Війна змінила все наше життя, але не відмінила його. Люди продовжують закохуватись, укладають шлюби, чекають дітей. Однак долі складаються по-різному. Багато українців, не дочекавшись рідного дитятка, замислюються про усиновлення. Як це відбувається під час війни і яка мусить бути мотивація, ми бесідуємо з провідним експертом з питань дитинства, членом Координаційного штабу з питань захисту прав дітей під час війни Людмилою Волинець.
- Людмило Семенівно, не всі знають, що припинене через війну усиновлення відновили. Як це сталося?
- Після 24 лютого 2022 року національне та міждержавне усиновлення дійсно було призупинене. Не заборонене, не відмінене, а саме призупинене. Ми повинні пригадати перші місяці війни, коли вся країна була в активному русі. Люди виїздили за кордон, мігрували по Україні. Заклади, де перебувають діти, які потребують усиновлення, теж перевозили в більш безпечні регіони або за кордон. Якщо кандидат в усиновлювачі звертався до служби у справах дітей, виявлялося, що сьогодні дитина може бути в Запоріжжі, завтра у Львові, через тиждень – у Швейцарії.
Частина служб у справах дітей просто не працювала, як і суди, а тільки вони виносять рішення про усиновлення. Були закриті реєстри, з яких видаються довідки. Тобто склалися умови, які унеможливлювали процедуру.
Також хочу зазначити, що в рекомендаціях міжнародних організацій, в тому числі структур ООН, які займаються питаннями дітей, наполегливо говориться, що під час війни усиновлення не варто здійснювати. Однак... це тільки рекомендації. Україна ж дійшла висновку, що усиновлення треба відновити.
Напочатку війни ми мали багато оманливих прогнозів, що це на місяць, два, три... Та ворог виявився достатньо сильним, щоб зрозуміти – війна буде довгою. А у дітей всього 196 місяців дитинства. Тому в серпні минулого року Кабінет міністрів вніс зміни до порядку усиновлення.
- Які головні відмінності від правил усиновлення, які діяли до 24 лютого 2022 року?
- Україна не може організувати усиновлення людьми, які цього прагнуть, але виїхали за кордон. Це теж ніяк не заборона, а призупинення процедури. Якщо документи були вже готові, їхній термін дії подовжено з 12 місяців до 18-ти.
Так само, на жаль, я підкреслюю – на жаль, не можуть бути усиновлені діти, які евакуйовані за кордон. Не тому, що хтось цього не хоче, а тому, що вони перебувають під юрисдикцією іншої держави. Спроби знайти розв’язання цього питання не припиняються, але наразі механізму немає.
Із зрозумілих причин не діє механізм усиновлення на тимчасово окупованих територіях.
Діти, які живуть в Україні, байдуже, були вони переміщені, чи ні, можуть бути усиновлені. Також громадяни України, які залишились на її території, можуть бути усиновлювачами.
- Більшість закладів, де виховуються сироти, зараз перебувають у західних регіонах. Людям, які зголосилися на усиновлювачів, треба їхати туди?
- Так було завжди. Кандидат в усиновлювачі має право знайомитися з будь-якою дитиною, яка підлягає усиновленню, і він зобов’язаний їхати туди, де перебуває дитина. Крім того, нагадую, суд бере заяву на усиновлення також за місцем перебування дитини.
А от заяву на кандидата в усиновлювачі можна подавати за місцем свого проживання.
- Дехто ніби й хоче стати усиновлювачем, але не знає, з чого починати.
- Скажу прямо: хто дійсно хоче усиновити дитину, той знає і з чого починати, і саму процедуру. В інтернеті є багато матеріалів, які називаються “Кроки до усиновлення”. Спрощено до неможливого, коміксами намальовано.
Людина приходить до служби у справах дітей за місцем свого проживання і подає заяву, що вона хоче стати кандидатом в усиновлювачі. Ій одразу ж розкажуть про весь порядок дій і дадуть будь-яку консультацію.
Інше питання - де знайти свою дитину. І скільки треба зустрічей, щоб людина відчула, що це її дитина.
