23 листопада
Завантажити ще

Як живуть нащадки «тунеядців» у гірському селі: без світла, газу та з раціями замість телефонів

Як живуть нащадки «тунеядців» у гірському селі: без світла, газу та з раціями замість телефонів
Фото: ФБ Liubov Boiko

72-річну Федору, яка мешкає на горі Яровиця в Карпатах на Буковині, називають останньою гуцулкою, яка забралася так високо. Уже 30 років вона сама веде нехитре господарство на висоті близько півтори тисячі метрів над рівнем моря. Живе в хатині, що покосилася, побудованій майже на самому верху масива Яловичори. Родичі є – донька живе нижче по схилу гори за сім кілометрів, але переїжджати до неї Федора відмовляється – з рідної хати ні ногою.

Рекордна в Україні висота, де мешкають люди

Сусідів у неї зовсім мало – нижче по схилу живе баба Фросина з сином Олексою, ще нижче – Микола. Ще три хати – «негодящі», як кажуть місцеві. У них давно ніхто не мешкає.

Те, що на такій висоті залишаються жити люди, – рекорд для України. У хаті гуцулки Федори, як і в її сусідів, немає світла та газу. Їх тут ніколи не було і, що не приховує навіть місцева влада, не буде – надто далеко та високо.

72-річну Федору називають останньою гуцулкою Фото: Скріншот відео youtube.com/watch?v=5Zlw9SwiWxs

72-річну Федору називають останньою гуцулкою Фото: Скріншот відео youtube.com/watch?v=5Zlw9SwiWxs

Горянка бабуся Федора має чудове здоров'я. Топить піч дровами, на них готує. Щоб нарубати дров, наймає селян. Вода – із джерела. Як усі місцеві, тримає господарство, город. Хоч виростити щось у горах складно, але без цього – аж ніяк. Є й місцевий транспорт – кінь. Щоб зарядити телефон, спускається до доньки вниз. Звідси ж носить нагору хліб, борошно та цукор. Так організовано побут кожного місцевого.

Метрів на п'ятсот нижче, на висоті близько 1000 м над рівнем моря, оточений вершинами, лежить хутір Перкалаба. На картах ви його не знайдете – його начебто не існує... Це – колишній радянський табір так званих дармоїдів, куди їх зіслали "за неробство".

У цьому хуторі серед гір люди й досі живуть у тимчасових дерев'яних бараках та в колишніх радянських гуртожитках із зрубу. Колись у ці хатини в'їхали їхні батьки та діди, прозвані в СРСР дармоїдами та заслані сюди на заготівлю лісу. Офіційно ця гірська ділянка належить уже до села Сарата. У найкращі часи в ньому мешкало близько 200 осіб. Нині за паперами – 70, але насправді – десяток невеликих сімей.

Сарата залишається одним із найбільш важкодоступних сіл високогір'я Карпат, куди належить добиратися гірськими перевалами та бездоріжжям. Охочих долати такий шлях мало, тому туристи тут у диковинку.

Нічийні хати називають тут «негодящі». Фото: ФБ Liubov Boiko

Нічийні хати називають тут «негодящі». Фото: ФБ Liubov Boiko

Вигнані до раю

Місцеві зазначають – жити у горах важко. Але їхати звідси ніхто з них не хоче. Частина – це корінні мешканці гір, гуцули, частина – нащадки виселених на високогір'я «тунеядців».

Сільський голова Валерій Полянчук. Фото: selyatynska-gromada.gov.ua

Сільський голова Валерій Полянчук. Фото: selyatynska-gromada.gov.ua

– Колись там була пекарня, магазин, лісництво, лісопункт, амбулаторія, їдальня, клуб, пошта. Тих, хто не хотів працювати, в СРСР «зараховували» до дармоїдів і відправляли до цього табору. За радянських часів у Перкалабі йшла масштабна заготівля лісу, дерево сплавляли річками, - згадує старі часи у розмові з Коротко про сільський голова Селятина, до якого належить хутір та село Сарата, Валерій Полянчук. – На річках тоді ж збудували клявзи – дерев'яні греблі. Працювала прикордонна застава, але з 2010 року, як Румунію взяли до Євросоюзу, два пропускні пункти на кордоні закрили – не відповідають європейським нормам.

