки падають навіть за звичайних польотів, під час зльотів, не кажучи про війну. Це буває, з цим нічого не вдієш. Але все одно ти завжди плекаєш надію, що це буде не з тобою. Сказати, що я була готова прийняти це... Ні, як кожна людина, як кожна жінка, я сподівалася, що зі мною цього не станеться.

Минулого літа Саші виповнилося 42 роки. Він уже міг піти на пенсію, але не захотів кидати небо – його окриляли польоти.

– Це його стихія. По блиску в його очах завжди було зрозуміло, коли він піднімав у небо літак, - усміхається Оксана.

Сам – з військової династії. Окрім батька, обидва діди, дядько – військові льотчики.

Самолет рухнул рядом с трассой, по которой шла колонна врага. Фото: avia.pro

«У кожного льотчика своя доля»

Чи мав шанс врятуватися? Батько загиблого, полковник Жибров, відповідає – шанс є завжди, але…

- У принципі, на тому літаку крісло дозволяє катапультуватися, але за тих умов... У них висота була 15-20 м - це дуже низько, і якщо потрапив снаряд, він міг і не встигнути, - розмірковує Олександр Володимирович. - Міг і одразу загинути, незважаючи на броньовану кабіну. Невідомо, який вогневий удар був… За описом, спалах – і одразу клубок полум'я. Може, вибух? Якщо шанси й були, їх було замало.

Посмертно підполковника Олександра Жиброва нагороджено орденом «За мужність» Богдана Хмельницького. Указ підписано президентом 26 березня.

Сім'я не просить для загиблого гучних звань або народного визнання, кажуть: «Упаси Боже просити. Що Батьківщина дала – те дала». Гине хлопців багато, і їхні смерті найчастіше – біль тільки їхніх сімей, і їм із ним справлятися. Та й Олександр би собі орден не вибивав.

- Щодо геройства не пишіть, - наполягає тато загиблого пілота. – Це не героїчний вчинок. Це робота військового льотчика. Ніхто з льотчиків не думає про героїзм, ми – не про це. Є така стара приказка: якщо льотчик думає, що робить героїчний вчинок, йому не треба літати. І ми це геройством не вважали – я літав в Афганістані. Пілоти роблять свою справу, те, на що вони вчилися і на що покликані. Чудово розуміють ризик, штурмова авіація, гвинтокрили - найнебезпечніші, бо малі висоти, все стріляє по них.

- Вони всі герої, хто воює зараз, - не погоджується його невістка. - Він віддав своє життя за нас. І мені дуже хочеться, щоб про нього пам'ятали, адже поки жива пам'ять про людину – жива і людина. Вони роблять набагато більше, ніж будь-хто інший – вони жертвують собою заради того, щоб ми з вами могли отак розмовляти зараз, мати дні, роки мирного життя. Вони борються за це і віддають своє життя, захищаючи нас та захищаючи свою країну.

- Звичайно, робота героїчна, он пацани молоді гинуть - 25 років, 23 роки, - зітхає полковник Жибров. - Це війна, виклик... Доля, розумієте. Це боляче дуже, але у кожного льотчика своя доля. Комусь один виліт, комусь – десять. А хтось і в останній день війни загине...

Поки що Херсонська область залишається під окупацією, можливості перезахоронити тіло Олександра немає. Це відбудеться лише після звільнення території.