Євген Юхниця: Люди - самотні - змушені писати і читати вірші, що лікують
«Колись давно поезії вчили в школі», - говорить поет-патріот Євген Юхниця. А як же талант, натхнення, передчуття - все те, що ми називаємо божою іскрою і не любимо пояснювати логічно?
«Завжди потрібен базис, потрібно знати основи віршування, що і як писали до тебе великі», - пояснює Євген, і тут уже не посперечаєшся. Без скрупульозного аналізу минулого у кращому випадку вийдуть віршики з інтернету так звані «стишки-пирожки», у гіршому - зарифмовані рядки на кшталт «любов-кров». А колаборація базису та божої іскри призводить до дивовижного результату - народження справжньої поезії. Про це в інтерв’ю «КП" в Україні» розповів київський поет Євген Юхниця.
Зникла академічна школа поезії
- Євгене, ми знаємо, що ви небайдужі до нашого видання…
- Так, на моє прохання батьки виписували мені вашу газету ще з четвертого класу. Була у виданні своя романтика, подана не в лоб, а мазками, на прикладах емоційних людей чи подій. Особливо мені подобалася остання сторінка, на якій друкували матеріали про загадкові явища, НЛО, лохнеське чудовисько, розповідали милі сентиментальні історії, що відбуваються у нашому житті. Після прочитаного вибігав надвір, не бачачи перед собою нічого - настільки сильно занурювався у прочитане. Мені «КП» нагадувала майстерний комплексний обід: там були грамотно підібрані основні страви та десерт.
- Цікаве порівняння, схоже, за вдачею ви систематизатор, любите все впорядковувати?
- Ні, не систематизатор, скоріше певною мірою «помічалка», який мистецькими засобами (у моєму випадку - словесними) має за щастя передати ті аспекти, які здаються надзвичайно цікавими. Наприклад, психологічно незвичайні взаємини людей чи кольорові пейзажні глибини. Я показую і популяризую речі, на які людина драматично не встигає подивитись, вона не має на це часу. І якщо вдаються образ, метафори-порівняння - тоді люди починають інакше дивитись на світ, об’ємніше сприймати його.
Засоби для передачі можуть бути різними, адже поезія набагато глибша в порівнянні з прозою і, на мій погляд, навіть з малюванням. Існують сотні стилів, підстилів поезії - є висока поезія, патріотична, поезія підтримки, пейзажна природна поезія (те, що в Україні називають «переспіви»). Дуже радий, що поезія доступна всім, хто бачить, відчуває, може, хоче і має що передати іншим людям.
- Здається, наразі далеко не «золоте століття» поезії і навіть не «срібне». Що з нами сталося, чому ми ставимося до поезії не так трепетно, як раніше?
- Перша причина - зникла академічна школа поезії. Ми ж пам’ятаємо, що наші серйозні українські поети їздили вчитися віршуванню до Берліна, Парижа, Канади, де знайомилися з французьким верлібром. То була школа. Раніше поезію вивчали як предмет. Років п’ять студіювали предмет поезії ті ж Пушкін чи Лермонтов.
Українська школа поезії заснована на пісенній поезії, і як приклад можна згадати раннього Сосюру, «високого» Рильського, проникливого Шевченка тощо. Вони використовували у своїх творах пісенну передмову чи післямову. А тепер у багатьох недостатньо академічних знань.
Друга причина - відсутність в Україні літературної ідеології, яка побудована на яскравому, красивому, поетичному базисі. Ну, ми ж усі бачимо, що транслюється... Ще 2006 року я написав, що війни не за горами, бо на телеканалах не переставали пропагувати зброю, ненависть та конфлікти... Замість того щоб бути почутими, людей тренували озлоблятися, загальний рівень людяності падав.
Крім того, ті, хто творить поезію, часто плутають її з вітальними листівками. У повсякденному рядку поетів-початківців зустрічаємо: «хай буде…», «хай живе…» Як вітання - це можливо, проте як поетика - не зовсім.
