Жінки стали міцнішими і самостійнішими: як війна змінила українські сім’ї
За даними Мін’юсту, на 2024 рік припадає 150,21 тис. зареєстрованих шлюбів і 34,29 тис. розлучень. І хоч перша цифра поменшала на 19% порівняно з позаминулим роком, а друга зросла на 42%, картина виглядає доволі оптимістичною. Однак вона базується лише на даних РАЦС. Коли кореспонденти ВВС додали до показника розлучень дані з Державної судової адміністрації, виявилося, що кількість укладених і розірваних союзів майже зрівнялася: 150,21 тис. шлюбів проти 141,8 тис. розлучень.
Як позначилися три роки війни на українських сім’ях, перед якими викликами опинилися люди, які поєднали свої долі з кохання чи розрахунку, як розподілилися гендерні ролі - у матеріалі Коротко про.
Точка неповернення
Укласти шлюб сьогодні можна навіть онлайн, подавши заяву через «Дію». Процедура розлучення відбувається в реалі, проте і тут все спрощено. Особиста присутність не потрібна, достатньо зробити довіреність на свого представника, який все оформить хоч у РАЦС, хоч в суді. Юристка з Києва Анна Стрижкова каже, що більшість розлучень відбуваються саме у такий спосіб і в судах.
- Через війну багато жінок виїхали за кордон і там побачили, що є краще або просто інше життя. Відчули себе вільними, незалежними, наче вдихнули свіжого повітря, - розповідає Анна. – А ще усвідомили, що за роки подружжя вони більше терпіли, ніж любили. Спільне житло, побут, діти, родичі, знайомі… Не сталося б війни, так би тривало і далі, війна стала початком нового життя. У себе в фесйбуці я проводила опитування про причини розлучень. Більшість підтверджують, що це війна, яка стала точкою неповернення.
Послуги з розірвання шлюбів без особистої присутності сьогодні пропонують багато юристів і юридичних фірм. Анна каже, що тільки до неї за тиждень надходить до десятка запитів на розірвання шлюбу через суд.
- Всі клієнтки – жінки, які за кордоном. За всю практику під час війни було лише декілька історій, коли позивалися чоловіки через те, що знайшли собі в Україні іншу пару або скаржилися, що дружина їм зрадила. І так само небагато випадків, що вистачить пальців на руці порахувати, коли відповідачі (чоловіки) просили суд дати термін на роздуми, бо хотіли зберегти сім’ю.
За словами Анни, реакція більшості чоловіків на бажання жінок розірвати шлюб досить типова: вони або згоджуються, або просто не приходять на судові засідання, боячись, що там їм вручать повістку.
- Хоча в суді ніхто повісток не вручає, але бояться. А далі механізм простий: два засідання, а на третьому суд виносить рішення розлучити пару. Поки війна триватиме, інститут сім’ї перебуватиме в хисткому стані.
Сімейний адвокат Георгій Євменов зазначає, що в його практиці є кейси, коли розлучалися пари, які разом виїхали за кордон.
- Причина - в зміні життєвої ситуації. Наприклад, в Україні чоловік вів який-небудь бізнес, дружина теж десь працювала. А за кордоном годувальник сім’ї - просто біженець, отримує допомогу, сидить без діла, нудиться. У стосунках вилазить те, що раніше приховувалось через обопільну зайнятість.
Про розлучення в Україні юрист каже, що здебільшого причини не змінилися: алкоголь, сімейне насилля, подружня невірність. Щодо останнього, то почастішали позови від військових - не всі мають волю так довго чекати…
А от ділити майно через суди при розлученні стали менше, ніж до війни.
- Чи домовлятися людям стало легше, чи ділити вже нічого, - міркує адвокат.
Він поруч, але не з нею
Однак більшість жінок чекає коханих захисників – віддано і щиро. І це ще один виклик, через який вимушені проходити українські сім’ї.
- До мене звертаються багато жінок, які дочекалися військового у відпустку і не побачили того, кого знали, - каже кандидат психологічних наук Ілона Рашковська. – Одна клієнтка розповідала, як готувалася до зустрічі, купила новий звабливий пеньюар, зробила зачіску, макіяж. Вона сподівалася, що чоловік обніме, як завжди, прямо з порога. А він поріг переступив і, не роздягнувшись, просто сів у коридорі на підлогу. Повертаючись з фронту, чоловіки не повертаються до мирного життя.
Інша клієнтка, за словами психолога, таку ситуацію передбачила.
- Купила на час відпустки путівки у Закарпаття, сподівалася усамітнитися з коханим в спокої, відірвати його від війни. Натомість чоловік весь час «висів» на телефоні, говорив з побратимами і бігав на вокзал, передаючи якісь посилки. Випробування відстанню дійсно важке. Хоча передумови таких конфліктних ситуацій не тільки у війні. А в тому, як люди до неї жили, наскільки були близькими. Війна – це як лакмусовий папірець. Серед моїх друзів є пара, яка до війни вважалась дуже успішною. Він при достатках і при посаді, вона теж досить відома особа. Поїхала через війну за кордон і от повернулася, щоб розлучитися. Каже, заміж вийшла у 18 років і не знала, якими бувають справжні стосунки. А тепер побачила, відчула - і не треба вже ні достатку, ні посад.
Так, як було - вже не буде
Інший блок проблем – це коли чоловіки приходять у відпустку, обнімають дружин, цілують, а у тих на душі тягар - мають радіти, а воно не дуже радіється.
