Зашифровані дудли художника-переселенця з Нової Каховки
На вулиці Келецькій у Вінниці один із будинків впадає в око всім перехожим - будинок і паркан біля нього розписані химерними візерунками. Різнобарвний паркан і чорно-білий із вигадливими загогулінами-дудлами будинок – так виглядає робота художника Максима Кільдерова, переселенця з Нової Каховки.
Максим переїхав до Вінниці після 55 днів, прожитих в окупації. Орендував у новому місті житло, облаштував студію – і перетворив нічим не примітний будинок на справжній артоб'єкт.
KP.UA поспілкувалася з Максимом, щоб дізнатися, де він навчився малювати, що зашифровано в його дудлах і чому розпис підбитого російського БМП був не найкращою ідеєю.
«Мої роботи народжуються від манії щось творити»
- Максиме, ваші малюнки виглядають дуже незвично. Де ви цьому навчилися?
- За освітою я кухар-кондитер, художньої освіти я не маю, малювати навчився сам.
Нині свій стиль я називаю неоорнаменталізмом. Це така суміш підсвідомих дудлів та плоскої каліграфії. Простір заповнюється мимохіть, без будь-яких ескізів. По суті, я документую те, що оточує мене. Розважаю себе, граю із формами, кольором. Це постійний фрістайловий процес – ніколи не знаєш, що вийде у фіналі.
- Ідеї, що намалювати, приходять до вас спонтанно?
- Саме так. Іноді якась ідея народжується до того, як я почав малювати, але в процесі вона може трансформуватися у щось незвичайне.
- Чому ви обрали такий незвичайний стиль?
- Починалося все так... Я, як завжди, сидів у кафешці, і мені було некомфортно: я трохи інтроверт. Щоб зняти напругу, став щось черкати у блокноті. Помалу виходили малюнки, які згодом трансформувалися в індивідуальну стилістику.
Потім почав більше цікавитись світом мистецтва, з яким ніколи не контактував раніше. Дізнався про таких художників, як Кіт Харінг, земля йому пухом, містер Дудл, який працює у схожій візуальній стилістиці, – все це дуже прикольно. Начебто є якийсь спільний інформаційний простір, якесь енергополе – люди знаходять себе в ньому та працюють.
Коли я ще не мав українських та міжнародних проєктів, я малював «у стіл». Набрав боргів, намагався петляти, щоб закривати рахунки: кілька місяців не платив за світло та оренду... Якось крутився-крутився, а потім зрозумів: малювання – та річ, якою хочу займатися. Мистецтво – це простір експериментів. Тож моя внутрішня манія знайшла вихід.
- Про яку манію ви кажете?
– Мені завжди було цікаво створювати. З дитинства вигадував щось незвичне. Щось із серії триколісного велосипеда, коли третє колесо на кермі. Коли мені було років 7, я постійно змішував якісь ліки. Моя мама, фармацевт, приносила для моїх експериментів "прострочку", а я намагався винайти з хімікатів відлякувач для собак.
Потім експериментував в інших сферах – як діджей, знімав та монтував контент, займався аудіо. Постійно шукав себе у сфері, пов'язаній із мистецтвом, але не розумів, що це завжди було якесь наївне мистецтво.
А потім я нарешті знайшов сферу, в якій можна виплеснути постійний потяг до творчості. Коли ти працюєш СММ-щиком або контент-менеджером, мистецтво тут дуже вторинне. Інша річ - малювання. Чим масштабніший проєкт я роблю, тим більше мені хочеться цим займатися.
Вчора подумав, що мої проєкти народжуються від якогось егоїзму та маніакального розладу: художник, як мінібог, творить щось за своїм образом та подобою. Можливо, люди мистецтва мають «комплекс Бога», який дозволяє їм створювати щось своє.
Будинок у Вінниці - господареві дуже сподобалося і навіть міська влада не обурюється. Фото instagram.com/kilderov/
«Уникаю квітів, які асоціюються з державою-терористом»
- Якщо я правильно розумію, ваші малюнки не можна виправити під час роботи: як малюється, так і малюється. А наприкінці виходить гарно.
