Це не є підтримка! Як не потрібно допомагати тим, хто пережив жахіття війни
Психологи попереджають: універсальної формули підтримки, яка б підходила будь-якій людині за будь-яких обставин, не існує. А наші звичні «Не переживай», «Все налагодиться», «Світ же не впав» в умовах війни не працюють, бо світ впав для кожного українця. Особливо гостро та болісно це переживають люди, які змушені тікати з рідних будинків, рятуючи життя. І від того, чи зможуть ті, хто поруч, дати їм можливість відчути себе безпечно та захищено, залежить, як швидко вони зможуть адаптуватися.
Звичайно, дуже важливо закрити базові потреби тих, хто наразі не має нічого, окрім самих себе. Але не менш важливо, що і як казати, щоб ті, хто пережив жах війни, відчули, що їх розуміють, поважають і про них дбають. Інакше ми й надалі зіштовхуватимемося з поширеними нині ситуаціями, коли ті, хто допомагає, дивуються: дах над головою дали, одяг дітям принесли, у нас не стріляють – що ж ви засмучуєтесь, досить вже страждати. І не важливо, кому ми наразі «підставляємо руки» - близьким, які поїхали до інших міст чи країн, або залишилися у воєнному пеклі або перебралися до нас, або переселенцям, які приїхали до нашого міста – важливо пам'ятати, що НЕ ПОТРІБНО говорити в прагненні допомогти.
Психолог Марина Зоріна виділила п'ять найпоширеніших помилок:
- Порожні обіцянки
Усі ці «Все буде добре», «Незабаром усе закінчиться», «Життя налагодиться» - це обіцянки, які ви даєте, не маючи можливості їх виконати. І не знаючи напевно, як буде насправді. І виходить, що, з одного боку, ви обманюєте, з іншого - підкреслюєте такими формулюваннями, як зараз погано.
«Не знаєте, що сказати, – мовчіть, будьте поруч та обіймайте, – радить психолог. – Ви здивуєтеся, але один із найефективніших способів підтримки – теплі дружні обійми та прості слова співчуття («Мені дуже шкода», «Я тобі дуже співчуваю»)». - Заборона на емоції
"Візьми себе в руки", "Не розпускайся", "Не плач", "Заспокойся", "Не потрібно так хвилюватися" - така підтримка зайва, тому що це дасть відчуття, що ви хочете якнайшвидше позбутися людини. Тому якщо хочете допомогти, допоможіть їй виявляти свої емоції, а не придушувати їх у собі. Загнані всередину, вони перетворюються на хвороби та отруюють життя.
Хочете втішити чи підтримати – дайте можливість розповісти про свої переживання. Будь-яка людина має право сумувати, злитися, відчувати образу, перебуваючи у важкій життєвій ситуації. Марина Зоріна закликає пам'ятати, що ми звертаємося до друзів не тоді, коли хочемо виглядати сильними, розумними та дорослими, а коли відчуваємо потребу бути самими собою, нічого не зображуючи. І якщо людина хоче плакати – дайте їй таку можливість, просто посидьте поруч. - Знецінення чужих проблем
"Це не варте твоїх сліз", "Нічого страшного не трапилося", "Це не кінець світу", "Світ не перевернувся" - табу на такі вислови підтримки. Ми не можемо до кінця зрозуміти почуття іншої людини, навіть найближчої. І наше нерозуміння і незнання, як влаштовані його переживання та емоції, зовсім не означають, що він не страждає. І не треба казати «Комусь набагато гірше, ніж тобі» – це не зменшить переживання.
До речі, психологи відносять знецінення до однієї зі складових емоційного насильства. І не просто так: знецінення завдає реальної шкоди, той, кого ви таким чином намагаєтеся підтримати, не тільки втрачає довіру до людей, але й почувається непотрібним, незначним та неважливим для вас. - Безглузді поради
Не треба придумувати за людину, як їй жити далі і чим займатися, чи радити виїхати у безпечне місце або жити під обстрілами. Тільки конкретна інформація та допомога, жодних загальних міркувань та історій про те, як правильно зробили «одні знайомі». Крім того, людям наразі необхідно насамперед виговоритися і бути почутими, одягнути словами те, що вони відчувають і переживають. А не отримати «мудру» пораду чи повчання.
Найбезглуздішими і непотрібними є поради з умовним способом, звернені в минуле. «А якби ти тоді зробив ось так», «А треба було вчинити не так» - все це не має сенсу, а лише дратує та ображає. - Оціночні коментарі
"А я тебе попереджала", "Про що ти раніше думав", "Це ж було заздалегідь зрозуміло", "Не треба бути такою наївною" - це не підтримка, а самоствердження за рахунок того, хто слабкіший і вразливіший зараз.
У ТЕМУ
Участь не повинна бути настирливою та допитливою
У прагненні підтримати біженців ми повинні бути дуже коректними та «дозованими» і враховувати одну їхню особливість. У людини, яка перебуває у небезпеці, включається режим «виживання», завдяки якому вона біжить і рятується. Але цей режим не вимикається одразу і продовжує працювати навіть тоді, коли життю вже нічого не загрожує. І люди продовжують «виживати», реагуючи на навколишній світ, можливо, не так, як усі звикли.
Тому й потрібна максимальна делікатність навіть у допомозі та підтримці. І психологи рекомендують уникати розпитувань та додаткових розмов, якщо людина їх не ініціює сама. Не треба першими розпитувати, звідки приїхали і що там діялося. Для таких розмов потрібна готовність тих, хто пережив лихо, коли зможуть і захочуть – розкажуть самі. Не треба питати, хто з близьких залишився у пеклі війни і не зміг виїхати, що втрачено та загублено. І планами на майбутнє, і чи надовго приїхали – цим цікавитись теж не треба. Як правило, цих планів немає, тому що життя розділилося на «до» війни та на «зараз».
«Найкращий спосіб підтримки – бути поряд, уважно слухати, тепло обіймати, – радить психолог Марина Зоріна. – Не оцінювати, не знецінювати, не перебивати своїми коментарями, не переносити на людину свої проекції, домисли та висновки з порадами».
