• Головна
• Події

Фото: Сєров Сергій/uk.wikipedia.org

Рік тому, 4 листопада, від будинку на вулиці Соборній, 34, у Херсоні від’їхала остання вантажівка. Понад 11 000 творів мистецтва, серед яких картини всесвітньо відомих художників, росіяни вивозили в Крим. Пограбування Херсонського обласного художнього музею ім. Шовкуненка було одним з найсштабніших, найвідвертіших, найзухваліших злочинів нашого століття. І найцинічнішим, бо окупанти називали це “евакуацією” і “порятунком”.

Про те, як намагалися вберегти безцінну експозицію, про відданість і зраду, про те, чим зараз живе музей і до чого готується, KP.UA бесідує з його директоркою, кавалером ордена княгині Ольги II ступеня Аліною Доценко.

“У тебе завжди музей, мамо!”

- Аліно Василівно, кажуть, що ви присвятили Херсонському художньому музею все своє життя. Це правда?

- Правда. Я прийшла в музей, коли його ще навіть не відкрили. Досі пам’ятаю, як дряпала ножичком наші мармурові сходи після першого косметичного ремонту будинку. 10 років працювала завідувачкою відділом, 35 років – директором. Діти навіть трохи ревнували мене до роботи, казали: "Мамо, у тебе на першому плані завжди музей". Так докоряли мені і того чорного ранку.

- Ви про ранок 24 лютого?

- Так. Я живу недалеко від Антонівського мосту. Ми з сусідами одними з перших почули вибухи о четвертій годині ночі. А що то таке, я одразу здогадалася.

У 2014 році прийняла до свого будинку п’ять сімей військових, які вийшли з Криму. Вони прожили у мене десь рік, поки держава створила їм умови.

Ми багато розмовляли про те, що відбувається і може відбутися. Не договорювали, про що думали, але було таке інтуїтивне передчуття. Бо ж спостерігали, що діється в Криму, в Білорусі.

За день до початку вторгнення молодша донька із зятем почали вмовляти мене приїхати до Києва на кілька днів. Я не хотіла, мала відмовку, що боюся захворіти на коронавірус. То донька купила квиток у СВ-вагон на сьому ранку, почала казати, що їм дуже треба допомога. Я вже речі почала збирати, потім кинула ту сумку, і тут – вибухи. Я дзвоню в поліцію – питаю, чи правда? Відповідають, що так. Почалося.

Донька обриває телефон, ридає. А я кажу, що не поїду нікуди, бо в мене музей. “У тебе завжди музей, мамо!”

Херсонський художній музей ім. Олексія Шовкуненка – після обстрілу 30 листопада. Фото: Юрія Соболевського

Формальний дзвінок від міністра

- Ви у той день дісталися до роботи?

- На світанку почала викликати машину, але наш водій відмовився за мною їхати. Сказав, що боїться, щоб я дзвонила у таксі. Вибухи почалися здалеку по Дніпру, де Чонгар. А тепер уже було чутно з боку Олешок, Антонівського мосту. Над нашим приватним сектором літаки з’явилися, гвинтокрили. Чиї вони – як знати?
Жодна служба таксі не відповідала, я рушила пішки, ледь не бігла. Від мене до музею 15 кілометрів, так не відчула тої відстані. Потім подзвонив тодішній міністр культури Олександр Ткаченко, став пропонувати кудись перевозити колекцію. А як, чим, куди, коли літаки над головою? І у фейсбуці показують фото з купою танків, ворожої техніки.

- Коли росіяни вперше зайшли до музею?

- 1 березня орки зайшли в Херсон і вже 2-го вперлись у музей. У нас стояв паркан, будівельні риштування, лежали мішки з будівельним сміттям, вони вирішили скористатися цим для свого блокпоста.

У жовтні 2021 року в музеї почалися ремонтно-реставраційні роботи. Тендер виграли одесити. Я була проти цієї фірми, але мене не почули і керували роботами не ми. Підрядники втекли просто ранком 24 лютого, кинувши все, як було – розібрані перекриття, рами від вирваних вікон, цеглу, пісок. Нічого не закрили, не заварили, не забили. Просто поїхали.