- Так, тут постійно потрібно адаптуватись. Якщо лінія пішла не так, то наступна відштовхуватиметься вже від неї. Якщо є стовідсотковий брак, на полотні його особливо не виправиш, а ось на стіні якийсь шматок можна зафарбувати, а потім переробити.
Але зараз я трохи відійшов від перфекціонізму. Є такий момент, коли глядач уже не бачить різниці – своїм перфекціонізмом митець хоче щось довести сам собі. Намагаюся від цього відходити. Якщо візуально та композиційно моя робота виглядає ОК, то не обов'язково щось змінювати у гонитві за досконалістю.
- Мені здається, чи у ваших творах простежується діджейська культура. Щось із клубного життя.
- Так, це так. Мене запитували: а ти випадково не хіп-хоп слухаєш? Так, хіп-хоп я слухаю досить часто, але не тільки, а також і швидку потужну електроніку.
Діджеї створюють свою музику "живцем" - і це теж перфоманс, постійний фрістайл: спонтанно змішуєш між собою треки. Так і в мене, коли малюю: виникають рядки, які раптово хочеться написати.
- Чи є у ваших творах є зашифровані слова?
- Завжди!
- І що то за слова? Чи потрібно вдивлятися в малюнок і самим їх шукати?
- Часом на догоду композиції я так їх ламаю, що сам не можу прочитати. Мабуть, я вже написав десятки тисяч слів. Мої роботи - своєрідний щоденник власних психоемоційних станів. Деколи я пишу свої думки, іноді – тексти пісень.
- Війна якось на вашій творчості позначилася?
- Так, я намагаюся уникати квітів, що асоціюються з державою-терористом. А якщо їх використовую, то лише для того, щоб наголосити – цей елемент композиції відноситься до держави-терориста.
Намагаюся частіше малювати жовто-блакитними фарбами. Не лише тому, що це на порядку денному, - нашу культуру треба просувати та популяризувати кольори, що асоціюються з Україною.
- Отже, ви намагаєтеся уникати синього, білого та червоного?
- Окремо ці кольори - ок, а разом - не кул (не круто, - Ред.). І, звичайно, я відмовився від використання текстів російською мовою. Незважаючи на те, що я російськомовний, у публічному просторі важливо спілкуватися українською. Більше україномовного контенту - значить, менше російського впливу.
Ентоні Блінкен у Києві – за його спиною розмальований Максимом Кільдеровим до 30-річчя Незалежності вагон. Фото instagram.com/kilderov/
Зміг протриматися 55 днів в окупації та не потрапити "на підвал"
- На чому ви ще малювали, окрім будинків? Бачила, що навіть на військовій техніці...
– Мені для творчості підходить будь-яка форма. Я розмальовував полотна, мурали, вуличні артоб'єкти, людей та зброю. Зокрема, тубуси...
А щодо БМП, це був максимально дебільний вчинок. Розмальовувати його я пішов на 10-й день окупації. Тоді партизани чи самі росіяни спалили свій БМП. Я дізнався, що він знаходиться на пустирі, за 5 хвилин від житлових будинків. У мене залишалася фарба ще з мирних часів – я взяв балон та пішов прикрашати.
Коли зрозумів, що зробив, сидів два тижні максимально на андеграунді (ховався. – Ред.), зайвий раз намагався не виходити надвір. Якби щось зі мною трапилося, мене не знайшли б. Розумію, що мене могла злити колишня влада: я займаюся вуличною діяльністю, і через це у мене виникали проблеми. Навіть дивно, що я протримався 55 днів в окупації та не потрапив "на підвал".
У своєму місті я – публічна людина: ми волонтерили, часом виходили в ефір. Намагався зайвий раз не бувати на вулиці, не проходити повз солдатів - максимум, сходити за шаурмою. І у рідних не мешкав, вибирав альтернативні території.
А коли виїхав, у місто повернулося кілька мудаків, людей Ківи. У мене й раніше із ними були проблеми. Розумію, що сьогодні міг бути або калікою, або вбитим, або сидів би десь у кримській в'язниці, як інші активісти. Люди, які залишалися в окупованому місті, – справжні герої.
- Після окупації у Новій Каховці не було примусової мобілізації?
– Ні. Росіяни розуміли, що в місті залишається багато патріотів, які б використовували зброю проти них. На Херсонщині мобілізації не було: їм це невигідно.
