Начальник станції метро "Героїв Дніпра": Я знала, що не можна плакати, на мене ж дивилися люди
Ось уже 40 років Галина Чупріна працює у Київському метрополітені. З них більшу частину вона провела на станції «Героїв Дніпра» – з моменту відкриття у 1982 році.
Сьогодні Галина вже керівник станції, але мимоволі їй довелося стати відповідальною за сотні життів людей, що сховалися у підземці від російських бомбардувань.
На роботу під вибухами
Фото: особистий архів Галини Чупріной
Сама Галина із Броварів. Це місто в передмісті Києва одним із перших потрапило під ракетний удар рашистів.
– Я встаю дуже рано. 24 лютого збиралася на роботу і раптом почула вибухи: один, другий, третій… Прокинулися злякані діти. Я роздала їм вказівки, що потрібно зробити, які продукти закупити, і помчала на роботу, – згадує Галина Чупріна.
Дорога до столиці для Галини проходить неподалік військової частини.
- Майже проїхали це місце, як там прогримів найпотужніший вибух. Маршрутку похитнуло, але водій попався досвідчений, утримав машину на дорозі. До Києва в салоні стояла гробова тиша, всі їхали мовчки. Особисто я молилася, – зізнається наша співрозмовниця.
Співробітники метрополітену у разі воєнних дій повинні бути на робочих місцях. На станції на той час вже було багато людей.
- Вони всі йшли-йшли. Приносили із собою стільчики. Дуже багато літніх людей. Усі налякані, розгублені. Я й сама була налякана, не розуміла, що робити далі, – продовжує наша співрозмовниця.
Ось так станція «Героїв Дніпра» почала працювати як бомбосховище. Пізніше до Галини приїхали працівники ДСНС.
– Привезли штук 15 матраців та штук 50 ковдр. Я зайнялася розміщенням людей, роздала ці матраци сім'ям із дітьми, – пояснює керівник станції.
Деколи кількість людей на станції перевищувала 2 тисячі. Фото: instagram.com/cary_fukunaga/
Запаси та провокатори
З 24-го на 25 лютого на станції ховалося до півтори тисячі людей. А в окремі дні ця цифра сягала 2100 осіб. Людей – море. Коридори, проходи - все зайнято… Якщо поспішаєш, боїшся зачепитися за чиїсь ноги та впасти.
- Я підходила до людей та проводила інструктажі. Розповідала про будь-які надзвичайні ситуації і як у них поводитися. Щоб не панікували: ніхто не виключав прямого влучення ракети, тоді всіх могло засипати, – розповідає Галина Чупріна. - Могли без світла залишитись, тому радила всі гаджети заряджати максимально, перевіряти ліхтарі та акумулятори. Попросила всіх принести 5-літрові сулії води, щоб створити запаси. На станції, звичайно, встановили питні фонтанчики, але до смаку вода трохи віддавала трубами.
Щоб поповнити запаси, у перервах між сиренами повітряної тривоги хлопці бігали по воду до найближчого бювету, благо він тут недалеко. До речі, повні сулії про всяк випадок зберігаються досі - війна ще не закінчилася.
Великої кількості незнайомих один з одним людей у закритому приміщенні ужитися непросто. Але люди зуміли. Щоправда, не обійшлось і без казусів.
- Було складно із санвузлами: там завжди черга, а отже, суперечки та роздратування. Люди сварилися у чергах. Доходило до абсурду. Зібрала людей і пояснила: я начальник станції та на мені вся відповідальність. Якщо хтось просить щось зробити, не поспішайте виконувати, порадьтеся зі мною. Не піддавайтеся на провокації, – каже наша співрозмовниця. - Закінчила розмову, люди розійшлися. Через якийсь час дивлюся – натовп біжить сходами. Зупинила, спитала: чого ви біжите? А вони: "Нам жінка сказала - все вниз!". Яка жінка? «Вот та». Виявилося, тій не захотілося стояти в черзі до туалету, вона її й налякала.
Провокаторку швидко перевиховали – виставили на вулицю зі станції, потримали там трохи та після вибачень та каяття пустили назад.
Спалах ротавірусу
Втім, усі швидко заспокоїлися. Люди перезнайомилися, потоваришували, взяли на себе частину обов'язків співробітників станції.
- Спочатку наша прибиральниця буквально з ніг валилася. Ми разом із нею з Броварів. Як приїхали першого дня війни на роботу, так тут і залишилися. Це Галя Остапенко. Могла б мене покинути, поїхати додому, але так не вчинила, за що я дуже вдячна, - каже Галина Чупріна. - Колектив у мене згуртований став. Не всі змогли дістатися на роботу, хтось залишився в окупованих містах, хтось не зміг доїхати через підірвані мости. Ніхто вже не розмежовував, у кого які посадові обов'язки. Підлогу вже й оператори мили. І я сама мила. Що ти хочеш.
