Біженець із Краматорська: Через евакуацію у онука розвинувся діабет
Кількість вимушених переселенців в Україні вже перевищила кілька мільйонів. Більшість тих, хто змушений був тікати з рідного дому, - звичайнісінькі люди, з найпростішими, невидатними історіями життя: працювали, виховували дітей, онуків. Про кожного не розкажеш. Та й схожі їхні долі найчастіше, як дві краплі води. Тим не менш, щось у цій повсякденності змушує стискатися серце. Ось як історія Анатолія Лагоди із Краматорська.
Переїхали до Краматорська з Ростовської області
Першого разу знятися з рідних місць молодого тоді Анатолія з Міллерового Ростовської області змусила… відсутність роботи. Тоді, у 70-ті, на півдні радянської Росії закривалися заводи. Довелося шукати роботу в іншому місці. Доля привела на Донбас – тут робоче життя вирувало, не вистачало робочих рук. Спочатку Анатолій із дружиною розраховували влаштуватися у Харцизьку, але потім придивилися краще – і вибрали Краматорськ.
– У Харцизьку було багато роботи, але менше квартир, а у Краматорську – навпаки, – згадує Анатолій Лагода. – А роботу знайшли – влаштувалися на машинобудівний завод.
Тут сім'я й осіла. Жили, як і всі, не краще, не гірше. Вирощували доньку, потім онуки пішли.
Мирно жили до 2014 року. А потім у процесі створіння т.зв. ДНР над Краматорськом постійно літали снаряди.
– Тоді, у 2014 році, «днрівці» швидко втекли до Донецька, – згадує Анатолій Лагода. – Через обстріл у сусідніх населених пунктах у місті постійно вили сирени.
Багато хто виїхав з Краматорська ще тоді. Але багато хто і залишився. Серед тих, що залишилися, – і родина Лагоди. Життя здавалося їм більш-менш «нормальним», навіть робота була.
Невдовзі Анатолій вийшов на пенсію. За кілька років поховав дружину. Онуки виросли, народився правнук.
Краматорськ обстрілювали ще з 2014 року, але цього року почалося справжнє пекло. Фото: National Police of Ukraine/Handout via REUTERS
Ракети літали над головою вдень та вночі
Після 24 лютого, як і скрізь в Україні, люди знову ухвалювали тяжке рішення – їхати. Регулярні обстріли, заклики губернатора евакуюватися, зруйновані будівлі, все це призводило до того, що в Краматорську ставало дедалі пустіше.
Через місяць щоденних спусків у підвал вдень і вночі, за кілька днів до страшного ракетного удару по вокзалу в Краматорську, внаслідок якого загинуло понад 50 мирних жителів, сім'я Анатолія Лагоди теж вирішила залишати будинок: він, донька та молодший онук. Невістка, дружина старшого онука, з дитиною поїхала ще раніше – зупинилася у Болгарії, куди раніше виїхали знайомі. Старший онук Анатолія служить у ЗСУ – вже три роки на контракті.
– Цього року підписав контракт ще на рік. І почалася війна, – зітхає Анатолій. - Вибухи чути здорово, хоч і далеко від нас. Ракети літають над містом вдень та вночі.
За день до удару по вокзалу у Краматорську родина теж була тут. Але почувши, що поїзди не поїдуть – підірвали колії, вирішила не чекати на відновлення повідомлення, а їхати автобусом. Докотили до Дніпра, там сіли на поїзд до Львова. Думали, потім теж поїдуть до Болгарії.
Стрес викликав тяжку хворобу
Але у «перевалковому», як сім'я Лагоди думала, Львові, схоже, їм доведеться залишитися надовго. Майже одразу після прибуття 14-річному онуку Анатолія стало погано. Викликали швидку, до машини хлопчик уже не міг дійти сам – виводили під руки. У лікарні лікарі винесли вердикт: діабет першого типу.
Через хворобу дитини сім'я розділилася – хлопчик із мамою у лікарні, Анатолія волонтери відвезли до готелю. Про плани переїхати до Болгарії тепер, схоже, доведеться забути.
- Хто його у Болгарії лікуватиме? – гірко зітхає Анатолій. – До переїзду жодних симптомів не було… Лікарі сказали – це через стрес. Він досить полохливий хлопчик… Напевно, хвороба була й раніше – але не виявляла себе. Та й мені лікуватися треба – онкологія. Черговий укол треба робити у травні… Чи знайду ліки тут? Не знаю…
Поки що сім'я у підвішеному стані – як і всі в такому становищі, не знають, як складеться навіть їхнє найближче майбутнє. Анатолій сподівається, що їх хоча б поселять разом – бояться втратити одне одного у незнайомому місті. Але поки що волонтери не можуть знайти такої можливості.
