Українські школярі, які до війни поділялися хіба що на відмінників та трієчників, учнів звичайних шкіл та престижних ліцеїв, приступили до навчання після довгої перерви у різному становищі. Ті, хто опинився в чужій країні за кордоном, ті, хто був змушений переїхати до іншого регіону України, ті, хто отримав важкий та травмуючий досвід життя у підвалах та бомбосховищах, хто бачив війну на власні очі й кому все ще чуються вибухи навіть у безпечному місці.
Ті, у кого загинули батьки, або ті, хто чекає на повернення рідних, які захищають країну зі зброєю в руках. Всі ці діти продовжують жити у стресі, і, хоч би як не відмахувалися багато батьків: «Яке тут навчання, коли війна!», якщо можливість вчитися є – це порятунок. Тому що так ми допомагаємо дітям відволіктися, стабілізуємо їх стан після пережитого жаху і ніби повертаємо до мирного життя, того, що було до війни.
Як зазначає екс-міністр освіти і науки України Лілія Гриневич, емоційний стан вчителів наразі важливіший за слова, які вони говорять. І щоб працювати з дітьми в умовах війни, кожному педагогові потрібен власний емоційно-психологічний ресурс. Тому так важливо знаходити хоча б годину на день для себе, використовуючи будь-яку нагоду почитати, послухати онлайн-семінари про те, як стабілізувати свій стан і допомогти дітям. Не просто заповнити прогалини у знаннях, а відволіктися, дати відчуття безпеки та правдиві відповіді на їхні запитання, яких буде чимало.
«Нова українська школа» за підтримки ЮНІСЕФ провела онлайн-зустріч дитячого та сімейного психолога Світлани Ройз із вчителями. Фахівець окреслила основні моменти, на які потрібно звернути увагу і батькам, і вчителям, щоб процес навчання у цей складний час був максимально ефективним та комфортним.
Батькам: не лякатися регресу та відповідати на всі запитання
Щоб дитина відчувала стабільність, їй необхідні:
рутина: режим дня, звичайні щоденні події, ритуали, створення нових правил;
легітимізація почуттів та емоцій: все, що ти наразі відчуваєш, - нормально. Нормально злитися, лаятися, відчувати пригніченість та розгубленість;
контакти: використовуємо будь-яку можливість для спілкування, підтримуємо зв'язки, налагоджуємо нові;
правдива, але при цьому дозована інформація;
вправи на релаксацію;
підтримка будь-якого «Я можу»: прості завдання, з якими дитина справляється, виводять із стану безпорадності;
надія: створюємо разом майбутнє, говоримо з дітьми про те, що ми робитимемо, коли все закінчиться.
На що звернути увагу
З поновленням навчання деякі батьки стали скаржитися, що дитину, яка завжди відповідально ставилася до занять, неможливо «зібрати докупи». Психологи застерігають: не чекайте наразі від дітей навчальних подвигів. «В умовах небезпеки інтелект не такий активний, – пояснює Світлана Ройз. - Можуть бути проблеми з концентрацією. Ви спостерігатимете відкат у знаннях. Діти можуть скаржитися, що нічого не пам'ятають і нічого не виходить». Тому всі наші вимоги до успішності краще залишити до найкращих часів. А поки що пам'ятати, що на першому місці -безпека, на другому – спілкування, на третьому – мотивація.
Діти дуже залежні від нашої стійкості та ресурсності, від нашої міміки, голосу та мови тіла. І, звичайно, від того, що ми говоримо, адже саме наші слова формують їхнє відчуття, наскільки ми можемо впоратися із ситуацією. І в нас вони намагаються розчинити свій страх. Тому треба дбати про себе, бути терпимими до себе, підтримувати себе і ні за що не дорікати, не розмірковувати «Чи гарна я мати (батько)?». Зараз не час для перфекціонізму.
Діти різного віку можуть виявляти одночасно і різке дорослішання, і регрес в емоційних реакціях, поведінці, мові. Нічого дивного в цьому немає. Як зазначає психолог, переживаючи травматизацію, людина будь-якого віку входить у стан регресу. Тому що це відкат до того часу, коли вона була у безпеці.
Зараз потрібно бути готовими до того, що діти нескінченно запитують одне й те саме – це потрібно їм, щоб утвердитися у відповіді і впоратися з тривогою. А наше завдання – відповідати на всі запитання, пояснювати, що ми робимо і що робитимемо. Це допоможе дитині сконструювати реальність та відчути опору.
