Мешканка Миколаєва: Мені вісім років снилася війна. Тепер вона стала реальністю
Повітряної тривоги вже не бояться
Мешканців Миколаєва давно не дивують в інтернеті картинки зруйнованих будинків та величезних вирв у дворах. У кожного таких – цілий архів у телефоні. Вони звикли прислухатися до звуків, відрізняючи постріл з «Граду» від руйнівнішого «Піона», і спокійні, коли починається повітряна тривога.
Ірина Уварова. Фото: ФБ Ірини Уварової
- Раніше думали, що повітряна тривога – це страшно, але потім зрозуміли: артобстріл набагато страшніший, - розповідає «КП в Україні» мешканка Миколаєва Ірина Уварова. - Ти можеш бути у цей час з дітьми на вулиці, бабусі можуть стоять у черзі за хлібом або водою... Жодної тривоги на артобстріл немає.
Ірина, яка до війни працювала економістом, чітко знає: якщо стріляє чотири рази поспіль і не дуже голосно – значить, «Град». Тоді й стіни не так тремтять. А от коли починає бити «Піон» - вуха закладає і будинок починає ходити ходором.
- Зараз стало дуже страшно, коли почали бити «Піонами». Пишуть, що вони не цілеспрямовано стріляють, а куди потрапить, – каже Ірина. – І від них гинули люди на вулиці. Оце страшно. Це завжди раптово, навколо починають літати шибки... У перший же день війни ми ще нічого не боялися.
Майже з самого початку в передмісті Миколаєва точаться постійні бої. Маса людей із навколишніх сіл сьогодні у Миколаєві та інших містах. Передмістя місцями випалені практично повністю... Від будинків залишаються руїни, що димляться.
Уламок «Піона» пробиває кілька стін
Коли починається обстріл – жителі намагаються сховатися хоч де-небудь, якщо опинилися на вулиці. Снаряди летять із боку Херсона.
Якщо вдома – йдуть у коридор, адже до сусіднього бомбосховища ще треба добігти вулицею, а це небезпечно.
– Треба ховатися за двома стінами, але був випадок, коли уламок «Піона» прилетів у сусідній будинок, пробив несучу стіну, пролетів одну квартиру, вилетів у другу і лише там застряг у стіні, – продовжує Ірина Уварова. - Ще випадок: жінка готувала на кухні сніданок, несподівано почався обстріл, і вона дуже постраждала від уламків. Це частки секунди, можеш не встигнути сховатися. Ми вже навчилися швидко реагувати: перший «бах» – і ми у коридорі.
Деякі жителі вже звикли до обстрілів. І навіть почали помічати якісь «правила» та закономірності війни. Звичайно, і вони змінюються і не дають повністю вибудувати своє життя під нові умови.
- Був час, коли обстріл був акурат о 3-4-й годині ранку, потім - з 5-ї до 7-ї, ще один період - о 9-10-й годині вечора, коли починалася комендантська година, - згадує Ірина Уварова. – А наразі вони почали стріляти вдень чи вранці. Люди у цей час можуть піти за пайком, за хлібом безплатним. З восьмої-дев'ятої ранку вже можуть стріляти.
Найперший «Піон», який випустили по Миколаєву, прилетів саме у двір Ірини. У трьох під'їздах у будинку навпроти є руйнування, також вибило рами. Тоді у дворі постраждала людина – якраз привезли питну воду, за якою вона вийшла. На подвір'ї – величезна вирва. «Гради» залишають менші дірки.
Моторошне поєднання квітучих тюльпанів і слід на асфальті від потрапляння в нього міни. Фото: Особистий архів Ірини Уварової
Двірникам видали бронежилети
У середині весни Миколаїв залишився без води – пошкодило трубу, заварити її комунальників не пустили. Технічна з'явилася в крані місяць тому, але вмиватися чи прати нею не можна. Технічну та питну підвозять або люди беруть із джерел та свердловин, збирають дощову.
Комунальники у місті працюють незважаючи на щоденні обстріли, тому світло, газ, зв'язок невдовзі повертаються у разі зникнення.
Нещодавно двірників та інших співробітників комунальних служб одягли у бронежилети. Серед них уже не одна людина стала жертвою війни.
– Наше подвір'я прибирала жінка-двірник – наприкінці травня загинула від уламків, а у сусідів двірника вбило 4 червня, – зітхає Ірина.
Комунальники безкоштовно привозять плівку, щоб люди могли закрити віконні отвори з пошкодженим склом, ДСП-плити – для імпровізованих балконних стін, зруйнованих вибухами.
Людям видали картки на хліб – можна отримати буханець раз на три дні. Хліб та вода точно буде, а от гуманітарка – як пощастить. Нещодавно видавали по 5 кг крупи та консерви. Воду можна взяти по дві п'ятилітрові баклажки на сім'ю.