Будь-ласка, їздіть по всій території України, де є заклади з дітьми, які підлягають усиновленню. Є сайт про таких дітей. На жаль, з початком війни він не оновлюється, але це вже питання не до мене, а до Мінсоцполітики.
Кандидат в усиновлювачі має право звернутися у обласну службу у справах дітей або у Національну соціальну сервісну службу і побачити всіх дітей, які підлягають усиновленню. Там з вами проведуть співбесіду і порадять, куди краще під’їхати, щоб встановити контакт з дитиною.
- Зараз війна, всі почуття загострені – зненависть, співчуття, бажання допомогти, кимось опікуватися. Як зрозуміти, що бажання всиновити дитину виважене, а не продиктоване моментними емоціями?
- Тут рецепта немає, тут потрібна відверта розмова з собою: навіщо я це роблю і чи здатен я це зробити. Я, наприклад, ніколи не була кандидатом в усиновлювачі, ніколи не відчувала себе готовою до цього, попри весь мій досвід роботи в сфері дитинства і сирітства. І це не означає, що я погана або хороша людина. Для мене це не те служіння дітям, яке я можу виконати.
Треба бути відповідальним за своє рішення. Якщо це бажання позбутися самотності або прагнення зробити гарний вчинок - то це помилковий шлях від самого початку. Рішення, які присвячені собі, мають дуже високий ризик, що все станеться навпаки. Ви не розв’яжете свої проблеми, натомість демонтуєте своє життя і життя дитини.
Бо дитина – це людина зі складною історією, з трагедією. Часто вона пережила те, чого не пережив дорослий. І дорослому треба буде вчитися, як поруч зі своєю проблемою долати ще одну. А якщо він сам виснажений, то чи зможе бути корисним дитині?
Дитина – це не ресурс, це додаткове серйозне навантаження на людяність. От я знаю, що є діти, їм 10 років, вони втратили батьків. І я думаю, що зможу їм допомогти вирости – ось це вірна мотивація: допомогти.
Тому перш ніж ухвалювати рішення, варто проконсультуватися з психологами, з медиками. І багато усиновлювачів так чинять, щоб зрозуміти, чи можуть вони подолати проблему дитини. Наприклад, якщо вона була свідком, як тато вбив маму, або має хворобу.
Люди, які шукають способи і методи допомоги дитині, ближче до успішного материнства і батьківства, ніж ті, які хочуть розрадити власні переживання.
- Ви часто дорікаєте нам, журналістам, що ми підходимо до питань усиновлення з точки зору дорослих, підтримуємо їхню егоїстичну позицію. А що таке точка зору дитини?
- Я хочу нагадати, що правовий інститут усиновлення виник не для дорослих. Він виник у зв’язку з тим, що є діти, які залишилися без батьків. Відповідно, виникає процедура усиновлення, створюються дитячі будинки сімейного типу, прийомні сім’ї.
Базове – це те, що у дитини є потреба мати батьків. Хай не по кровному спорідненню, хай по закону, але квінтесенція – це потреба дитини. Конституційний суд, коли розглядав позов з питань усиновлення, чітко зазначив, що у дитини є право бути усиновленою, а у дорослих - лише можливість усиновити дитину.
Дуже часто до мене звертаються люди: хочемо взяти маленьке, здорове дитя, бажано без живих батьків. Я кажу: будь ласка, хотіть! Але вас чекають тільки ті діти, які чекають. Ніяких інших під замовлення не з’явиться. Якщо в Китаї є усиновлення у зв’язку з перевідтворенням населення, то в Україні такого немає.
В Україні усиновлення виникає в результаті того, що є дитина, яку держава мусила забрати у батьків. Вона набула право бути усиновленою, а тисячі дорослих лише отримали таку можливість.
- Люди міркують, що через війну буде багато сиріт, звідси випливає бажання усиновити дітей героїв.
- Це виключно емоційний момент. А як же діти, які осиротіли під час війни з інших причин? Наприклад, через алкогольну залежність чи злочин матері ми їм відмовлятимемо?
