Вугледар – нова гаряча точка на сході України. За розмірами він трохи більше, ніж стертий з лиця землі Соледар: у місті солі та гіпсу жили 10 тисяч чоловік, у вугледобувному – 14 тисяч. Крихітні точки на карті «загорілися» восени 2022 року – до цього вони жили сумною долею прифронтових містечок, постійно відчуваючи війну під боком, але молячись, щоб до них не дійшло.
Соледар уже оплаканий, тепер російські війська зносять Вугледар, не шкодуючи техніки та живої сили. Водночас містечко за майже дев'ять років «невійни» стало серйозним укріпрайоном для української армії та стратегічним пунктом постачання ЗСУ з північного заходу. Так-то воно так, українці не втрачали час і вчилися воювати, проте навіть наші військові не завжди можуть сказати, для чого противнику знадобилося влаштовувати м'ясорубку для своїх же «мобиків», «зеків Вагнера» та інших любителів принести «руський мир», попередньо знищивши всі вщент.
- Ми бачимо аналогічні ситуації і у Донецькій, і у Запорізькій областях. Припускаємо, що противник хоче розосередити ЗСУ на великій території та скористатися можливостями для наступу у Луганській області. Але бригади росіян перемелюються під Вугледаром, всі їхні спроби штурму провалилися. На жаль, ціна нашого успішного протистояння – життя українських солдатів, – прокоментував український військовослужбовець із позивним «Тінь». За його словами, ситуація біля Вугледару залишається критичною, росіяни не шкодують "м'яса". Місту приписується важливе, якщо не стратегічне, то тактичне значення, від окупантів звучать заяви, що взяття Вугледара може «кардинально змінити розклад сил на фронті», відкривши бойовикам вихід на Курахівський та Червоноармійський (Покровський) напрямок. Але далі бравурних заяв не йдеться, окупанти справно отримують по зубах.
Дві шахти та завод із виробництва пластикових вікон – ось основні багатства Вугледара. Тут працювало практично все населення, яке мріяло, щоб справдилися далекосяжні плани і в Вугледарі з'явилися б ще нові шахти. Адже поклади вугілля марки Д і ДГ (висококалорійне вугілля, яке йде на потреби енергетики та коксохімвиробництв) тут були визначені як багаті, і жити б і радіти вугледарцям, але…
Загиблих ховають просто у дворах, на цвинтарі не ризикують їхати через обстріли. Фото: twitter.com/GmZZ9rbzBWS4DPd
Але 24 лютого поряд із лікарнею розірвалася російська ракета комплексу «Точка-У» із касетним боєприпасом. Чотири людини загинули одразу, десятеро було поранено. «Точка-У» поставила крапку у житті міста Вугледара та його мешканців.
– Це було так страшно, що не передати словами! Нас буквально трясло від жаху, хоча ми вважали себе звиклими, війна ж йшла зовсім поруч усі ці роки. Декілька днів ми з сусідами з нашого будинку на Шахтарському бульварі жили в одній квартирі, знесли туди всі запаси. Не було води, люди бігали її добувати кудись. У мене маленька дитина, я не виходила. Ми ділилися один з одним їжею і не знали, коли це закінчиться. Коли трохи затихло, на початку березня ми сіли в машину, взяли з собою літню сусідку і поїхали просто дорогою. Нам було головне - виїхати з кошмару та вивезти дитину. Доїхали до Дніпропетровської області, пожили там трохи та розлетілися іншими областями: ми зараз з дитиною у Польщі, сусідка кудись на південь поїхала. Наш будинок у Вугледарі я бачила на відео: він розбитий, сусідній під'їзд повністю обвалився, а на моїх вікнах навіть ціле скло. У сусідньому будинку навпроти я бачила прицільне влучення – чи то з танка, чи ракетою. Загалом нашої квартири більше немає. І будинку нашого теж, – розповіла Марина Крутова (ім'я змінено), колишня мешканка Вугледара.
Вугледар став Маріуполем у мініатюрі лише за розміром знищеної території, але не за масштабом лиха. З березня у місті немає електрики, тепла та води. Решта місцевих жителів – за дуже приблизними даними, їх залишилося 500-700 осіб – живуть у підвалах будинків, утеплених усіма підручними засобами. Розводять багаття у дворах, готують куліші та супи з усього, що під руку потрапить. Тут же у дворах ховають померлих та загиблих. Якщо дозволяє погода, то відносять подалі - до церкви чи на пустирі. Не забувають прибити табличку з даними покійного – адже його шукатимуть рідні, коли все закінчиться.
Щоправда, коли все скінчиться – ніхто не знає. Ні мобільного зв'язку, ні інтернету місцеві давно не мають. Інформацію можуть передати військовослужбовці або жителі, які вирвалися з пекла, як наша співрозмовниця.
- У нас багато хто почав виїжджати тоді, як потеплішало у квітні: хто в Україну, хто за кордон вирішив їхати. Місцева влада, звичайно ж, виїхала першою. У Маріуполі, кажуть, так само було. Залишалося трохи медиків та рятувальників, але ми їх не бачили тоді, – продовжує розповідь Марина Крутова. – Хоча навесні люди гинули на вулицях, коли раптом прилітали снаряди. Тоді ще працював наш ринок, волонтери роздавали гуманітарну допомогу, можна було знайти продукти, щоправда, ціни одразу злетіли разів у десять, напевно. Але потім просто страшно було виходити.
Співрозмовниця каже: у вугледарських підвалах досі перебувають діти. Їхні батьки відмовляються їхати, традиційно мотивуючи це страхом «втратити житло», «кому ми потрібні?» і т.д. Нечисленні поліцейські разом із військовими буквально благають людей виїхати на мирну територію. Когось вдається переконати, хтось сповнений рішучості залишатися вдома, і будь що буде.
На відео, знятому співробітниками поліції Донецької області, чути безперервні вибухи та стрілянину. Жити в прямому значенні цього слова в Вугледарі вже не можна, можна тільки виживати і чекати на те саме «будь що буде». Місто стирають смертельною гумкою, перетворюючи його на руїни, залишаючи жителям лише спогади про те, коли в їхньому житті не було війни.