Чому не їдуть? Ірина відповідає - тримає надія, що незабаром війна закінчиться і буде мир. Дуже багато людей покинули місто, але чимало з них потім повернулося – заради відчуття домівки, хай і з постійною канонадою.
«Тато так любив Україну. Він би цього не пережив»
Ірина Бацман із Миколаєва, прокинувшись вранці 24 лютого від вибухів, зрозуміла – ось і втілився у життя її кошмарний сон, який переслідував усі вісім років.
Ірина Бацман. Фото: ФБ Ірини Бацман
- Я все це вже відчувала - цей страх, липкий жах, як котиться холодний піт, а в горлі стоїть клубок. Я чула вибухи – лише уві сні, але й тоді я від них прокидалася, – розповідає «КП в Україні» Ірина Бацман. – Тепер це стало реальністю. Мені ще подруга казала: «Не розповідай мені ці свої сни! Вони в тебе справджуються!»
Ірина Бацман – із Корабельного району. Найнебезпечніші – Корабельний та Інгульський. Вона – медик-пенсіонер, із перших днів напрошувалася до лікарні волонтером. Поки що там вистачає рук – багато переселенців. Тому зосередилася на допомозі армії: передає одяг, пече пироги, збирає свіжу зелень із городу. Усією сім'єю – в Ірини двоє дорослих синів та чоловік – з перших днів війни здавали кров. Чоловік – почесний донор.
- Потім чоловіка мобілізували, старшого сина поки що за здоров'ям не взяли, а меншому на роботі зробили броню – він «на молочці», там одні жінки не справляються, - розповідає «КП в Україні» Ірина.
Сім'я живе у приватному секторі. Нещодавно забрали собі бабусю – маму Ірини, коли прилетіло по сусідству з нею. Тоді на вулиці вбило перехожого.
- Мама на околиці жила, останній будинок – далі гаражі та поле, – пояснює Ірина. - Від оглушливого вибуху в неї сів слух і болить голова. Але тепер ми всі разом і менше переживаємо один за одного. Раніше вона переїжджати не хотіла, жила сама. Мій тато помер минулого року. Він би цього не пережив – він так любив Україну… Настільною книгою в нього був «Кобзар».
Обстріл був удень – в обід. Двори біля постраждалих будинків усипані склом, як килимом.
Прилітає на дитячі майданчики та у двори шкіл. Фото: Особистий архів Ірини Уварової
Шум човнів і крик чайок стихнули
Окрім «Піона» та «Градів» мешканців лякають касетні снаряди – вони можуть залетіти у квартиру та розірватися вже там на відміну від інших, які розриваються при зіткненні з перешкодою.
- Касети я відрізняю – спочатку вибух, а потім такий дрібний звук, начебто кришить щось або як автоматна черга, - зазначає Ірина Бацман.
Снаряд, що прилетів поруч зі школою, поліклінікою та бібліотекою, вбив стареньку шкільну вчительку Ірини – Майю Данилівну. Вона жила неподалік і годувала вуличних тварин.
Ще, окрім постійної канонади і гуркоту боїв, жителів лякає тиша, яка раптово настає, – це, за словами Ірини, провісник чогось гіршого.
- Коли бій іде - їм ніколи стріляти по нас, а от коли настає тиша - все, біжимо додому, може прилетіти, - пояснює Ірина Бацман. – Найстрашніший день був, коли син пішов на зупинку – і тут почався обстріл. Набираю – і чую у трубці свист… І оглушливий вибух. На щастя, він встиг забігти за будинок.
Місцеві, які давно звикли до шуму і гудків кораблів на Бузі, гудіння човнів, постійних криків чайок і бакланів, відзначають - тепер їх не чути взагалі.
- Навіть травневі жуки та бджоли, здається, полетіли в інші краї, - жартує Ірина Бацман. – Якщо почуєш гудіння човна – радієш цьому звуку.
Ще – зовсім не чути дітей, і рідкісний дитячий сміх чи скрик дивує і водночас тішить. На пляжах біля річки теж порожньо.
Виїжджати Ірина не хоче – тут сім'я.
– Це мій сенс життя. Мої діти тут працюють, треба піднімати економіку - а без них я не поїду, - зазначає Ірина. – Але раптом що – забиратиму всіх. У мене господарство – собака, кішки, курочки – хай їх у мене п'ять штук, все одно не кину. Під окупацією підкорятися цим дегенератам я не зможу і страху вони від мене не дочекаються – не той характер.
Уламки від "Граду" місцеві жителі зібрали у дитячій пісочниці у дворі. Фото: Особистий архів Ірини Уварової