- Такі жінки відкривають свої секрети: я навчилася жити без нього, заробляти, виховувати дітей, я знайшла собі нове коло спілкування. Я вже думаю, що чоловік мені ніби не потрібний, але як його відкинути, коли завтра знову піде в те пекло і може ніколи не повернутися. Така сім’я тримається на почутті обов’язку, вдячності, але саме це вносить у стосунки напругу, бо люди підсвідомо вже одне від одного віддалилися, - зазначає Ілона Рашковська.
Кілька разів психологу довелося працювати і з такими травматичними ситуаціями, коли чоловік свідомо ховається від мобілізації, чим втрачає в очах дружини свою гідність.
- Таких запитів дуже мало, але вони можуть бути прихованими. Пам’ятаю консультацію з жінкою, яка скаржилася, що розривається між емоціями. Вони прожили з чоловіком чимало років, мають дитину. Як людина, як дружина вона за нього боїться, не хоче, щоб загинув. А як українка розуміє, що він повинен іти воювати. На цьому ґрунті в сім’ї виникають скандали, жінка втратила контакт з матір’ю свого чоловіка, бо та шокована її позицією. Психолог зазначає, що з оцим усім – відкритими і прихованими конфліктами, посттравматичними синдромами, психологічними травмами від каліцтва - нам доведеться жити і після війни.
- Розлучення будуть. Зараз декого тримає в шлюбі саме війна. А як люди знову зійдуться, то відчують, що разом не сила жити. Бо так, як було до війни, вже не буде.
«Мені 8 років, я сплю з мамою…»
Війна – це постійний стрес, і навіть якщо ми навчилися з ним миритися, ми постійно відчуваємо цей тиск. Його наслідки можуть бути непередбачувані як щодо дорослих, так і щодо дітей.
- Якщо згадати початок війни, то ніхто тоді не розумів, куди бігти, їхати, сидіти чи лишатися. Цей хаос проживала як вся країна, так і кожна окрема родина. Ми не знаємо, як діяти в хаосі, і можемо діяти інтуїтивно, - каже психолог Катерина Баннова. – Я особисто побачила такі проблеми, коли вела терапевтичні групи для дітей 8-10 років. Виявилося, що через постійний стан тривоги батьки почали брати до себе дітей у ліжко. З фізіологічної точки зору - це недобре. У хлопчика, який спить з мамою, вже може бути ерекція і навіть овуляція, дуже нездорова історія для психіки.
Друге, на що звертає увагу психолог, через тривожність батьки позбавляють дітей особистого простору.
- Діти не мають своїх кімнат. У мене був кейс, коли мама, а це вже в Києві було більш-менш спокійно, не могла відпустити від себе дитину, всюди водила за руку. Через надмірну опіку виникає інша проблема - чоловік і дружина не можуть усамітнися, бояться відправити дитину до бабусі і приділити час одне одному. Так створюється напружена, руйнівна атмосфера, в якій між подружжям немає ласки та турботи.
І дитина це спостерігає, а те, що вона бачить, для неї є нормою, наголошує психолог. Наприклад, у 8 років спати з мамою.
- А ще багато тривожних батьків перестали пускати дітей до школи – переводили на дистанційне навчання, хоча діти мають спілкуватися між собою. Не закінчується війна, діти ростуть, тривожність батьків не минає. Із цього можлива велика кількість проблем, про які ми зараз мало говоримо, але які колись побачимо. Наприклад, синдром дефіциту уваги або гіперактивності у дітей, певні аутичні чи психічні розлади.
Уже не вийти з тої ролі
Найбільше шлюбів (222,9) і найменше розлучень (91) було зафіксовано в перший рік війни, коли був великий добровольчий рух, коли люди поспішали узаконити стосунки, об’єднувалися перед небезпекою. Психолог Яна Невзорова відмічає, що така тенденція зберігається.
- Зі своєї практики я не бачу підстав говорити, що сімейна інституція валиться, ні. Просто продовження війни насамперед вливає на сім’ї, які роз’єднані, бо люди втратили можливість комунікувати звичним способом. Якщо жінка приїжджає із-за кордону до чоловіка на побачення або чоловік є волонтером, має змогу виїздити і бачитися з дітьми, то в цих родинах все більш-менш добре, - каже Яна.
При цьому психолог звертає увагу на певні моменти, які внесли корективи в життя таких сімей.
- Жінка перебрала на себе функції, які раніше виконував чоловік. Вона починає розуміти, що це їй під силу, що вона здатна на більше, ніж була. Коли сім’я об’єднується на певний період, чоловік усвідомлює, що потреба в ньому вже не така велика, як колись. І для нього це певний стрес: дружина багато з чим справляється без нього. Саме з таким до мене найчастіше приходять жінки і розповідають про переживання своїх чоловіків. Вони турбуються, коли бачать, що чоловіків не влаштовує така їх самостійність і вони знову намагаються вирішити за них їх проблеми.
Психолог зазначає, що чоловіки здебільшого досі мають упередженість до психологів, бо вважають, що проявлять слабкість, коли розкриються.
- Хоча насправді все навпаки. Саме людина, яка здатна попросити допомоги, має неабияку силу. Доказом цього є те, що чоловіки, які пройшли війну, частіше приходять до психолога, ніж цивільні, - відмічає Яна Невзорова. – Щодо збереження сім’ї, то в подальшому важливо, щоб це була державна політика. Мають бути розроблені певні програми для пошуку гендерного балансу, створені групові підтримуючі об’єднання жінок, щоб проблеми можна було обговорити в колі однодумців.
Бо витягувати ситуацію теж доведеться жінкам. Війна повернула їх до природних ролей – берегині дітей та домашнього вогнища, але й змусила взяти на себе частку чоловічої ролі. Жінка її виконує і вже не зможе з тої ролі вийти.
