Переселенці у Словаччині: Місцеві дивуються, як наша країна може бути такою згуртованою
Поїхали з тюльпанами та у сльозах
З Києва 43-річна Оксана з 16-річною донькою Ясею виїхали 8 березня, бо закінчилися сили спати в коридорі та бігати до підвалу, бо до країни зайшли кадировці, та бабуся з дідусем, начитавшись, що вони роблять із нашими дівчатами та жінками, дзвонили по сто разів на день і благали бігти. І тому, що знайомий волонтер пообіцяв посадити на потяг до Львова, тим більше інфраструктура для переселенців зараз особливо розвинена.
Оксана. Фото: Особистий архів
- Було дуже зворушливо, коли перед відправкою у вагон зайшли хлопчики-волонтери та подарували кожній по тюльпану, - згадує Оксана. – Жінки розплакалися, ніхто не очікував цього шматочка з нормального життя, в якому були квіти та свята. Так і поїхали – з тюльпанами та у сльозах…
Зі Львова основна частина евакуйованих, де, крім киян, були й жителі Ірпеня, вирушила до Польщі, а Оксана з донькою вирішили їхати до Словаччини. Вибір не був випадковим: у їхньому мирному житті був план вступити після школи до братиславського вишу. Звичайно, все це бачилося не так і не тепер, але війна прискорила процес, і перш ніж стати абітурієнткою, 16-річна Яся стала біженкою.
Але до цього був шлях до Ужгорода, перетин кордону та вже у Словаччині – «лотерея» розподілу у волонтерському пункті.
- Ти не можеш вибирати, куди вирушиш із кордону, все залежить від того, до якого волонтера потрапиш – у кожного з них своя база, свої маршрути, – каже Оксана. - Тобі одразу розповідають про твій статус, про право на навчання та роботу, а потім розвозять маленькими містечками. І там теж кому як пощастить: когось поселяють у спортзали, когось до шкіл, нам пощастило – потрапили до гуртожитку.
В евакуаційному поїзді із Києва волонтери дарували жінкам квіти. Фото: Особистий архів
Усім гуртожитком відмовилися від «кращого місця»
Група українців із 15 людей, до якої потрапили мама з донькою, опинилась у містечку Вельке-Капушани. 40 хвилин від кордону, 9 тисяч мешканців, дві школи-дев'ятирічки, газорозподільна станція. Швидко стало зрозуміло, що роботу тут не знайдеш, але більшість переселенців затримуватись і не збиралися: кілька днів перепочили і далі – до Чехії, Німеччини, Франції. За словами Оксани, здебільшого всі пояснюють небажання залишатися в Словаччині тим, що інші країни і багатші, і виплати там серйозніші.
- Звичайно, 500 євро у Німеччині виглядають краще, ніж 120 у Словаччині, - усміхається вона. - Хоча там і ціни інші - і на продукти, і на житло, і мову вчити складніше. Але поки їдеш, всього цього не усвідомлюєш, треба осісти, озирнутися, і тоді стає зрозуміло - тягнеш ти це життя чи ні.
Ті, хто залишаються у Словаччині, мають оформлювати статус «тимчасовий притулок», який діє до кінця року, дає мінімальне медстрахування та дозволяє користуватися наданим безкоштовним житлом три місяці. Якщо не оформляєш – за три дні звільняй приміщення. Але і для тих, хто «оформився», цей статус не гарантує, що три місяці ти проживеш в одному місці. Так, за 10 днів нашим переселенцям наказали збиратися.
- Нам сказали, що повезуть у «краще місце», яким виявилося містечко Михаловце – більше, щось на зразок районного центру. Туди теж звозять біженців із кордону, і вийшло, що нас ніби «обнулили», ніби привезли заново. І ми просто відмовилися, попросили відвезти на вокзал і вже своїм ходом звідти всім гуртожитком поїхали до Братислави.
