Про смерть 6-річної Елі, або Чи можна евакуювати дітей без згоди батьків
У дітей від вибухів рвуться серця. В буквальному розумінні. 6-річна Еля з Авдіївки померла, не витримавши гуркоту обстрілів, а згодом стало відомо, що така ж доля спіткала 3-річного Ростислава Присяжного з Очакова. Ми не знаємо, скільки дітей просто зараз помирають від страху і відчаю у своїх обстрілюваних ворогом будинках, у темних холодних підвалах. Але знаємо, що кожного хочеться схопити в обійми і доставити в безпечне місце. Волонтери благають батьків виїздити з дітьми з зони бойових дій, та ті чіпляються за дім, за звичний побут, за примарні сподівання, що жах от-от скінчиться.
Коли волонтер Влад Маховский розповів, як дідусь з бабусею Елі тричі відмовляли йому виїхати заради дівчинки з Авдіівки, Україна зайшлася не просто жалем, а й гнівом. Знову постало питання про те, що дітей треба рятувати з небезпечної зони навіть попри відмову їхніх батьків чи опікунів.
Багатьом це здається справедливим, а от чи може здійснитися?
“Пропоную безкоштовне житло, а все одно відмовляються їхати”
Влад Маховський давно займається евакуаціями і дуже переймається долею сімей, де є діти.
- Пригадується ще одна історія з Авдіївки. На околиці міста, що обстрілювалася, жили мама з дитиною і бабуся. Кілька разів до них приїздив, умовляв виїхати і так, і так – не хочуть. Врешті бачу, мати дитини вже вагається, взяла мій телефон. Але виявилося, що запізно. Невдовзі знову обстріл, і жінка загинула, не встигла добігти до сховища. Тільки після цього бабуся евакуювалася з онучкою. Ця дівчинка вижила, але залишилась сиротою.
Влад розповідає, що взяти і вирвати дитину з рук матері, батька та хоч улюбленого дідуся – це величезна травма. Але не знає, що краще – пережити цей біль чи наражатися на смерть.
- По очах бачу, що діти постійно у стані страху. Вони бачать мало світла, живуть у мороці підвалів, не вчаться навіть дистанційно, не можуть спокійно бавитися. А дорослі виходять з тих міркувань, що місце насиджене, працює сусідній магазин, волонтери привозять домогу, отже, можна якось жити.
Водночас волонтер відмічає, що є сім’ї, які виїхали раніше, а зараз повертаються у обстрілювані міста, бо не змогли влаштуватися в евакуації.
- Цей негативний досвід теж має свій вплив. Але я пропоную виїздити не просто так. Я кажу, що у мене є дім, квартира в Запоріжжі. Це не абсолютна безпека, але все-таки краще, ніж та ж Авдіївка. Ви будете забезпечені безкоштовним житлом, навіть комуналку не доведеться платити. Допомагатиму і продуктами. У мене є друзі та знайомі, які телефонують, кажуть, що готові у себе прийняти переселенців і теж безкоштовно. Я все це пояснюю, показую, але... все одно відмовляються їхати, тримаючи біля себе дітей, - констатує Влад.
Влад Маховский щиро сумує за Елею, яку так хотів, але не зміг врятувати. Фото: facebook.com/Влад Маховский
“Ми втратили десятки янголів, хоча могли врятувати”
Одним з перших на смерть Елі відгукнувся голова Луганської облдержадміністрації Сергій Гайдай.
- Я згадую наших дітей з Привілля - двоє на місці та дівчинка в лікарні. Не встигли добігти до укриття...
Лисичанськ. Прилетіло в будинок. Двоє зовсім маленьких. Ті фото, які я отримав з лікарні, важко забути… Ми втратили десятки янголів, хоча могли врятувати, якщо б вчасно забрали у безпеку!.. Ми не можемо вивозити дітей насильно, але... можливо, варто.
Користувачі соцмереж ставлять питання більш радикально: позбавляти батьківських прав за відмову від евакуації, притягувати до відповідальності по кримінальній статті “Залишення в небезпеці.” А на відмову бабусь і дідусів просто не зважати, бо вони не батьки і не офіційні опікуни.
Микола Кулеба. Фото: facebook.com/KulebaMykola
Керівник благодійного фонду “Save Ukraine/Спасемо Україну”, колишній дитячий омбудсмен Микола Кулеба нагадує, що це проблема не сьогоднішнього дня:
- Я пам’ятаю перші обстріли Маріуполя в 2014 році. Тоді вперше заговорили про вивезення з міста всіх дітей. До мене навіть народні депутати приходили, запитували. Я сказав, що це питання відповідальності батьків. А якщо ми хочемо уповноважити державні органи, то це має бути зроблено на рівні закону. Робіть законопроєкт, голосуйте в парламенті, тоді зможемо діяти.
За словами Миколи Кулеби, зараз проблема емоційно загострилася, однак розв’язання не знайшла.
- Все законодавство, в рамках якого діють державні органи, стосується мирних часів. А що робити в ситуації, коли в зоні бойових дій державні органи взагалі не діють? Я сам можу навести безліч прикладів, коли мої волонтери телефонують у розпачі, кажуть, що тут під снарядами діти, батьки несвідомі через цю війну, замикаються, нічого не слухають. Хто має приймати рішення? Якщо волонтери візьмуть на себе відповідальність і вивезуть дітей, вони стануть злочинцями, викрадачами.
“В конвенційних документах: примусової евакуації бути не може”
Людмила Волинець. Фото: facebook.com/Людмила Волинець
Тим часом спроба вирішити проблему уже була. В серпні минулого року Кабінет міністрів підтримав ініціативу Мінреінтеграції, де йшлося, що сім’ї, патронатні вихователі, дитячі будинки сімейного типу можуть втратити право опікуватись дітьми, якщо наражають їх на великий ризик та відмовляються від обов’язкової евакуації. Однак документ виявився мертвонародженим.