«Що хочеш» – це непередбачені НП. На другу ніч одна жінка зачепилася і впала. На місці опинився фельдшер, обстежив, виявив перелом руки. Викликали швидку, жінку забрали. Якби не фельдшер, без діагнозу від фахівця швидка могла на той час не приїхати.
Окрім людей, на станції знайшли притулок домашні улюбленці – коти, собаки: від такс та хаски до бультер'єрів та пітбулів. Періодично лунав гавкіт і нявкання. У такому хаосі важко ретельно провести дезінфекцію. Безслідно це не минуло…
- На третю добу у дітей о 2 годині ночі розпочався ротавірус. 19 людей рвало. Ситуацію допомогли вирішити волонтери, – згадує жінка. – Ми з фельдшером склали список необхідних ліків. З волонтерами мені довелося йти у формі до аптеки та просити пройти без черги. І десь на 30 тисяч гривень волонтери купили повністю за списком усе потрібне. Нам усе завезли. І вже на другу ніч хворі більш-менш прийшли до норми.
Для дітей довелося вигадувати всілякі розваги. Фото: instagram.com/cary_fukunaga/
Дітей привчила до порядку солодощами
Після випадку з падінням жінки стало тривожно за дітей: бігали, могли впасти з краю платформи та розбитися. Або торкнутися рейки, коли по ній подавали напругу. Привчити дітей до порядку Галині Чуприні допомогло солодке.
– Дітки трималися молодцем, вони розуміли – йде війна. Коли з'явилися волонтери, вони привозили всілякі смаколики. Так вдавалося мотивувати хорошу поведінку. Хто буде гарно поводитися, тому ввечері зайчик щось принесе, - розповідає Галина Чупріна. - І коли казала: дітки, зайчик прийшов - всі ставали в чергу, але хлопчики, як джентльмени, пропускали дівчаток уперед, хоча їм і хотілося швидше отримати солодощі.
На початку квітня люди почали поступово евакуюватися з Києва. Станція стала пустіти. Тих, хто тут мешкав із самого початку, практично не залишилося. Але на зміну їм потягнулися нові люди.
- Швидше за все безпритульні. Занадто агресивні. Весь час претензії висувають, загрожувати іноді можуть, матюкаються. Дивний такий контингент: безцільно лежать у залі на матрацах. Таких приблизно третина: ось учора було 31 особа, з яких 10 безпритульних. Ми на конфлікти з ними намагаємось не йти. Це такі ж наші громадяни, – пояснює Галина Чупріна.
Поради Арештовича та біженці з Донбасу
З 24 лютого до 18 березня Галина не покидала свого робочого місця.
- Нам хоч і тяжко було, але ми намагалися допомагати іншим. Бувало, прийде аванс чи зарплата, відправляємо, хто скільки може, на потреби ЗСУ – наблизити перемогу. Вже, звісно, легше. Можемо додому доїхати, графік нормалізувався, - зізнається жінка. - А тоді не залишалося часу опустити руки: дуже багато справ, завжди була чимось зайнята. Але, бувало, на душі накопичувалося... Я знала, що не можна плакати в жодному разі, на мене дивилися люди. Але коли зачинялася в куточку, то сльози самі починали котитися з очей. Я беззвучно кричала, і мені легшало. Покричу, покричу та відпустить.
Справлятися з психологічними тяготами Галині допомогли відеозвернення Олексія Арестовича, де детально описувалася реакція людської психіки на те, що відбувається в різні фази війни.
- За реакцією людей було видно: все, що він описує, так і протікає у вказані проміжки часу. І добре, що я послухала його рекомендації і вже була трохи готовою до того, що може статися і як на це реагувати, - каже Галина Чупріна.
Наша співрозмовниця навчилася розуміти стан людей по їхніх очах. І ось що вона помітила.
- У нас ховалися люди, які свого часу тікали із Донецької та Луганської областей. Мені здається, їм доводилося найважче. Може, пам'ять спрацювала, що вони все це вже проходили, - закінчує розповідь Галина Чупріна. – У них очі якісь не такі… Виглядали, як загнані в куток беззахисні звірята. Неможливо пояснити, але я відчувала, що їм найважче.
Станцію метро, що перетворилася на притулок, намагалися зробити затишною. Фото: instagram.com/cary_fukunaga/