З погляду безпеки розмальовувати ворожий БМП було не найкращою ідеєю. Фото: instagram.com/kilderov/
Розписував тубуси для ЗСУ
- Як ви вирішили розписати будинок у Вінниці та чи були у вас ще якісь замовлення?
– У Вінниці у мене було трохи фарби – почав розписувати за згодою власника паркан, потім і хату. Він сказав: "Усередині дому роби, що хочеш". Коли я прикрасив кімнату, він сказав: "Класно! Можеш і будинок розмалювати". І навіть купив чорну фарбу.
Щодо замовлень, у нас із цим біда. Я беру невеликі гроші за свою роботу, 800 гривень за квадратний метр: малюю досить швидко. Художники, які роблять класний живопис, беруть 1500 за квадрат і більше. Чимало потенційних замовників цікавляться цінами, але до справи не доходить: 10-15 тисяч для України сьогодні – це великі гроші. Тому зараз я не наголошую на українській аудиторії: інакше не вижити художнику.
- Як міська влада відреагувала на ваш яскравий будинок у Вінниці?
- Хтось навіть запостив будинок, який я розмалював, у своїй соцмережі. З погляду законодавства, можуть докопатися: зміна зовнішнього вигляду об'єкта... Але, гадаю, міській владі не потрібен конфлікт. Так, без їхнього дозволу, але у Вінниці з'явився новий артоб'єкт, який прикрасить місто. Думаю, що вони не прийдуть і не скажуть усе перефарбовувати в білий колір.
– А як відреагували звичайні люди?
- Позитивно. Звісно, хтось може написати у коментарях під фото із моєю роботою: «Напевно, там наркомани живуть». Як кажуть, милості прошу до нашого куреня. Але здебільшого люди реагують адекватно.
– Зараз ви більше нічим не заробляєте на життя, окрім малювання?
- Так, тільки малюю. Трохи співпрацюю із галереями Європи, почав працювати з Америкою. Це те, що допомагає триматись на плаву. Та й волонтерством займаюся. Військові іноді просять щось зробити. Наприклад, розмалювати протитанковий гранатомет. Потім проводять аукціон.
Наприклад, мені дали тубус, я його розписав. Його продали на аукціоні, а отримані кошти йдуть на допомогу якомусь підрозділу. Ось учора пройшов черговий аукціон. Мій тубус придбав українець з Індонезії за 60 000 – також якийсь внесок, щоб допомогти хлопцям на Бахмутському напрямку.
Раніше я більше працював для гуманітарки та допомоги ЗСУ – зараз зрозумів: якщо сам собі не допоможеш, то й іншим не зможеш допомогти. Погано постійно думати, де взяти гроші, щоб заплатити за оренду та комуналку. Як тільки я стану на ноги, зможу й далі працювати на нашу перемогу. Це дозволить не перегоряти та триматися на плаву.
- Що ви робите для Америки та Європи?
– У Європі є одна галерея, яка продає мої полотна на підрамнику. Я малюю, спрямовую їм картини – вони їх продають чи не продають. Така ж тема з Америкою. Працюємо.
– Які у вас мрії, плани на майбутнє?
– Хочеться свою виставку. Спершу у Львові, потім і міжнародну. Можливо, розписати якийсь квартал. Було б прикольно заїхати в якесь село і розмалювати його повністю. То був би класний квест! Чоловік 10 розфарбують будинки в чорний колір, а я бігатиму з балончиками і розмальовуватиму їх. Мені здається, це була б суперісторія.
А щодо планів, ми не знаємо, що буде завтра. Зараз діємо тактовно і жодних стратегій не будуємо.
Кожен може побачити у роботах Максима щось своє. Фото instagram.com/kilderov/
У 2018 та 2019 роках Максим Кільдеров приїжджав на ГогольFest, який проходив на території колишнього заводу «Кристал».
Брав участь у арт-заході фестивалю.
Допомагав розписувати "ГогольTRAIN", який курсує до 30-річчя Незалежності України.
Влітку прикрасив один із вагонів «Потяга до Перемоги», присвятивши роботу тоді ще окупованій Херсонській області.
Робота для ГогольFest. Фото: instagram.com/kilderov/