Я зі своїм маленьким жіночим колективом, де єдиний чоловік - інженер Ігор Русол, та й той із хворою спиною, все оте потім тягали по мармурових сходинках, а вони в будівельній грязюці, мов скло, були слизькі.

Сторож, який один від підрядників залишився, все виглядав з дверей, що там військові роблять біля музею на перехресті. Вони це побачили, вибили з ноги залізну хвіртку, почали забирати мішки до себе. Потім вперлися в музей через побутове приміщення, спустились вниз, де ми всі наші скарби склали та зачинили перед ремонтом - всю колекцію, фонди, унікальну бібліотеку. У 2021-му нам не дали коштів, щоб усе це вивезти на зберігання у більш зручне місце.

Фрагмент пограбування. Фото: artmuseum.ks.ua

Співробітниця вкрала документацію, коли звільнялася

- Якщо в музеї ремонт, то колекція мусить вивозитися? Я правильно зрозуміла?

- Мусить. Ми порушували це питання, я листи писала, на нарадах говорила, але все повз вуха.

- А якби за правилами колекцію у 2021-му вивезли в інше місце, то, може, не було б пограбування у 2022-му?

- А я зараз і не знаю. Не уявляю, де в Херсоні знайшли б такий сховок. Для зберігання колекції потрібні умови – вологість, температура, охорона, сигналізація. Треба було або від тендера гроші забирати, або виділяти окремо. Тому нам, музейникам, нічого не лишалося, як діяти самим. Щільненько запакували, економно поскладали, зачинили, як добрі хазяї.

Коли почалася війна, ми з моєю найближчою соратницею Ганною Скрипкою сховали всі фондові документи. Перенесли інформацію на накопичувачі, віддали їх на зберігання вірним друзям, а з комп’ютера геть все стерли.

Але ми не знали, що у 2021 році наша головна зберігачка Жиліна скопіювала всі дані. Вона своїми російськими наративами так дістала колектив, що я поклала папір і сказала: пиши заяву! Коли Жиліна звільнялася і передавала фонди Ганні Скрипці, вона перенесла всю нашу документацію собі на домашній комп’ютер.

- Виходить, зрада почалася ще до війни. Ця жінка могла щось знати?

- Вона ніби збиралася поїхати до Краснодара або на Сахалін, де в неї квартири. Ми про це знали, але ж у нашій демократичній Україні не звертали уваги – мало хто звідки походить. А 19 липня, коли музей остаточно захопили, Жиліна принесла флешки росіянам.

Вона завжди відкривала рота, як погано живеться в Україні, але чомусь залишалася тут. Працювала грамотно, тому її довго терпіли. Була ще друга любителька “руського миру” – завідувачка експозиційного відділу Кольцова. Я її теж хотіла звільнити, але та вблагала ледь не на колінах.

25 лютого 2022-го я видала наказ, яким заради збереження життя працівників відправила їх на віддалену роботу. Залишила в музеї тільки Ганну Скрипку, бо вона поруч живе. А також тодішнього інженера, а нині замдиректора Ігоря Русола, бо він знався на комунікаціях - щоб, не дай боже, ніде нічого не залило, і прибиральницю Тетяну, дуже щиру, віддану людину, яка також живе поруч.

“Вишивальниця” Івана Лободи ідентифікована в Центральному музеї Тавриди. Полотно потрапило в об’єктив в серпні 2023 року під час зйомок пропагандистського телесюжету. Фото: facebook.com/art.museum.ks

Поліцейські "під прикриттям": вдягнуті абияк і не голені

- Охорона у музеї була?

- Ми мали договір з поліцією охорони. 2 березня, коли у музей ввалилися 16 озброєних орків, хлопець, який чергував, ледь не поплатився життям. Його повалили на підлогу, вдягли кайданки, забрали телефон, ключі від кімнат та пішли по поверхах. Побачили, що немає перекриттів, чортихнулися і зрештою зняли блокпост. Хлопця вигнали на вулицю, все залишили відкритим. І чорний вхід, і парадні двері.

