22 грудня
Завантажити ще

Ветеран Владислав Єщенко: Допомагаю таким, як я, – адже дуже багато тих, хто втратили на війні зір

Ветеран Владислав Єщенко: Допомагаю таким, як я, – адже дуже багато тих, хто втратили на війні зір
Фото: facebook.com/letsseethevictory

Навіть якщо очі перестають бачити світ, треба боротися та жити. Уродженець Горлівки Владислав Єщенко втратив зір через тяжке поранення. До повномасштабного вторгнення він займався розмінуванням територій Донбасу у складі гуманітарної організації HALO Trust, а з початком великої війни пішов служити до інженерно-саперного взводу. У серпні під час ліквідації боєприпасів разом вибухнули 84 протипіхотні міни...

Наразі Владислав - головний виконавчий директор благодійного фонду «Побачимо Перемогу», який створив сам. Про те, як живеться незрячим людям, на яку підтримку вони можуть розраховувати, ветеран розповів KP.UA.

«Їжджу з Києва по всіх шпиталях»

На війні Владислав був сапером. Фото: з особистого архіву Владислава Єщенка

На війні Владислав був сапером. Фото: з особистого архіву Владислава Єщенка

- Владиславе, коли ви вирішили створити свій фонд?

- Коли я вийшов зі шпиталю після чотирьох місяців важкого лікування. Твердо вирішив, що маю повернутися до повноцінного життя. А ще - що маю допомагати таким, як я, бо людей, які втратили зір на війні, дуже багато.

На щастя, я маю хорошу підтримку. Це дуже близький друг Артем Пахомов, ми з ним все робимо разом, і моя люба дружина Валерія. Вона веде усі справи фонду. Можна сказати, що наша сім'я зараз цим живе.

- Ви кажете «дуже багато», а чи є статистика, скільки людей втратили зір на війні?

- У мене немає. Ці дані ніхто не дає ні до повномасштабного вторгнення, ні після. Але з власного досвіду, досвіду спілкування з людьми я знаю, що багато.

– Скільки людей зараз під патронатом фонду?

– Зараз у нас 40 людей. Більшість знайшли нас самі – за соцмережами, інтерв'ю, де я розповідав свою історію, чи прочитали інформацію на нашому сайті. Але ми не хочемо бути організацією, яку слід шукати, щоб отримати допомогу. Ми зараз працюємо так, щоб самим знаходити тих, кому ця допомога може знадобитися.

Я регулярно їжджу з Києва по всій країні, по всіх лікарнях, шпиталях, де є офтальмологічне відділення, знайомлюся із заввідділеннями, начмедами, щоб вони повідомили всім хлопцям, які отримали різні пошкодження зору, про можливість звернутися до нашого фонду. І безпосередньо знайомлюсь із пацієнтами.

Владислав з другом та співзасновником фонду Артемом Пахомовим. Закупили мавіки для фронту. Фото: з особистого архіву Владислава Єщенка

Владислав з другом та співзасновником фонду Артемом Пахомовим. Закупили мавіки для фронту. Фото: з особистого архіву Владислава Єщенка

Косметичні протези купують самі

- Людина, яка втрачає руку чи ногу, втрачає можливість повноцінно рухатися. Людина, яка втратила зір, втрачає весь світ. Як шукати у собі сили?

- Я нічого іншого не скажу, окрім банального – не падати духом. Я тому і спілкуюся з хлопцями у шпиталях, через соцмережі, щоб вони розуміли, що не одні, що є спільність, на яку можна спиратися. Життя не закінчується, а починається у новій якості.

- З протезування кінцівок в Україні діє державна програма. А чи є програми для людей, які втратили зір?

- Що стосується медицини та медичної реабілітації, наприклад, видалення ока, зміцнення стінок очної ямки, то це все безкоштовно. Але коли людина виходить зі шпиталю і виникає питання про косметичні протези, то платитиме за них вона сама. Сума, звісно, ​​не така велика, як при протезуванні рук чи ніг. Йдеться про 3 – 4 тисячі гривень.

З іншого боку, якби були біонічні очі, можна було б порушувати питання про держпрограму. Але поки що у світі немає механізму, який міг би замінити людський зір. Є лише розробки. Тому зараз найважливіше - врятувати будь-яку можливість хоч щось бачити, якщо такий шанс залишився.

