Чому за кордоном відбирають наших дітей та як їх повернути батькам - представник омбудсмена Ірина Суслова
На жаль, нам уже добре відомі історії про те, як за кордоном вилучають дітей із українських сімей. З точки зору тамтешніх соціальних служб, це робиться "заради блага дитини", для наших біженців це - біль і біда. На сьогодні відомо 215 таких випадків, на 1 червня їх було 240.
Про чергову проблему, яку породила війна, і про можливі шляхи її вирішення KP.UA бесідує із народною депутаткою VIII скликання Іриною Сусловою, яка нині є представницею з прав дітей, сім'ї, молоді та спорту в офісі Уповноваженого Верховної Ради з прав людини.
Не забезпечила роздільні кімнати
- Ірино, зниження кількості випадків вилучення – з 240 до 215 - додає оптимізму. Отже, дітей таки вдається повертати в рідні сім’ї?
- Так, певну кількість дітей ми вже змогли повернути. Але цей показник щодня змінюється: когось повертаємо, а когось в це час можуть вилучати. От зараз у мене на руках історія вагітної жінки, у якої в Німеччині забирають двох діток. На думку органів соцзахисту, вона не створила належних умов для їхнього догляду, бо не забезпечила хлопчика та дівчинку роздільними кімнатами.
- Це всі претензії до мами?
- В Україні свої закони, за кордоном – свої. У нас теж є критерії по квадратних метрах, але є розуміння, що їх не завжди можна дотриматись. Для нас головне, щоб було чисто, щоб діти мали одяг, були нагодовані, відвідували школу. Якщо так, то нічого страшного, коли квадратних метрів не вистачає. Коли сім’я мешкає, наприклад, у гуртожитку, то це ж не привід позбавляти дітей права бути поруч із мамою під одним дахом.
За европейським законодавством діти різної статі обов’язково мусять мати окремі кімнати. І законодавства там дотримуються суворо.
Віковий ценз для опікунів
- Знаємо, що є проблеми з оформленням опікунства. Европейські країни не завжди влаштовують наші документи.
- І не тільки в цьому проблеми. У нас чимало випадків, коли дітей відправляли за кордон з бабусями та дідусями. Щоб могли відвідувати школу, не вчитися дистанційно, щоб не доводилось ховати їх у підвалах під час обстрілів. А мами залишалися в Україні, бо мали тут роботу і заробляли дітям на життя.
Але в багатьох країнах Европи для опікунства встановлений віковий ценз. Якщо особа, яка супроводжує, старше 60 років, вона не може бути відповідальною за дитину. В Німеччині є обмеження за віком, у Франції, Італії...
- Правда, що у Німеччині щодо дітей найсуворіші правила?
- Я не можу про це судити, я можу показати, в яких країнах дітей вилучають найчастіше. Лідирує Польша – 55 випадків, але ж там найбільша кількість українських біженців. Німеччина – 50 випадків, Іспанія – 30, Італія – 17. Нідерланди, для прикладу, 4 випадки.
Адвокат і перекладач – ось головна проблема
- Відома історія дівчинки, яку вилучили у бабусі на Сицилії. Коли з України приїхала мама, то їй так просто доньку не віддали.
- В європейских країнах може бути різний порядок вилучення дитини від батьків або опікунів. Але один порядок і єдина можливість повернення – через суд. Мама приїхала, заявила свої права, показала всі документи, сказала, що забере дитину в Україну або залишиться з нею в приймаючій країні – це так просто там не працює. Треба подавати позов до суду і через суд доводити, що ситуація, через яку дитину вилучили, буде виправлена.
А для того, щоб подати позов, у мами повинні бути адвокат і перекладач. І ось тут починається найскладніше. Ті жінки, у яких переважно відбирають дітей, не спроможні оплатити вартість адвокатських та перекладацьких послуг, які в Європі досить дорогі. Тому зараз ми відпрацьовуємо з міжнародними організаціями-партнерами домовленості, за якими нашим громадянкам, які потрапили у скрутне становище, надаватимуть безкоштовну юридичну підтримку та перекладача.
Свій статут в чужому монастирі
- Є думка, що Європа зацікавлена в тому, аби залишити у себе якомога більше українських дітей через наш хороший генофонд.
- Я не можу це підтвердити чи спростувати. Для цього треба вивчати ситуацію. Думаю, що у Європі просто виконують свої правила.
Проблема в тому, що, коли відбувався масовий виїзд з дітьми за кордон, ніхто не інформував людей про ці правила. Недопрацювало Міністерство закордонних справ. Консульські служби мали б повідомляти: ти з дитиною, у тебе будуть такі-то обов’язки, дитину треба супроводжувати до школи до такого-то віку, не випускати на вулицю одну, не залишати вдома саму до такого-то віку тощо.
Люди не були поінформовані. У нас, на жаль, більшість громадян не має знань з національного законодавства, то що вже говорити про людину, яка опиняється за кордоном, рятуючи свою дитину. Закони – останнє, про що вона думає.
- Є випадки, коли дітей забирають не тільки через незнання законів. А й через зловживання своїми звичками – легенько вдарити, накричати, залишити саму, влаштувати вечірку з подругами...
- Так, і це правда. Є історія, коли мама дала дитині по попі в пісочниці, бо та розкидала пісок. Свідки одразу ж подзвонили в соціальну слжубу. В Європі одне розуміння: якщо дитину б’ють, значить, порушують її права, дитина в небезпеці. А ото наше “дати ременя не завадить” – це погана традиція, її засуджує Міжнародна конвенція про захист прав дитини.
На жаль, у нас є така звичка – шльопнути та покричати. За це у нас не карають. А в Європі - історія про інше законодавство. Свій статут у чужому монастирі не має сили.
...і до Верховного комісара ООН
- Де перебувають вилучені діти?
- Це можуть бути державні інституційні заклади на кшталт ребцентрів. Але здебільшого - фостерні сім’ї. Вони як прийомні, тільки дітей туди поміщають не назавжди, а на певний період, допоки владнається проблема їхніх батьків чи опікунів.
- Цієї весни Координаційний штаб із захисту прав дитини в умовах воєнного стану доручив МЗС звернутися з нотою до країн, де перебувають наші діти, щоб перевести випадки обмежень прав батьків чи опікунів під українську юрисдикцію.
- Так, ноти були розіслані, подекуди є реакція, але результатів немає. Будемо робити ще запит на МЗС.
- Ви радите, юристи радять - звертатися до українських консульських установ. Однак жінки, яких розлучили з дітьми, скаржаться, що консули стають на бік соціальних служб країни перебування.
- Я не впевнена в цьому. Ми з консульствами працюємо, постійно надсилаємо запити. От поки ми з вами говоримо, я підписала два документи і отримала одну відповідь про повернення дитини.
Від початку війни навантаження на консульства зросло в рази. Більша кількість людей, там – смерть, тут – народження, виплати, освіта, медицина... А консулів більше не стало, подекуди їх навіть скорочують. Тут держава мусить зайняти свою позицію.
- Отже, в разі біди треба звертатися до консульства, до офісу Уповноваженого ВР з прав людини. А чи є міжнародні правозахисні організації, які готові допомогти?
- Можна звертатися до представництв Управління Верховного комісара ООН у справах біженців.