- Постанова Кабміну про обов’язкову евакуацію з Донецької та Луганської областей існує, - каже експерт з прав дитини Людмила Волинець. - Але на загал треба розуміти, що в усіх конвенційних документах щодо війни записано: примусової евакуації бути не може. І діти не виділяються в окрему категорію. Держава може вилучити з сім’ї дитину, якщо батьки алкоголіки, наркомани, не доглядають, не годують її, тримають у антисанітарних умовах. Однак не через війну.
“Це такий психологічний стан закляклості”
Правозахисниця поділяє почуття, які переживають люди, коли йдеться про дітей у зоні бойових дій. Але ідею примусової евакуації не підтримує.
- Повірте, по цьому питанню проведена не одна нарада на вищому державному рівні. Перша позиція – давайте забирати. Добре, давайте. А як? Ми апріорі виходимо з того, що дитині тут небезпечно, а там буде краще, в тому числі без батьків. Але ж конвенційні документи написані не тому, що комусь так заманулося. Проводилися серйозні дослідження, в тому числі щодо наслідків, які можуть бути значно важчими.
Людмила Волинець зазначає, що порівнювати відмову від евакуації з недбалим або злочинним ставленням до дитини ніяк не можна.
- Ми нещодавно проводили зустріч з працівниками ювенальної поліції, які стежать за ситуацією на місцях. Діти доглянуті, нагодовані, батьки піклуються про них, але не здатні на переїзд. І справа не тільки в організаційних питаннях або старих людях, які прикуті до ліжка. Волонтери розповідають, куди перевезуть сім’ю, обіцяють прислати за дідусем чи бабусею швидку допомогу. А люди не погоджуються. Навіть коли хати вже немає, залишаються на місці. Це такий психологічний стан закляклості, коли ти не в змозі приймати важливі рішення. І ми ще будемо карати цих людей, забираючи дитину? Ні, треба до останнього використовувати ресурс вмовляння.
“Страждання можуть бути гірші за смерть”
На думку експерта, в нашій свідомості ще залишилося дуже багато радянського.
- Давайте забирати, давайте вивозити. А будь-яка практика примусового переміщення ніколи не давала бажаного результату. Одні трагедії замінювалися іншими трагедіями, - нагадує Людмила Волинець. – І чому ми прагнемо зберегти тільки дитину, якій 6 років, а не зберігаємо маму, якій 34 роки? Жінка ще може народити і не раз. Недаремно, коли перед лікарем, який приймає пологи, стоїть вибір, кого рятувати: жінку чи її дитину - рішення приймається на користь жінки. Бо вона народить іще. Це жорстокий вибір, але суспільство не може ігнорувати працездатне і здатне відтворюватися населення.
Щодо бабусі та дідуся, які опікувались 6-річною Елею і яких зараз звинувачують у її смерті, правозахисниця також має свою думку.
- Ми не можемо дивитися на літніх людей як на неспроможних опікунів. Бабуся і дідусь мають право на виховання онуків. Коли йдеться про смерть дитини, так, ми їх засуджуємо. Але абсолютно спокійно ставимося до того, коли такі ж літні люди брали на себе відповідальність за евакуацію онуків. У нас половину дітей рятували бабусі та дідусі...
Правозахисниця зізнається, що не знає однозначної відповіді на поставлені питання.
- Ми живемо в період, коли смерть стала найбільш поширеним явищем. Але це не означає, що заради захисту від смерті ми повинні наражати дитину на страждання від розлуки з рідними, і це може бути гірше за смерть.
“Тимчасово вилучений”, “примусово переміщений” – такі терміни неможливі в законі
На думку віце-президента Всеукраїнської фундації "Захист прав дітей" Олексія Лазаренка, дискусія не має сенсу, бо не має практичного вирішення.
Олексій Лазаренко. Фото: facebook.com/Олексій Лазаренко
- Жодна держава не має права втручатися в приватне життя громадян тільки тому, що вважає: так буде краще. Про це говорить Європейська конвенція про права людини. Але справа не тільки в цьому. Куди прилаштувати примусово евакуйованих дітей? У нас дефіцит батьків-вихователів, мало прийомних сімей, не підготовлені фостерні (тимчасові) сім’ї. Я вже не кажу, що більшість таких інституцій зараз в Європі. Хто буде везти чужу дитину через усю країну і за кордон, які на неї можуть бути документи?
Експерт зазначає, що для влаштування у прийомну сім’ю чи будинок сімейного типу дитина мусить мати статус сироти чи бути позбавленою батьківської опіки.
- Який статус може бути у дітей, відірваних від батьків – “тимчасово вилучений”, “примусово переміщений”? Такі терміни неможливі в жодному законі. В державних інституціях на дитину витрачаються кошти, які виділяють з бюджету. Під яку статтю брати їх на дітей, батьки яких не позбавлені прав? Хто буде уповноважений відповідальний за життя та здоров’я дитини? Коли батьки відправляють сина чи доньку до оздоровчого табору, вони особисто - письмово - покладають відповідальність на адміністрацію закладу. На кого покладатимуть в цьому випадку, якщо навіть буде згода розлучитися з дитиною?
Емоційну відповідь на болюче питання знайти легко, зазначає дитячий правозахисник, в реаліях все не так. Наразі в Україні немає єдиного державного органу, який би ніс відповідальність за дітей. Після децентралізації служби у справах дітей стали органами місцевого самоуправління.