Як орки покинули музей, то прибіг Володимир, чоловік, який бачив все з вікна, – хотів упевнитися, що нікого не вбито. Знайшов мій телефон, я його попросила побути до ранку – до кінця комендантської години. До Володимира прийшла Ганна Скрипка, і вони всю ніч намагалися закрити дубові важкі двері підручним матеріалом.

Знаєте... Херсону дуже пощастило на справжніх людей. Зранку я із заступником начальника поліції охорони вислухали поліцейського, який не міг нікому подзвонити, бо ж забрали телефон. Зразу вирішили змінити всіх молодих поліцейських, яких всі в музеї знали в обличчя, на людей старшого віку - офіцерів у відставці. Я всьому колективу сказала, що з поліцією охорони розірвала договір і наймаю простих сторожів, тобто цивільних дядьків. Ким вони є насправді, знали тільки Ганна та Ігор. Я просила офіцерів одягатись абияк, не голитися, не брати з собою мобілки. Зв’язок ми тримали міським телефоном, це дуже виручало.

Тетяна, прибиральниця, приходила до музею щодня, я, Ганна та Ігор по черзі. Мінялися на посту також наші поліцейські “під прикриттям”. Так жили пів року.

- В перші місяці окупації росіяни виявляли інтерес до експозиції музею?

- Ще й як! Вони приходили багато разів, ставили Ганну Скрипку до стінки, вимагаючи сказати, де колекція. Я ніколи не бачилась з росіянами, бо такий був наш план. Я бувала у музеї, коли вартові перевіряли, щоб ніхто чужий це не бачив. А Ганна приходила завжди, як тільки починали гатити в двері.

І казала нашу “легенду”: директорка колекцію вивезла перед початком ремонту, куди – ніхто не знає, в музеї порожньо.

Коли просили, щоб відкрила залізні ворота фондосховища, Ганна жалілася: от я зруйную печатку директора, мене за це покарають, а вам від того нічого не буде – за дверима порожньо. Я, мовляв, тільки за будівлею дивлюсь, охороняю комп’ютери, особисті речі працівників, які роз’їхалися.

Журналіст Крістіано Тінацці сфотографував Ігоря Русола біля нікому непотрібного Леніна. Фото: facebook.com/art.museum.ks

Після відмови запросили до комендатури

- І все-таки вашу хитрість розгадали.

- Я це зрозуміла 4 травня, коли на мій міський домашній зателефонував представник отої “нової влади” і запропонував зробити виставку до 9 травня.

Я кажу, що музей порожній, у нас ремонт. А мені у відповідь: не обманюйте, все на місці.

У краєзнавчому музеї, що від нас через дорогу, з перших днів захоплення міста влаштували такий собі “центр русской культури”. Директорка зустрічала окупантів з квітами, колектив її підтримав. Туди приходили співробітники російської поліції, ФСБ, комендатури. І туди ж почали бігати наші колаборанти - Кольцова і ще три людини.

Я їм писала смс: не продавайте, не здавайте, ви будете зрадниками, я вас від відповідальності не врятую. Щось там мені відповідали... А коли остаточно захопили музей, вони ходили і гучно зачитували мої есемески, насміхалися. Потім видалили їх. Але я не видалила, я і люди все те чули.

- Чим завершився дзвінок 4 травня?

- Мені поставили у приклад краєзнавчий музей і запитали, чому я не хочу так співпрацювати з росіянами, як вони. Я відповіла, що ніколи не була і не буду зрадницею. Тоді мене запросили 5 травня до комендатури. Проведуть, мовляв, роз’яснювальну бесіду. Наказ з’явитися мала на дев’яту ранку. Та в цей час я була вже в Бериславі.

“...я прийшов тебе визволяти від бандер, а ти мене окупантом називаєш”

- Хто допоміг виїхати з окупації?

- Молодий хлопец Ярослав – знайомий моїх дітей. Він сам із Берислава, і це допомогло пройти перші блокпости. А потім три доби добирались до Києва.

Я родом із Кіровоградської області. Ми казали, що їдемо туди до лікаря. Я взяла паличку, з якою ходила, коли мала перелом, Ярослав став називати мене бабусею. Так, власне, ми і поріднилися. Як приїхали до Києва, то мої його вже не відпустили. Зараз живе у квартирі онука. Гарний хлопець – добрий, розумний, ріс сиротою у бабусі з дідусем.

