Львівський "енерджайзер": історія найстаршого волонтера на залізничному вокзалі
За рік повномасштабної війни Львівщина прийняла сотні тисяч переселенців. Хтось із них тут так і залишився, хтось поїхав далі, а хтось повернувся додому. Однак саме львівський вокзал став такою собі перевалочною базою, через яку пройшли всі ці люди. Вони потребували допомоги - комусь треба було допомогти нести важкі валізи, когось нагодувати, а комусь підказати дорогу чи просто вислухати. Тут у нагоді стали волонтери. Вони вже рік день у день несуть цю важку ношу, і один з них - дід Роман (саме так він просить себе називати). Цей чоловік - найстарший волонтер на львівському вокзалі. З ним поспілкувалася KP.UA, аби дізнатися, що його спонукало зайнятися волонтерством попри свій поважний вік і де бере сили.
Добу на роботі, увесь день - на вокзалі
Знайти пана Романа на вокзалі - неважко. По-перше, він там практично щодня з ранку до вечора, а по-друге, його усі знають: від колег-волонтерів та таксистів до місцевих безхатченків, варто лише запитати, де знайти діда Романа.
- Я тих жебраків лякаю, що викличу поліцію. Ну де ж так можна - люди з біди приїхали, а ті в них ще й гроші випрошують, хоча самі могли б чи працювати, чи нам допомагати навіть, - каже чоловік.
Він одразу попередив, що часу обмаль, адже має багато роботи - на підході черговий поїзд зі сходу, тож треба людей зустріти, їсти їм роздати, а ще чекають на нього попередні групи.
На головному залізничному вокзалі Львова Роман Турницький волонтерить із перших днів повномасштабного вторгнення. Спочатку розвозив біженців у центри допомоги та допомагав на польовій кухні. А згодом долучився і до інших справ, і їх чимало. Чоловікові 75 років, проте каже, що не втомлюється робити добро і навіть не знає, звідки бере сили.
- Я вже давно на пенсії, але що тих грошей - копійки…. Тому ще працюю кочегаром у науковій бібліотеці імені Василя Стефаника. Там у мене чергування цілу добу. Здавши зміну о восьмій ранку, одразу - на трамвай і їду сюди, на вокзал. І так до вечора, увесь день на ногах, присісти тут ніколи, - розповідає нам дід Роман. - Спочатку я був на польовій кухні, потім перейшов на медико-психологічну службу. Тільки раз на тиждень можу взяти собі вихідний.
Дід Роман зізнається, що раніше ніколи волонтерством не займався.
- Це перший мій досвід, але я не шкодую. Чому вирішив допомагати? Коли почалася війна, я приїхав на вокзал і побачив, скільки людей тут, то подумав: Боже милий, треба чимось помагати, бо вони в чужому місті самі не дадуть собі ради. Отак і затягнуло. Спочатку возив людей містом, в райадміністрації, штаби гумдопомоги, вони ж міста не знають, а я місцевий.
- Машиною возили? - питаємо.
- Ні. Трамваями, автобусами - коли як. А потім перейшов на кухню, треба було там допомагати готувати. Відколи кухню закрили, допомагаю на пероні - зустрічаю потяги, ношу валізи, скеровую для отримання допомоги. А між рейсами - розношу порції їжі.
Рік назад на площі перед львівським вокзалом яблуку ніде було впасти. Фото: Мирослава Бзікадзе
Про втому думати ніколи
Дід Роман зізнається, що зараз волонтерство вже не таке, як було у перші тижні повномасштабної війни - чи-то люди втомилися, чи фінансування стало менше.
- Колись було більше допомоги, наприклад, безкоштовних автобусів до Польщі, а тепер тільки два на день - у Варшаву та Перемишль, а раніше було десь три-чотири. Решта все платне. От таксисти стоять біля входу, пропонують свої послуги, навіть до кордону возять, переманюють людей, не всі ж знають, що є безкоштовні автобуси.
У волонтерському штабі діда Романа називають "енерджайзером" і "живим навігатором" - він знає, де що знаходиться і як туди дістатися.
- В якій касі купити квитки, де отримати допомогу, де можна перекусити, погрітися чи навіть заночувати, чим дістатися в ту чи іншу точку міста і т. д. А ще в нас є дитяча кімната, про це теж не всі знають, тож людям треба підказувати. Увесь день на ногах, - розповідає чоловік.
Щойно є вільна хвилина, найстарший волонтер на вокзалі спілкується з пасажирами, дає поради.
- Іноді людей треба просто вислухати. Вони таку біду пережили, дехто втратив дім, хтось - рідних… Вони просто хочуть виговоритися, і їм якось легше стає чи що.
Зі Львова курсують безкоштовні автобуси до Польщі. Фото: Мирослава Бзікадзе
Побачивши печиво, дитина заплакала
Найважче у його роботі, зізнається пан Роман, - тягати валізи, деколи вони бувають просто непідйомні.
- От фізично буває важко, а так до всього звик. Емоційно спочатку було важко, тепер ні. Хоча випадки різні бувають. Одного разу даю дитині печиво, а вона бере і плаче. Питаю маму - чого? А вона: "Давно такого не їла". От вчора з вагона харківського поїзда чотирьох лежачих виносили, то було важко. Ніяк носилки не могли винести, люди говорять, а не рухаються. Один весь час кричав, що йому боляче. Ми його тричі з вагона виносили. Виносимо з купе - він кричить, заносимо назад, відпочине - знову виносимо. Лише коли таки погрузили його у швидку, то він подякував, бо й сам не вірив, що ми його винесемо. Але люди ставляться по-різному. Є такі, що, навпаки, кажуть - "ви волонтер, повинні мені допомогти".
Так за справами минає час. Однак полишати волонтерство пан Роман не збирається. Каже, це його життя, і лише допомагаючи один одному, ми зможемо здолати ворога. Звідки бере сили, і сам не розуміє. Підтримує його в усьому і дружина - після волонтерства на вокзалі він заїжджає за нею на роботу і так ввечері їдуть разом додому.
До Львова досі їдуть люди із областей, де тривають бої. Фото: Мирослава Бзікадзе