Наздогін до наших проблем - ще й те, що в Україні немає світової прозаїчної літературної школи фантастики, пригод, сценаристики. Наш прозаїк швидше напише фантастичну розповідь про Джона з Нью-Йорка, ніж про щось своє. Іноді я пишу сценарії до фільмів, і одного разу зустрічався з американськими сценаристами, і одна сценаристка мені пояснювала: «Ви у вільній Україні поки що не цінуєте те, де ви живете. У Америки трохи більше 200 років історії - і ми вже зняли тисячі кінофільмів про ці двісті років. У нас фільмів про ковбоїв більше, ніж було ковбоїв у США за двісті років. А у вас чудова історія починається з 700-го року до нашої ери, і кожні десять років своя Америка! Але ви чомусь намагаєтеся писати про Джонів-американців…»
Вона має рацію, так. І вірю, що практична літературна школа, заснована на аналізах бестселерів, у нас одного разу з’явиться. Авторка книжки про Гаррі Поттера спочатку не знала, як писати, щоб було цікаво, тому пішла на літературні курси, де отримала ази образотворчої письменницької науки, - і ось результат. Коли поета Сергія Єсеніна відправили на такі ж літературні курси, йому не треба було їх навіть закінчувати. Досить було дізнатися три-чотири важливі речі.
Місія художника - обійтися без плагіату
- Виходить, поети вчаться одному й тому ж, а пишуть різні твори. Хоча іноді трапляються і надто схожі, тоді ми говоримо про плагіат, копіювання…
- Як поет, я завжди використовую епітети, що позначають подію. Раніше шукав відповідні епітети у словниках. Потім зрозумів, що чужа фразеологія і є плагіат! Як я можу створити неповторне, якщо епітет до події існує? Місія художника - самобутньо і неповторно, без плагіату, розфарбувати навколишній світ, відкрити його заново.
Що для цього потрібно? Займатися поезією професійно, тобто мати на це час, бажання, вміти піднімати себе і йти до людей, у природу, розуміючи, що можуть поставитися до тебе по-різному… Потрібно знаходитися всередині процесу, що передається, ставати частиною поетичної матриці. Інакше це банальне переписування чужих вже відредагованих картин.
Простий приклад: в Україні є затоплені села - на Черкащині, на Хмельниччині та ін. Села затоплювали заради будівництва електростанцій. Якби я туди не поїхав, не дізнався сам історію на місці, не поговорив із людьми, а просто послухав чи почитав ЗМІ - я не зрозумів би нічого з того, що й навіщо там відбувалося. І створив би плагіат.
- А що потрібно, щоб потрапити до цієї поетичної матриці?
- Потрібен час, потрібне місце, згода з собою. Відмовитись від бажань, амбіцій, якихось фінансових установок. Не можна і неможливо приходити після сучасної інтенсивної роботи, обтяженої проблемами, - і сідати відскульптурювати віршами високе…. Коли людей забезпечують хоча б їжею - вони мають час шукати слова-значення і підбирати епітети різнобарв’я. Потрібно йти і розуміти шляхи до мети. Тоді людина починає креативити власний стиль.
- Мета, як ми розуміємо, - розповісти і показати те, чого не бачать інші?
- Звернути увагу, а ще можна сказати, що художній світ завжди потребує того, щоб його осучаснювали. Це дуже складно, я знаю. І швидких результатів не варто очікувати. Є поети, яких почали публікувати лише через 40 років. Є поети, яких побачили лише за кілька століть і тисячоліть. І ми через якийсь певний час відкриваємо для себе неповторну поезію. Так, поети - люди, які мультиплікують на майбутнє.
- З кінцевим результатом ми розібралися, повернемося до акту творіння. Як народжується літературний твір, із якої іскри?
- Коли я вчився - мене не вчили творити. Я більше збагнув, спілкуючись з поетами. Якось, вивчаючи німецьку мову, потрапив на денні курси «Творчість у механіці». Там розповідали, як народжується натхнення. Якщо коротко: спочатку ти дізнаєшся, що хочеш створити, потім підбираєш можливі матеріали, потім принаджуєш сили, свою енергію - і вся ця комбінаторика починає виробляти натхнення. І одного разу кількість спроб віршування перетворюється на якість, починаються прозріння. Зараз, на цьому етапі, прозріння приходять уже відразу. Ти їх записуєш, потім вибираєш - які з них миттєві фото - яскраві, нові для осмислення. Далі знаходиш свою нішу - наприклад, пишеш про Різдво, містику, кохання тощо, а головне - шукаєш і олюднюєш захоплююче у нішах.
Євген займається творчістю вже 27 років. Фото: Особистий архів Євгена Юхниці
У мене 500 папок з темами, і в кожній - ще з десяток підтем
- Як знайти свою нішу, адже тем і сюжетів - мільйони?
- Особисто у мене близько 500 папок з темами, і в кожній папці - ще з десяток підтем. Я не намагаюсь повторюватися. Щодня ти на той самий візерунок дивишся по-різному.