Бажання взяти в сім’ю дітей героїв дискримінаційне. Діти потребують дорослого, і дорослому мусить бути байдуже, що відбулося з батьками дитини. Так, війна може бути першим поштовхом до бажання стати усиновителем. Але вона не може стати реалізацією ідеї.
Тотальна більшість дітей, чиї батьки загинули внаслідок бойових дій, мають достатньо компенсовані власні родини.
Ви пам’ятаєте трагедію в центрі Києва, коли від ворожої ракети загинула лікарка «Охматдиту»? Сиротою залишився маленький хлопчик, але у нього є дядько, який має дружину і своїх дітей – братів дитини, є дідусь. Такі сім’ї не віддають дітей чужим людям. І мають на це право, бо в законі написано: якщо у дитини є родичі, вони мають пріоритет перед чужими людьми.
- Чи багато людей після відновлення усиновлення зголосилися стати батьками?
- Загалом минулого року наші громадяни всиновили 620 дітей. Це орієнтовно на 60 відсотків менше, ніж було у 2019-му. Я порівнюю з цим роком, бо потім була епідемія коронавірусу, яка також створила певні перешкоди.
А взагалі мушу сказати, що останні 10 років кількість дітей, яких усиновлюють у відведений для процедури термін, тобто протягом року, невпинно зменшується.
- Люди бояться брати дітей віком 10 – 12 років. Є думка, що таких важко буде виховувати.
- Ні, не важко. Це міфи, які сидять в головах у дорослих і які дорослі навіть не намагаються розбити. Дорослі малюють собі “складну” дитину віком 10 – 11 років з відкладеним періодом підліткового віку і всякими проблемами. А от візьміть дівчину 10 рочків, у якої померла мама і немає інших родичів. Дівчина жила в сім’ї, ходила до школи, у неї немає соціальної депривації. То чим вона буде “не така”?
Тиражується, що маленькі діти – це добре, а великі – це не добре. А маленькі діти з фетальним алкогольним синдромом – це добре?
У нас підлягають усиновленню, за орієнтовними даними, 16 000 дітей. З них понад 10 тисяч живуть у прийомних сім’ях, дитячих будинках сімейного типу, знаходяться під опікою. Близько 5 тисяч перебувають в інтернатних закладах. Вони найперші потребують усиновлення. Чим менше дитина буде в інтернаті, тим краще для неї.
Але от що повинні розуміти наші громадяни: якщо батьки втрачають свої права або не дай боже гинуть, на усиновлення стають всі діти, які були у цій родині. Часто доводиться чути: я готовий взяти одну дитину. Чудово, а у нас немає дітей «по одному». Якщо сталася трагедія і родичів немає, то це буде двоє–троє дітей.
Дуже рідко бувають випадки, коли одна дитина.
- Тобто треба бути готовим до того, що разом з уподобаною дитиною доведеться усиновити брата чи сестру?
- За законом розлучати братів і сестер не можна. Це допустимо тільки у найкращих інтересах дитини. Є несвідомі жінки, які народжують все життя. Їхні діти можуть бути навіть незнайомими одне з одним. Наприклад, старшому 16 років, молодшому два рочки, а між ними ще двоє-троє дітей.
У таких випадках ухвалюється рішення про те, що між 16-літнім і дворічним можна розірвати стосунки, бо вони не знають одне одного.
В інтерв’ю я не можу навести всі життєві обставини, що виникають. Питання усиновлення треба вирішувати, коли йдеться про конкретну дитину, конкретну історію, потреби дитини з точки зору її майбутнього.
- Для прийомних сімей, батьків-вихователів існують спеціальні курси. А для усиновлювачів?
- Держава виходить з того, що дорослий, який усиновляє дитину, є самодостатнім. А якщо він не може сам організувати собі допомогу, то в ролі усиновлювача навряд чи буде ефективним.
Ми звикли з радянських часів весь час запитувати: чим допомагає держава? Але ж людина, яка приходить усиновлювати, повинна бути настільки ресурсною, щоб стати корисною дитині. Я б не розглядала усиновлювачів як людей, які потребують психологічної чи педагогічної допомоги.
- Однак технічна і фінансова підтримка є, чи не так?