Десятиліття тому життя в горах кипіло – люди тут аж ніяк не бідували. Їх навіть прозвали вигнаними до раю. Все зупинилось, коли закрили місцевий лісокомбінат та сусідній колгосп – у Сараті працювала його бригада. Бараки залишили нащадкам "тунеядців" – їм вони дісталися задарма.

Сьогодні високогір'ям у вихідні бігає з п'яток дітлахів. У будні всі навчаються в інтернаті у Селятині за 40 км. Там вони живуть від понеділка до п'ятниці. Завдання батьків – доставити сюди дітей машиною чи кіньми. Причому їхати доводиться через сусідню Івано-Франківську область, іншої дороги спуститися до центрального села в громаді немає. До найближчого населеного пункту з боку Івано-Франківщини, села Голошина зі школою, 18 кілометрів замість 40 км – до Селятина. Найближчий магазин – у тій же Голошині, але частіше їдуть до Нижнього Ялівця за 8 км або в Селятин. Періодично якісь роботи на цій дорозі проводить влада Селятина, але оскільки вона відноситься до сусідньої області, доводиться шукати спонсорські кошти – списати з місцевого бюджету не можна.

Від благ цивілізації нічого не залишилося. Забиті школи, лікарні, магазини. Фото: ФБ Robert Erik

Від благ цивілізації нічого не залишилося. Забиті школи, лікарні, магазини. Фото: ФБ Robert Erik

Мобільний зв'язок тільки з'явився

Сільський голова Валерій Полянчук сам народився на високогір'ї у селі Верхній Ялівець. Сьогодні будинок на горі Яровиця неподалік хати бабусі Федори, де він виріс, пустує і потроху руйнується на пронизливих вітрах. Сам голова давно переїхав нижче, де є хоча б електрика, але мешкає у тому ж селі. Щодня на роботу дістається 20 км через гори. Газу досі немає – весь Путильський район не газифікований.

– У горах складно жити – треба дуже важко працювати, – зазначає Коротко про Валерій Полянчук. – Зарплати, якщо знайдеш роботу в навколишніх населених пунктах, мізерні – маю найменшу серед усіх сільських голів на Буковині. Влітку люди на хуторі заготовляють ягоди, гриби – з того й живуть. Але ми тут народились. Є таке поняття – Батьківщина. Де я народився, там і хотів би померти. Хоча я не живу, як сир у маслі. Сім'я у нас велика – шість чоловік, є господарство – дві корови, три телиці, скоро буде троє телят. Ще – дві кози, вівці, кури. Заготовляємо сіно, є город, молоко, сир, сметана, м'ясо – все своє. Але щоб усе це було, треба щодня рано-вранці встати і обійти все господарство, подоїти корів, напоїти всіх, нагодувати… І не важливо, здоровий ти чи хворий. Гуцульське життя складне, але тут усі так живуть – звикли.

Валерій Полянчук зазначає – і в горах, і у місті є свої плюси та мінуси. У горах - екологічно чисте повітря, є своя земля, де ти господар і тобі ніхто не вказує, що робити. Сусіди – далеко.

- А у місті один одному в спину дихають, - зазначає наш співрозмовник. – Там інше лихо – все треба купувати. Але погано, що в нас все взагалі далеко, а не тільки сусіди. І доріг немає.

У будинку діда сільського голови також немає електрики – він стоїть на найвищій точці села. Люди заряджають телефони в селі нижче схилом, купують сонячні батареї, також виручають пауербанки та генератори.

Найближча лікарня – за 60 км у районному центрі. Але це для гуцулів не проблема – кажуть, боліти немає часу. Вони загартовані та фізично витривалі. А якщо що – різні трави на допомогу.

- Уже кілька років у нас у Сараті є мобільний зв'язок і навіть інтернет, - хваляться місцеві. – Кабельний протягнули через кілька сіл, дійшли Верхнього Ялівця і до половини дороги до Нижнього Ялівця. Раніше зв'язок був дуже поганий, спілкувалися завдяки раціям. А тепер поставили вежу на горі Яровиця. Це найвища гора масиву.