Волонтерський центр у Вельці-Капушанах. Фото: Особистий архів
Пошук роботи з «сарафанного радіо»
І в поїзді надійшло повідомлення з пропозицією про роботу від власниці невеликої анімаційної студії у Братиславі. Оксана, яка знімала в Україні рекламні ролики та брала участь у проектах як художник-аніматор, зізнається: роботою розкидатися не звикла, погодилася без роздумів.
Їхній «гуртожиток» почав спроби працевлаштуватися ще у Вельці-Капушани, як тільки відіспалися і прийшли до тями. Розміщували оголошення у словацьких групах, виявили, що ті, де сидять волонтери, виявилися дуже корисними – вони розкидали їх далі, вузькими групами з пошуку роботи. А ось із групи «Наші в Словаччині», заснованої українцями, які переїхали до війни, довелося піти через обвинувачення, що «ви все хочете безкоштовно, нічого вам тут не буде, ми всього самі домагалися, йдіть працювати руками, а не онлайн» і т.д.
- Крім того, у місцевій філії міністерства праці, де ми писали заяви на видачу допомоги, роздавали листочки із посиланнями на сайти, де можна шукати роботу. На них реєструєшся, залишаєш свою заявку та чекаєш. Але з нашого гурту ні в кого нічого не вийшло. Працює «сарафанне радіо», коли ти розміщуєш докладну інформацію про себе в групах, а словаки, розуміючи, де це може бути затребуване, «розкидають» її далі або надсилають тобі профільні посилання. Але в мене спрацювала інша схема, і це насправді правильний, хоч і складний шлях знайти своє ком'юніті.
Гуртожиток для переселенців у Вельці-Капушани: непоказний зовні, але обладнаний усередині. Фото: Особистий архів
"У нас для вас майже нічого немає, але ми щось придумаємо"
Оксані пощастило: Вища школа музичних мистецтв у Братиславі, куди, власне, і мріяла вступати її донька, є аналогом Національного університету ім. Карпенка-Карого. Коли почалася війна, словацький вуз надіслав київським колегам лист із пропозицією допомоги педагогам та студентам, які опинилися у Словаччині. Дізнавшись про це, вона написала до ВШМУ, що є колишньою студенткою університету ім. Карпенка-Карого, а її донька – їхня майбутня студентка. Через тиждень з нею зв'язалися, попросили портфоліо, а за кілька днів надійшло те саме повідомлення в поїзді.
- Потім був приблизно такий спіч від роботодавця: Ви 2D аніматор, а ми займаємося 3D анімацією. Ми не маємо комп'ютера для вас, але ми щось придумаємо. І де вам жити, не знаю, але ми це розрулимо. Приїжджайте, ми вас підтримаємо. Два тижні я ще чекала, доки вони закінчать попередній проект, за цей час влаштувала доньку до гімназії, і вже тиждень працюю.
Через три дні колеги зізналися, що не дуже розуміють мою мову з міксу трьох мов. Намагаюся говорити англійською, якщо не знаю слово – заміняю його українською, якщо знаю, як воно звучить словацькою, – вставляю його. Було, звичайно, незручно, але незворушні словаки кажуть на це: "Ти не хвилюйся, ти отримуй задоволення".
Це, звичайно, був виклик: освоювати нову програму та дві мови, але процес іде і не може не йти, каже Оксана. По-перше, подітися нікуди, по-друге, випав шанс – використовуй його, покажи, що наші фахівці нічим не гірші за європейські, а українки взагалі можуть усі.
Братислава. Фото: Особистий архів
Дізнаються, що українці, – і одразу обіймають
У Братиславі діє своя система розселення біженців: на спеціальному сайті розміщується інформація про українців, і словаки обирають їх залежно від своїх житлових можливостей, якихось вікових та загальнолюдських уподобань. Знову ж таки, виплати господарям від держави залежать від контингенту гостей: за дітей платять менше, ніж за дорослих. Між сторонами підписується контракт, який може бути розірваний будь-якої миті, частіше, звичайно, це відбувається з ініціативи господарів, яким щось не сподобалося.