- Якщо усиновили дитину малюкового віку, мама бере декрет. На старших дітей усиновителям надається оплачувана відпустка у 56 днів – як після пологів. Бо дитина має адаптуватися до хатніх умов, звикнути до нових родичів, до друзів мами або тата, які приходять в гості. Бо дитину треба оформляти в школу чи дитсадок.
Фінансова підтримка надається у розмірі, встановленому для виплати допомоги при народженні дитини. (Загальна сума 41 280 грн, яка виплачується частинами протягом трьох років із моменту усиновлення дитини: 10 320 грн – одноразово; 860 грн/місяць протягом наступних 36 місяців. – Ред.)
Держава дає зрозуміти, що немає відмінності між тим, здобула дитина сім’ю під час фізіологічних пологів чи в результаті судового рішення. Якщо після усиновлення сім’я потрапляє в категорію малозабезпечених, то має право на таку ж державну підтримку, як сім’ї з біологічними дітьми.
- Для деяких слово “усиновлення” трохи страшне. Мовляв, я б краще взяв дитину під опіку – ніби полегшений варіант.
- Якщо бояться слова “усиновлення”, то й на опіку не треба відважуватися. Така моя порада.
Опіка – це така форма влаштування дітей в сім’ю, яка створена для родичів. Гине мама, залишається бабуся дитини, вона має право піклуватися про онуку. Юридично це називається «оформити опіку». Бабуся набуває прав законного представника дитини і може вирішувати всі питання, які виникають між дитиною і державою для отримання певних послуг.
Але бувають випадки, коли й неродичі беруть дітей під опіку. Наприклад, подруга мами, яку дитина знає і якій довіряє. Якщо в прийомних сім’ях держава платить на дитину та за турботу про дитину, то опікуни отримують кошти тільки на дитину. Оскільки вони виконують родинний обов’язок, а він безоплатний.
- На час воєнного стану Кабмін спростив процедуру влаштування у родини дітей, які з різних причин опинилися без батьків. Якщо хтось хоче надати таку допомогу, як діяти?
- Обставини дійсно можуть бути різними. Наприклад, дитина виїхала з родичем, а мама залишилася на окупованій території. Через місяць вона вибереться і дитину забере. Або батьки дитини зникли безвісти, але це не значить, що вони загинули.
Бажаючі допомогти дитині можуть написати заяву до служби у справах дітей, що «просимо довірити нам цього хлопчика або дівчинку, ми беремо її до себе в родину». Фінансова допомога від держави при цьому не передбачена.
Можна просто написати заяву на тимчасове влаштування, і якщо дитина потребуватиме прихистку, вас із нею познайомлять. Дуже важливо розуміти: «якщо дитина потребуватиме». Бо дехто каже, що готовий допомогти, і починає вимагати, щоб дитину йому просто зараз знайшли і видали.
Ви не можете забрати дитину з іншої області. Вона має бути на території вашого місця проживання.
- А чи є якісь обмеження для усиновителів, якщо в сім’ї є свої діти? Знаємо заможну родину, у якої троє своїх діток, а батьки хочуть всиновити ще двох.
- Обмежень по кількості дітей немає. Але наведу свій приклад. До мене нещодавно звернулися також заможні люди, які мають двох своїх дітей. Питали поради: народити третю дитину чи усиновити. Я порадила народити. Бо не була певна, що справляться. Не тому, що ці люди якісь не такі. Тому що дуже складно урегулювати стосунки між рідними дітьми та усиновленою дитиною.
Якщо комусь здається, що досвід виховання власних нащадків є гарантією ефективного усиновлення і що вистачить мудрості об’єднати дітей, то це помилка. В багатьох сім’ях виникають проблеми після народження другої дитини, бо перша відчуває свою недолюбленість.
Ми потрапляємо в шалену демографічну яму, нам потрібні діти у міцних українських родинах. Тому я сказала тій парі: народіть собі ще одну лялечку, ви чудова родина. Для дітей, які потребують усиновлення, ми знайдемо батьків.
P.S. Про особистий досвід мешканки києва, яка усиновила двох дітей, і про труднощі, з якими вона зіткнулася, читайте у 2-й частині матеріалу на нашому сайті.