У більшості випадків пересадки донорської сітківки чи рогівки теж робляться безкоштовно, така програма є. Але іноді буває, що операція потрібна терміново, чекати 2-3 тижні немає можливості, і тоді ми оплачуємо пересадки через свою благодійну організацію. Дякувати Богу, є в нашому статуті такий пункт, що я маю право надавати допомогу постраждалим внаслідок війни.

Ось недавно ми оплачували рогівку для хлопця на одне сліпе око. Наразі йдеться про купівлю рогівки іншому бійцю. Буквально сьогодні складатимемо договір.

Олексію Замурієву (праворуч) фонд сплатив пересадку рогівки. Чоловіку повернули 20% зору. Фото: з особистого архіву Владислава Єщенка

Олексію Замурієву (праворуч) фонд сплатив пересадку рогівки. Чоловіку повернули 20% зору. Фото: з особистого архіву Владислава Єщенка

Якщо про доступність, то це не працює

- Раптом згадалося, що у Києві на проспекті Свободи лише один світлофор зі звуковим сигналом. На всю довгу вулицю… Наскільки навколишній світ пристосований для тих, хто втратив зір?

- Зовсім не пристосований. У Києві тактильну плитку і зі свічкою вдень не знайдеш. А незрячим вона дуже полегшує пересування, бо контактує з палицею. Світлофори з озвучкою теж можна на пальцях перерахувати.

Доступність зупинок, транспорту – це все не працює. Я дуже багато пересуваюсь залізницею, і наша «Укрзалізниця» - зовсім не бідна організація – могла б про щось подумати.

Ось три дні тому їхав у бік Слов'янська. Поїзд прохідний, стоїть дві хвилини. Заздалегідь разом із супроводжуючим хотіли дізнатися, куди прибуде та де знаходиться вагон. Черговий каже, для цього потрібна якась телеграма. Гаразд, якось знайшли... У вагоні виїзного пандусу немає. Відстань від перону до сходів така, що сліпа людина ноги може поламати.

Ну і найпростіше – житло. Для людини, яка втратила зір, його потрібно облаштовувати. А у нас таких служб немає. Найбанальніше – сходи у під'їздах. Незрячий легко може заплутатися у поверхах. Щоб цього не сталося, потрібні спеціальні позначки на перилах. Це зовсім нескладно зробити, але робити їх теж нема кому.

Тому зараз ми хочемо зайнятися створенням команди, яка б допомогла облаштовувати побут для людей, які втратили зір.

- На вашому сайті йдеться, що фонд надає юридичну допомогу людям, які отримали інвалідність. Із цим теж є проблеми?

- Не ми конкретно надаємо допомогу, а наші партнери, з якими укладено договори. Тобто направляємо до фахівців, які допомагають безкоштовно.

Так, проблеми є. На жаль, багато хто стикається з тим, що неправильно оформлені документи, неправильно нараховано пенсію. Навіть я пройшов через такий досвід, довелося перераховувати. Можливо, це тому, що на працівників, які документи оформляють чи надсилають, припадає великий потік людей із інвалідністю. Будь-якою інвалідністю.

Із дружиною Валерією. Фото: з особистого архіву Владислава Єщенка

Із дружиною Валерією. Фото: з особистого архіву Владислава Єщенка

Можна стати масажистом, юристом, психологом

- Знаю, що інваліди місяцями не можуть оформити виплати. Ви з цим стикалися?

- Серед моїх хлопців більшість ще числяться за військовими частинами, щоразу проходять ВЛК, де їм пишуть, що потрібне продовження лікування. Хлопці дуже бояться останньої комісії, бо за нею слідує звільнення зі служби. Поки вони чинні, їм щось платять. А коли звільняться, поки оформлятимуть пенсію, поки компенсація прийде за поранення… Ось так, ще одна проблема. А на щось треба жити.

- Після війни ми матимемо багато молодих чоловіків з обмеженими можливостями. Вони мають не лише отримувати допомогу, а й працювати – на себе, на економіку. Чи є програми з освоєння професій для людей, які втратили зір?

- Я не можу сказати щодо державних програм, я з цим не стикався. Але громадські ініціативи є, і вони працюють. Незряча людина може стати масажистом, юристом, психологом, менеджером. Може працювати на комп'ютері – є програми голосового супроводу. І є кейси з оплати перекваліфікації.