- Чергова “легенда” спрацювала?

- Всяке було. Ярослав казав, що бабуся помирає, що закінчилися ліки, але не всі входили в становище. Один офіцер взяв мої епікризи і каже: документи старі, вертайтеся назад. Коли я запитала, де взяти свіже направлення до лікаря в окупованому місті, він вихопив зброю, приставив мені до шиї і загорлав: "Дрянь ти стара, я кинув дітей, я кинув сім’ю, я з Горлівки, я прийшов тебе визволяти від бандер, а ти називаєш мене окупантом!" Ярослав кинувся між нами, почав його умовляти, насилу вирвалися.

Ще був момент, коли нам допомогли вихованці дитбудинку. Вони їхали з Херсона двома мікроавтобусами. На блокпосту діти почали бігати і кричати: "Їсти хочемо, пити хочемо, пісять хочемо!" Я до виховательки: що ви робите, куди дітей пустили? А вона у відповідь: "Знаєте, скільки блокпостів ми так пройшли... Думаєте, це ми їх навчили? Ні, це вони самі придумали". З тими мікроавтобусами ми й проїхали.

Український бренд OLIZ присвятив викраденим картинам серію хусток. Фото: facebook.com/art.museum.ks

“Як я цілувати наших почала, плакати”

- Коли зрозуміли, що небезпека минула?

- Це був черговий блокпост. Ярослав, як завше, вийшов з документами, я залишилась в машині, бо пасажирам виходити заборонено. Сиджу, ніхто нічого не перевіряє, мого хлопця також немає. Обертаюся, а Ярослав з військовим обнімається. Кричить: дивись, бабусю, дивись!

А у того військового на рукаві жовто-блакитний шеврон. І ще два такі красені стоять – мов богатирі з казки. Чисті, голені, сильні! З двох сторін відкрили двері, залізли до мене в салон колінками. Як я цілувати їх почала, плакати! Ті відчуття зараз словами не передати.

І ще ніколи не забуду, як ми виїхали на пряму дорогу до Кривого Рогу. Вже почало сідати сонце, небо синє-синє, а під ним поле жовтого-жовтого ріпака... А на Херсонщині поля були чорні, вигорілі.

- Куди поділилися колаборанти після звільнення Херсона?

- Зрадники пішли за росіянами. Хтось допомагав вантажити вкрадене, показував, де ми сховали кращі експонати. Хтось виїхав за кілька днів до пограбування. Вони потім розповідали знайомим, що ніби дітей рятували. Але ж люди бачили, як зрадники хазяйнували в музеї два місяці, як на отой “референдум” ходили, наче на свято.

- Вірний Україні осередок колективу вдалося зберегти?

- Аякже! Ганна Скрипка на День незалежності була нагороджена орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Тетяна та Ігор також мають державні відзнаки. За окупації їх змусили звільнитися з музею, ще й підписати умови не спілкуватися зі мною. Але ми весь час були на зв’язку. Так само як і з очільниками нашої поліції. Вони були в Одесі, а в Херсоні залишили своїх партизанів.

Коли я повернулася до Херсона 15 листопада, то через два дні всі віддані Україні люди були зачислені в штат.

Побачила пусті рами від картин і оту кляту морду

- Багато іронізували з того, що росіяни погребували портретами Леніна. А чому вони досі зберігалися у фондах музею?

- Ми нашу колекцію збирали 45 років, тобто починали, коли ще в Союзі були. Кожна річ, яка зайшла в музей, щоб там не було, якщо вона зареєстрована, якщо заведена картка, якщо вона в музейній книзі, то має бути збережена.

Коли я 16 листопада за спинами саперів зайшла в музей, тримаючись від хвилювання за стінки, коли побачила порожні фонди, пусті рами від картин, більшість з яких привозила до музею власноруч, і оту кляту морду... А ще й мармурова скульптура поганця стоїть! Якби могла розбити – як людина розбила б. Але як музейник не маю права, бо є інвентарний номер.