Мені всі говорять, що для пізнання потрібна постійна ніша. А в мене різні стилі почерку - від романтики та пейзажної поезії до майданної багатолюдності, нічних таємниць, портретної та територіальної поезії… Мені підказують, що я втрачаю слухачів через різногамну палітру тем. Тут - художній момент вибору: або ти вибираєш, щоб тебе знали лише як поета одного наспіву, або ти сам досвідченими пензликами створюєш нові барви. Що тебе гріє, що тобі подобається, що викликає в тобі натхнення - те ти і обираєш.
Складно передати драйв, той незабутній стан, коли знаходиш вирішальні фарби та нові відповідні слова. Головне - не зіпсувати їх несумісним рядком. Вірші створюються прострацією польоту, коли потім читаєш вірш - і тебе охоплює тремтіння. І ти не пам’ятаєш стан, в якому ти писав цей вірш, наче ти виходив кудись у паралельні стихії. І якщо я до 1999 року знав напамять свої вірші, то зараз я не згадаю часом вірш, який олівцем записав зранку.
- Ви ототожнюєте себе зі своїм ліричним героєм?
- Ні, у мене вірші не про мене. Є октаметри про маму, тата, але професійно не пишу про себе, мені нецікаво. Розкриваю внутрішній стан персонажів, який намагаюся описати красою слів. Передаєш мить - і ніхто її вже так не відтворить. Хочеться трансмутувати дух, момент - і… народжуються мадригали і канцони, які постійно хочеться вдосконалювати, до речі. Ось уранці сьогодні переписав один вірш так, що його ніхто не впізнав.
- Ваш герой у віршах виглядає та почувається досить самотньо. Це так задумано?
- Це метод для опису дійсності, спосіб, яким я малюю. Так склалося, що я з дитинства був наданий сам собі, весь час один був удома, розмовляв із природою. Еквівалентно, зараз розумію - це був метод, спосіб, яким вивчалося життя. Знаєте, ось іноді ми говоримо комусь: подивися свіжим оком на щось. І людина з незамиленим оком нас дивує, воскрешає те, чого ми не помічаємо. Я ставлю свого героя до підзорної труби, і звідти він ловить галактики «свіжими очима».
Взагалі, погодьтеся, що зараз люди стають дедалі відособленішими, їм не вистачає ані сил, ані часу ні на що. Вони без сімей часто, самотні. Люди - самотні - змушені писати і читати вірші, що лікують.
Так змінився світ. Я хочу спробувати закінчити цього року книжку «Самотність». У мене там ще два розділи незакінчені - «Самотність на роботі» та «Самотність за кордоном».
Окрім самотності у мене є й безліч інших тем: наприклад, свята, дружба, емігрантські вірші, медицина, катастрофи, пейзажі, патріотичні вірші, соціальні, портретна поезія, еволюція, наука, картини з життя - з різними жанрами, колористикою. Теми мають індивідуальні штрихи для відображення - і виходять різні за стилістикою твори.
Виставляю вірші російською та українською мовами
- А ви пам’ятаєте свої перші віршовані рядки?
- Так, нещодавно виповнилося 27 років, як я почав писати. Точно пам’ятаю, як 24 грудня 1994 року о 18.03 в одному з готелів Дніпропетровська дістав клаптик паперу і записав кілька рядків. З погляду техніки вірш слабкий, та його не можна переробляти:
«Зимова мряка. Чорніє захід сонця.
Сніг, мов голос, підкаже - не так.
Що ти скрипиш підошвою на мене?
Стій, почекай…» тощо.
Як я зрозумів потім, вірш був навіяний поетами-«тридцятниками» минулого століття. У міру майстерності рефрени стали і тематичними.
- Що цікаво, у деяких ваших творів тематика географічна, ви пишете для мешканців різних регіонів і двома мовами, чи не так?
- Щодня на своїй сторінці у Фейсбуці та на сайті Клубу поезії виставляю вірші українською та російською мовами. Пишу для людей України, світу, жив і в Донецьку, і в Івано-Франківську, Євпаторії та Жмеринці, Києві та Чернігові. Хочеться, щоб люди різного віку з різних територій могли щось собі знайти і почитати.
Звичайно, трохи прикро, що написано достатньо того, чим зачитуються, є зовсім непогані вірші, а від держави наразі жодної уваги. Але мета кожного українця незалежної України - бути корисним своїм громадянам, що і намагаюсь професійно здійснювати! Втім, рецепт успіху у нас, на жаль, не якість поки що, а треба бігати тусовками, мати особисті зв’язки, фестивалити. На жаль, я фізично не встигаю знайомитись і… просуватися…
- Хто і що надихає вас? Яких поетів читаєте, яку музику слухаєте для натхнення, осяяння?