Наприклад, наші прямі партнери – благодійний фонд «Після служби» оплачує ветеранам курси, на яких вони можуть здобути нову професію.

– Як ці програми шукати?

- За допомогою рідних, близьких. А якщо людина одна, то це проблема. Тому ми намагаємося підхопити таку одразу – як тільки потрапила до шпиталю.

Запам'ятовує понад 40 маршрутів

- Ми чимало читали, бачили кіно про собак-поводирів. Як із цим в Україні?

– Ось це не працює зовсім. Перших чотирьох собак-поводирів за міжнародним стандартом виховала команда кінологів, які працюють у центрі «Антеус» у Межигір'ї. Нині вони виховують ще трьох. Хлопці запустили цей проєкт і максимально розвиватимуть, але вони самі потребують фінансової підтримки.

Біда в тому, що в Україні чотирилапі поводирі не передбачені взагалі. У нас немає закону, який би хоч щось говорив про собак для сліпих. Чи можна з ними входити до громадського транспорту, магазину? Тому навіть якщо собаки з'являться, з ними можуть як пустити, так і не пустити.

- А собака справді така важлива?

- Це величезна допомога! Поводир запам'ятовує понад 40 маршрутів. Якщо йому сказати "аптека" - туди і поведе. Не дасть впасти з висоти, натрапити на перешкоду, покаже, де сходинка, де бордюр. Вони дуже розумні. Я цього сам не знав, поки не з'їздив у розплідник і не походив з трьома різними собаками.

Але насамперед собака – це друг, а не інструмент, це моральна підтримка. Він не дозволить незрячому сидіти та страждати на дивані, він змусить його рухатися.

- У собаках-поводирах точно потреба з'явиться. Чи можна цю тему якось підштовхнути?

– У нас зараз величезний акцент на війні. Великі фонди, як у Притули, за кілька діб закривають багатомільйонні збори. А зібрати один – два мільйони на розвиток розплідника для поводирів ніхто не може. Виховати, обслужити одного собаку до моменту, коли незрячий зможе його взяти, орієнтовно коштує 150 тисяч гривень.

Звісно, ​​зараз перемога – це найголовніше. Але треба пам'ятати і про тих, хто вже віддав батьківщині свій обов'язок.

Собак-поводирів готують у центрі «Антеус» - виховати одного такого пса коштуватиме 150 тисяч гривень. Фото: facebook.com/guidedogs.club

Собак-поводирів готують у центрі «Антеус» - виховати одного такого пса коштуватиме 150 тисяч гривень. Фото: facebook.com/guidedogs.club

«Розраховуємо на перспективу»

- На сторінці фонду у "Фейсбуці" ви оголосили збори на штучний зір. Що це?

- Це те, чого, як я казав, поки що у світі немає, але що може дуже скоро з'явитися. Біонічне око. Існує багато експериментальних технологій на другій – третій стадії клінічних досліджень. Тобто коли в експерименті вже беруть участь люди. Їм встановлюють камеру, яка обробляє сигнал через штучний інтелект та передає його в мозок. У корі мозку встановлюється чіп, який діє з тією ж силою струму та частотою, на якій мозок працює. У голові з'являється картинка.

В ідеалі цей двомірний чорно-білий зір при розпізнаванні швидкості не більше 20 кілометрів на годину. Можна орієнтуватися, впізнавати предмети і навіть людей. Це не звичайний людський зір, йому треба вчитися, але це здатність бачити.

- Чи не рано говорити про збори?

– Зараз в іспанському місті Аліканте в експерименті бере участь третя людина, розробки ведуться в Університеті Мігеля Ернандеса. Ми підписали з ним меморандум про співпрацю. І чекаємо, які будуть результати. Зрозуміло, що це справа не місяця і, можливо, навіть року. Але є перспектива, і ми на неї розраховуємо.

Багато компаній у світі зараз розвивають різні технології. Ми хочемо накопичити стартові кошти, щоб коли хоч одна з версій підтвердиться, її можна було впроваджувати на базі наших наукових інститутів.

Але зараз наше головне завдання в тому, щоби повністю незрячих не ставало більше, щоб максимально допомагати в реабілітації. І у поверненні до повноцінного життя тих, хто втратив можливість бачити.