- Чому росіяни залишили рами? З детективів знаємо, що вирізати полотна – це такий класичний грабіжницький спосіб.

- Мабуть, їм не вистачало місця, щоб усе забрати. Це було справжнє пограбування – організоване. А скільки їх на це приїхало! Директор краєзнавчого музею Тавріди Андрій Мальгін – добрий друг Путіна, його заступник Шкедя - ФСБшник, ще з десяток різних музейників. Грабували не дилетанти – фахівці, знавці.

До музею підігнали п’ять великих фур і ще кілька шкільних автобусів, куди вантажили оргтехніку. Спершу якось пакували, а потім просто кидали накидом. А навколо стояли автоматники.

Порожні рами від картин. Фото: facebook.com/art.museum.ks

Докази для міжнародних судів

- На сторінці музею у фейсбуці багато пишеться про ідентифікацію вкрадених картин, якою ви займалися протягом року. Що це за процес?

- Ми збираємо юридичні докази про злочини для майбутніх міжнародних судів. Пограбування почалося 31 жовтня і тривало до 4 листопада. Всі ці дні прості херсонці їздили навколо фур і на свій страх та ризик знімали відео, як росіяни виносили та вантажили художні цінності. А потім надсилали нам. Писали, що просто плакали, не мали сил на це варварство дивитися.

Сміливі люди намагалися знімати так, щоб було видно або картину, або інвентарний номер. Так само фотографували у Сімферополі, коли картини там складали в концертному залі музею Тавріди. Я не знаю, хто фото і відео робив, може, колись дізнаюся, але великий всім за це уклін.

От по тих сюжетах картин і інвентарних номерах ми ідентифікуємо вкрадені роботи і документуємо злочин.

- Знаємо, що у вас є задумка зробити виставку рамок від викрадених картин. Трошки незвично, але має бути цікаво. Зазвичай всю увагу привертає сюжет але ж рами - це також витвір мистецтва.

- До війни я таку виставку бачила у Парижі, а минулого року у Польщі, коли їздила з візитом спільно з фондом Fundacia OBMIN.

Художня галерея у Варшаві починається із зали, де висять самі рамки, в них написано “вкрадено” і вказано рік. Вони ніколи не знімають цю експозицію.

Рамка - це дійсно витвір мистецтва і частинка душі автора картини. Зазвичай художник сам замовляє для своєї роботи “одяг” і сам робить ескіз. Тому рамки завжди такі різні.

Я ще не знаю, якою буде наша виставка, це поки тільки задум. Бачення таке, що до рам буде додано QR-коди, на які можна навести смартфон, щоб побачити картину. Для тих, у кого смартфонів немає, ми зробимо невеликі постери.

Але скажу чесно: ідея не належить мені самій. Я про таке тільки думала, а тут мені зателефонував голова Херсонської ОДА Олександр Прокудін і запропонував зробити QR-коди вкрадених робіт. Він дуже зрадів, коли я нагадала, що збереглися рами.

Будуть знову приходити відвідувачі

- Минулоріч чимало колекціонерів, галеристів висловлювали бажання поділитися з Херсонським художнім музеєм своїми надбаннями. Щось із того збулося?

- Незадовго до своєї смерті нам передала свої картини художниця-наївністка Олена Рибальченко. Є ще подарунки, але поки я не буду говорити, від кого. Всьому свій час.

- У музейній колекції залишилось кілька тисяч експонатів. З того, що вціліло, з того, що подарували і подарують, можна зробити нову експозицію?

- На першому поверсі музею – так, його вже розчистили. Ми мріємо, щоб до нас знову приходили відвідувачі, і ми зробимо виставку.

Ці картини 95-річна Олена Рибальченко подарувала музею незадовго до смерті. Фото: facebook.com/art.museum.ks

В тему

Херсонський художній музей розташований у будівлі колишньої міської ратуші, яка є пам'яткою архітектури початку XX століття. Після пограбування росіяни двічі цілили в музей. 30 листопада 2022 року ворожим снарядом було вибито вікна і посічено фасад. Вдруге музей був обстріляний 10 квітня 2023 року.