Завантажити ще

#Історії із соцмереж. Завтра всі напишуть про 100 днів війни. І я, мабуть, також напишу

#Історії із соцмереж. Завтра всі напишуть про 100 днів війни. І я, мабуть, також напишу
Фото: REUTERS

"Історії із соцмереж" - рубрика, яка виникла після прочитання постів українців, що переживають війну. У ній ми збираємо історії, які зачепили нас. Напевно, вони не залишать байдужими і вас. Тексти публікуємо без змін.

Олена Скачко, журналіст та редактор:

Завтра (чи післязавтра?) усі напишуть про 100 днів війни.

Як колись усі ЗМІ про 100 днів президента. Або уряду.

І я, мабуть, також напишу.

Хоча, чорт забирай, мені так би хотілося написати про 100 днів щастя!

Але щастя відносне. У порівнянні з тими, хто назавжди залишився у дрібних стихійних могилах маріупольських дворів, хто щодня сподівається, що його поверх на північній Салтівці все ж таки виявиться цілим, хто досі шукає своїх зниклих безвісти рідних, хто вже поховав близьких і навіть має "щастя" знати їхньої дату смерті, хто вижив, але більше ніколи не повернеться до міста-примари Попасна, хто...

У порівнянні з цими нескінченними трьома крапками, напевно, я щаслива.

Я жива, я пишу, я розмовляю, я дихаю. Під металочерепичним дахом свого дачного будиночка, де алича всипана зеленими краплевидними плодами, де щедро, майже істерично, цвітуть півонії.

Я не знаю, що я напишу завтра, але сьогодні я точно знаю, що моє щастя гірке на смак, як старий полин, і хитке, як прибережний пісок.

Мені страшно.

Мені страшно, що я не встигну.

Вперше у житті я відчула жаль не через те, що мені багато років. А тому, що мені мало років.

Думаю, що моє покоління найвразливіше і найбезперспективніше у цьому шаленому історичному бойовищі.

Коли тобі плюс/мінус 25, є ще впевненість, що переможемо, пройдемо, відновимо і поживемо.

А коли ти вдвічі старший, то розумієш, що ще 10-15-20 дієздатних років, кожен день з яких дуже цінний та важливий, просто забрали у тебе. Тому що була впевненість, що багато вже зроблено і є право просто жити. Просто варити вишневе варення, вигулювати золотистих та білобрисих собак, писати лонгріди, які так не любить нове покоління (ледве не сказала покоління Z!), працювати яскраво та рвучко, використовуючи увесь свій зоряний досвід, по праву називаючись експертом чи консультантом.

Але пекельною стрічкою новин тисне дійсність. Десь знову гуркоче мотоблок з причепом, звук якого дуже схожий на клекотіння вертольота, що низько літає. І поки він не під'їде ближче, я завмираю. Тому що не розумію, чи це зверху, чи це під боком. Втім, і те й інше породжує холодок.

Отже, 99 дієздатних цікавих днів із 10/15/20 цікавих дієздатних років у тебе вже відібрали.

99 днів із життя, яке бачилося спокійним, ситим і стабільним, бо всі попередні роки ти працював на це життя!

Завтра їх буде сто.

І про це напишуть усі.

І, мабуть, я теж.

Я знову згадаю бабусю, яка, напевно, сказала б: "Бог знає, що робить... І ми зробимо..."

Так, бабусю. Але тобі у 1945 було трохи більше ніж 30.

А мені...

А мені... добре, хай мені теж сьогодні буде трохи більше 30.

Інакше не встигну.

А дуже хочу.

І я не віддам просто так ці сто днів. Я боротимусь за них, молитимуся, я їх відвоюю.
100 днів.

Завтра. Чи все ж таки післязавтра?

Все ще буде.

Але чому ж так хочеться написати Мир із великої літери?

Новини по темі: Війна України з Росією