Оксані з донькою знову пощастило: за три години очікування на столичному вокзалі їм запропонували окрему квартиру без господаря. Щоправда, не в самій Братиславі, а за 30 км від неї, у дачному селищі, де у заможних словаків літні будиночки. Але окреме житло в умовах еміграції така рідкість, що вирішили: краще їздитимемо на роботу та навчання. Жити безкоштовно можна два місяці, що далі – ніхто не знає, як домовитеся.
- Господар сказав: «Що буде потрібно – кажіть», приніс продукти та рюкзак для Ясі з канцелярським приладдям, потрібним для школи, - каже Оксана. – Ставлення до українців, яких у селищі зараз десь з 15, дуже тепле. Курирує нас жінка з місцевих, яка з моменту приїзду оточила такою турботою, наче ми їй рідні люди. Завозила нас у кафе пообідати – господар, дізнавшись, що ми з України, вручив ще вечерю та солодощі, сказав, якщо дівчатка захочуть підробити, він буде радий. І таких зворушливих моментів дуже багато, я ніколи так не обіймалася з незнайомими людьми (сміється).
Ціни не надто відрізняються від київських
Жодних виплат за півтора місяці словацького життя ще не було – очікуються днями, після католицького Великодня. Сума теж достеменно невідома – говорять про 120 євро, але ніхто не знає напевно. Зрозуміло, що має прийти чек, з яким треба йти на пошту отримувати гроші.
- Поки ми не опинились у селищі і не розпочалися щоденні поїздки на роботу до Братислави, ми майже нічого не витрачали. Ходити там було нікуди, нас годували, тому купували лише фрукти та йогурти дітям – ціни приблизно київські. Нині на двох витрачаємо на їжу приблизно 50 євро на тиждень. Гуманітарка, за якою раз на тиждень треба було їздити до Пезинка – міста між селищем та Братиславою, допомагає, але там крупи, макарони, консерви. І я тепер працюю, їздити за нею ніколи. М'ясо, яйця, молочку, овочі-фрукти купуємо самі.
Дачне селище Лімбах, в якому мешкають Оксана з дочкою. Фото: Особистий архів
З ПЕРШИХ ВУСТ
Поради переселенцям
Що більше волонтерів знаєш, то краще. Чим більше зв'язків налагодив – тим простіше. Весь час є відчуття «хто раніше встав, того й тапки», треба бути напоготові, тусити скрізь, де п'ють каву, уважно слухати розмови волонтерів, бо нема ніде спільної інформації. Такого, щоб ти зайшов, прочитав і зрозумів алгоритм дій - цього немає. Усі кажуть різне: в одних – все можна, в інших – нічого вже не можна і все пропало.
**
Дуже багато залежить від того, наскільки ти nice people. Тим, хто замикається, нічого не дістається, чим ти контактніший, тим більше у тебе доступу і до інформації, і до якихось моментів комфорту. Зрозуміло, що багато хто приїжджає в стані цілковитої внутрішньої розрухи, але треба брати себе в руки, соціалізуватися, посміхатися – інакше тут ніяк.
Так, ти можеш бути на межі сил, але маєш пам'ятати, кому подякувати, у кого спитати, кому допомогти. Пам'ятати, що ти не вдома, і тут свої правила життя та спілкування, наприклад, вітатись на зупинці або у ліфті з незнайомцями. Ти вибудовуєш цю «сітку» взаємин і всіма силами намагаєшся зміцнити її. Якщо ти не "вписався", ти їдеш назад, таких випадків сотні.
**
Життя у Словаччині дуже розмірене, люди – відповідно, «плавні» і нікуди не поспішають. Якщо по вулиці хтось мчить – будьте певні, це наші. У словаків жодні дедлайни не можуть змусити їх пропустити перерви на каву чи заплановану зустріч. Якщо щось робиться терміново – приготуйтеся чекати півтора-два тижні.
**
Про війну словаки запитують дуже коректно та обережно. Новинами з України при цьому цікавляться активно, але навіть найпроукраїнськи налаштовані не розуміють, як ми можемо так люто захищатися. Я навіть питала: "А ви б на нашому місці не захищалися?" Кажуть: "Ні". Дивуються, як країна може бути такою згуртованою, а президент – таким сміливим.
