"Історії із соцмереж" - рубрика, що виникла після прочитання постів українців, які переживають війну. У ній ми збираємо історії, які нас схвилювали. Напевно, вони не залишать байдужими і вас.
Вперше після трагедії побувала на тому місці, яке тепер закарбується у пам'яті на все життя
Після операції я втратила пам'ять, не розуміла де я і чому моє тіло все перев'язане...
Всю ніч відтворювала події, згадувала, думала де Ліза, чому не зі мною...
Я вірила, моя донечка жива, бо такого не може бути, моя дитина не могла загинути, так не повинно бути...
Дивилася на свої травми, і розуміла що все-таки це не сон... Кожна секунда відтворювалася в пам'яті.
Я все згадала. Пам'ятаю кожен момент того фатального дня
Пам'ятаю, як почула гучний гул, подумала це точно не літак. Ми одночасно з Лізою підняли голову вверх, прямо над нами летіла ракета - надзвичайно велика. Здавалося, вона пару метрів над головою. Побачила, як падає в сторону дому офіцерів, тому стала спиною до нього, думала, що закрию собою дитину... Це була навіть не секунда, а набагато менше.
Я дуже сильно тримала візочок разом з Лізою, зігнулась, її голова була біля моєї.
Далі сильний вибух та тремтіння землі.
Ми не впали. Тоді я зовсім не відчувала болю, тільки мертва тиша навколо...
Навкруги стіною стояв чорний дим, нічого не було видно.
Я не чула другого вибуху, не чула сигналізації машин, нічого не чула.
Потім побачила свою кохану дівчинку, її розірване тіло...
Ще пару хвилин бігала, шукала людей, щоб допомогли витягнути Лізу з візочка. Навкруги мертва тиша. Сіла і почала кричати Потім відчула сильний біль і побачила як на землю ллється кров, почала задихатися.
Мозок відмовлявся вірити... Ця страшна картина крутиться перед очима знову і знову...
⠀Я все пам'ятаю до дрібниць...
Російські терористи, ці істоти, вбили мою дитину, підняли руку на святе
Скільки ще світу потрібно доказів, щоб зупинити масові вбивства українського народу???
Більше ніж 360 вбитих і зґвалтованих маленьких янголів.
Світе, я не розумію, чому ти дозволяєш російським нелюдям нас вбивати.