- Насамперед мене надихає творчість одесита Миколи Вінграновського, Шолом-Алейхема - якщо йдеться про прозу. Із сучасних поетів - українець Костянтин Мордатенко, харків’янка Міла Машнова. Якщо говорити про світову поезію - це Гете, деякі речі Вольтера, Пушкін. Також - Микола Рубцов, Ліна Костенко, Анна Ахматова. У музиці це Алла Пугачова, Андрій Макаревич… Вони надихають мене не тому, що вони популярні, а тому, що я лінгвіст, я розрізняю їхні слова - фарбами. Мені подобаються люди, які працюють зі словом. Ще різдвяні пісні, з ними виріс.
Тому хочу побажати, щоб кожному читачеві «КП" в Україні» природа резонувала простір, який, куди б вони не переміщалися - додому, на роботу, куди завгодно, - їм він одночасно давав би затишок, натхнення та почуття непередаваного драйву!
Заціловую.
Стрімко. Змовою -
Неповторну, ілюзорну.
Притуляюся до пручальниці,
до …піратниці - …обиральниці.
Поринаю у відповідь -
у рожевість настійливу.
…І, як грім серед музик:
«Ми тепер вже - не друзі?..»
19.12.21р.
Екологи Карпат по на засіданнях -
За оленів і рисьок сперечаються.
Річ в тому, що в Угорщину сусідню
Тікають звірі більш і більш, не сплячі.
…Нема їм де ховатися по вирубках.
І люди із комісій - й розуміють…
Та, наче, руки зв’язані гардинами:
Ніхто ніччо не може вдіяти,
хоч й бійками…
… «Так, є косулі ще», - звітують мудрі.
І звіти - повні і номенклатурні!
18.08.21р.
А по Луганщині нечутно ходить осінь.
Вона м’яка і ніжна, як пухове пір’я.
Степи готує до зими, і ніби просить
Тепер прислухатись до неї, і повірити!
І кроки стишені, і обережні, поки
Чуттєві рани не натискують, не давлять.
…Ви, на очах, над містом, поволоки,
Ви не зупинете мене, я - в гуртні далі,
Які від сонця відчувають теплини:
Наступну осінь, осінь без війни...
17.09.21р.
Вино легке, ніжніше оксамиту.
Бентежить, зачаровує, п’янить...
Відверто дозволяє говорити
В усі тони.
І твої рухи - майже переконливі.
І в мене таємниць уже нема.
Тепер, коли ми аклиматизовані,
Ти - крадькома? …Чи я …сама?
07.07.21р.
Шийна силанка, лучка, герданка -
Ти - затока моя і коханка.
Ти - коралі намисток з барилець,
Нескінченна моя експедиція.
Мов циганонька в салбах й монистах -
Емоційна ти авантюристка.
Ти - тоновані гаулітом шелести,
Спокушаюча кульками-перстами
«Венеційка» стобарвних пацьорок,
Ти п’янкий обіймальний загорток,
У який після справ загорнуся,
Й ми - плетінки, ми - соки-пелюстки.
26.05.21р.
Євген Юхниця – український поет, сценарист, лінгвіст. Народився у 1965 році у місті Жмеринка Вінницької області. Здобув вищу освіту в Київському інституті народного господарства ім. Коротченко за спеціальністю "Економіка промисловості".
Перші кроки у творчості Євген зробив у 1995 році коли було видано його збірку віршів українською мовою «Чаша для причастя», 1997-го – п'єса «Жіночий бунт, або нові герої»
Потім були роки навчання у літературному інституті ім. Горького у відомих викладачів (майстер клас Юрія Кузнєцова), і з 2001 року Євген Юхниця повністю присвятив себе письменницькій діяльності, ставить голос діафрагмним диханням, випустивши кілька збірок поезії: у 2002 році – поетична збірка «Сценами різноголосно», у 2013-му віршів «Мозаїка метафор — сюжети та характери». За цю книгу поет отримав літературну премію імені Андрія Малишка у 2015 році.
Вільно володіє українською, російською, французькою мовами, знає англійську, зі словником розуміє німецьку, мріє вивчити італійську та каталонську.
Дружина – Ірина Юхниця, головний редактор дитячого журналу «Пізнайко», дочки – Елен (1989 р.н.) та Аліна (1994 р.н.)