Щоправда, у Перкалабі, щоб упіймати інтернет, потрібно шукати певні точки – хутір лежить «в ямі».

Місцеві впевнені, щоб побачити таку красу, варто сюди їхати. Фото: ФБ Liubov Boiko

Місцеві впевнені, щоб побачити таку красу, варто сюди їхати. Фото: ФБ Liubov Boiko

Є що показати, але нема кому

Чого в горах мешканцям не вистачає – то це доріг. Наразі люди також скаржаться на теплі зими – все розкисає, гірські стежки перетворюються на болото. Мороз та сніг для них – набагато краще.

- Зазвичай узимку у нас мінус 18-30 градусів, ось минулого тижня ще було -22, а тепер сніг почав танути, - зітхає Валерій Полянчук. – Ці погодні аномалії з відлигою – це щось страшне. Коли холодно, значно краще! Взяв сани, биндюги (віз для перевезення вантажів. – Авт.), коней із дзвіночками, найняв фірмана (візник. – Авт.) або сам поїхав – це для нас природно та нормально.

Громадського транспорту тут, звичайно ж, теж немає – автобуси їдуть лише до Шепота за 10 км від Селятина. До Сарати, Верхнього та Нижнього Ялівця, Перкалаби автобуси ніколи не ходили – і навряд чи підуть. Загалом транспорт у горах ходить рідко. Підвозять місцевих шкільні автобуси, які збирають дітей із навколишніх населених пунктів на уроки. З чотирьох таких автобусів, які мала сільрада, залишився один – три забрали на армію. Отримали заміну як гуманітарку – але цей бус через гірські перевали не проїде.

Зрідка до села добирається турист, але це поодинокі випадки. Місцевим прикро, але що поробиш, відчувши всі принади віддаленого високогір'я, люди більше не повертаються.

До церков ставляться дбайливо, люди тут дуже побожні. Фото: ФБ Robert Erik

До церков ставляться дбайливо, люди тут дуже побожні. Фото: ФБ Robert Erik

- Ми їх виглядаємо, приклавши руку до лоба, – немає нікого, - зітхає сільський голова. – Пам'ятають, якою дорогою сюди добиралися, і ще раз уже не хочуть. Як у нас кажуть: «Хвалився кіт, що він убрід Дніпро перебреде. Та як пішов - і не прийшов, нема кота ніде». Отак і в нас… Хоча туристичний потенціал є, у нас гарно…

Дорогу хоча б до Селятина з районного центру, Путили, за 20 км звідси планували розпочати будувати у березні 2022 року. Вже була готова документація – селяни не могли натішитись… Але так і не почали – зі зрозумілих причин. За гроші Євросоюзу відремонтували клаптик дороги у селі Шепіт, що належить громаді, зробили берегоукріплення біля річок, тротуари у центрі Шепота, відремонтували два мости. До речі, ця громада – найбільша у колишньому Путильському районі і займає 42% його площі. Площа – 370 квадратних кілометрів, усе це – гори, 78% – ліси.

Люди сподіваються, що в майбутньому таки вдасться підняти віддалені села, в тому числі завдяки туризму. Показати є що: гірське Буковинське озеро, сірчані джерела, просвітницький центр, звіринець, стару австрійську залізницю. Є вікова церква з стільцями, що залишилися ще від австрійського імператора. На горі Яровиця стоїть покинута радянська станція радіолокації «Памір». Вона працювала до середини 1990-х. До речі, на цій горі знімали кліп Джамали до пісні "1944".

Сільський голова Селятина зазначає – якщо відкриють пункти пропуску з Румунією, «громада приречена лише на успіх». Ну а поки що залишається задовольнятися рідкісними візитами туристів та надією на краще майбутнє.

Старовинних споруд у горах вистачає. Клявза – призначена для збирання гірських вод. Фото: Robert Erik

Старовинних споруд у горах вистачає. Клявза – призначена для збирання гірських вод. Фото: Robert Erik