Агресія, роздратованість, звинувачення, вимоги, скиглі – все це наразі цілком природно, хоч і вимагає від дорослих чималих сил та ресурсів. І що більше страх, то сильніше може виявлятися агресія. Але ми пам'ятаємо, що будь-яка емоція краще, ніж завмирання. І при таких спалахах психолог радить говорити: «Ти злишся? Дуже важко витримати все, що зараз відбувається. Але злитися – це нормально. А ось завдавати шкоди собі та іншим не можна. І у нас не сваряться. Хочеш, покричимо у подушку чи в банку? А хочеш - відлупцюємо подушку?» Тобто має бути можливість для тілесного виходу агресії.
Вчителям: стати джерелом надії та мотивації
Дбати про себе та не починати роботу без ресурсу. Адже якщо педагогам не вистачить сил витримати погляд дитини, її реакції та питання, це посилить стан занепокоєння та безпорадності.
Створити безпечний простір, де дитина відчуває близькість з учителем та розуміння, що він поряд. Але тут мають бути й чітко обумовлені та структуровані правила й межі контакту.
Не використовувати під час занять та ігор образи, які можуть бути тригерами, наприклад, літаки або навіть небо. Це може травмувати дітей, які пережили обстріл. Спиратися у роботі на образи будинку, води, веселки, сонця.
Плануючи створювати у роботі щось із частин, наприклад, кубиків, пам'ятати: якщо деталі розваляться, це може нагадати дітям зруйнований будинок. Самі діти можуть обрати таку гру, і для них це буде своєрідна допомога. Потрібно бути уважним до звуків, які використовуються як супровід для ігор та занять.
Не пропонувати жодних образів військової техніки, тільки якщо вони самі захочуть намалювати, виліпити або обговорити це. Працювати над образами сили та стійкості і частіше просити дитину зобразити те, що для неї є силою.
Пам'ятати, що зустрічі з дітьми наразі націлені на те, щоб дати їм стабільність, відволікти та розважити цікавими фактами й історіями. Про війну, танки, вибухи вони чують у розмовах дорослих та в новинах.
Якщо дитина пережила втрату близьких чи власного будинку, неприпустимо казати: «Час лікує», «У всьому є і хороша сторона» – це неетично та некоректно. Дітям треба почути: «Те, що ти пережив, – жахлива трагедія, дуже шкода, що тобі довелося через це пройти. Я захоплююсь твоєю силою та мужністю. Незважаючи на таке горе, ти справляєшся як справжній герой. Я дуже хочу тебе обійняти та захистити».
Що б не говорила дитина, її треба слухати і не перебивати. Кивати, підтримувати і насамкінець зробити акцент на тому, що навіть слухати - це дуже важко. Потім можна сказати: «Але я бачу, який ти сильний, як ти справляєшся». Не давати порад, доки про них не попросили.
За словами Світлани Ройз, повернення до навчання – це чудово, адже терапією зараз є все, що пов'язує дітей із мирними часами, що нагадує про щось із звичайного життя та є регулярним. Тому, де ми не були, за яких умов не жили, треба намагатися включати у свій день хоч щось із звичайного життя до війни. Словечки, жарти, звичні ритуали після сну або перед сном, улюблену дитиною їжу, якщо є можливість. Якщо на ніч співали колискову – треба співати. Немає сил співати чи читати – користуватися аудіоказками.
Не забороняти ігри в телефоні, оскільки це безпечніше, це відволікає від реальності, і там у дитини є те, що вона може проконтролювати. Не засмучуватися, якщо замість уроків діти хочуть грати, адже ігри означають, що їхня нервова система має ресурс для лікування.
З ПЕРШИХ ВУСТ
Вчитель початкових класів: «Діти дуже подорослішали і потребують спілкування»
– Коли мої діти вийшли на зв'язок, вони дуже раді були бачити і один одного, і мене, – розповіла "КП" в Україні" Наталія Власенко, яка наразі має третій клас. - Їм зараз дуже не вистачає звичних контактів, це відчувається. Мами, які поїхали з дітьми, потім писали мені, що всі старі приятелі знову ніби знайшли один одного, і нехай онлайн, але знову почали спілкуватися. У нас двоє учнів поїхали за кордон, підключаться пізніше, але надсилають до нашого загального чату свої малюнки – на них рідне місто, Україна і навіть я (сміється).
Щодо бажання вчитися, не знаю, як буде далі, але зараз їх і стимулювати не треба. Всі тягнуть руки, всі хочуть відповідати. І, знаєте, вони дуже подорослішали, вони почали оцінювати ситуацію, почали розуміти, що їм це потрібно – ось ця математика, неприємна таблиця множення. До нас перед війною прийшов до класу новий хлопчик, який і тоді нічого не хотів робити, і зараз не хоче. І діти не можуть зрозуміти – чому? Але якщо тоді їх це питання не хвилювало, то нині вони йому стали говорити: «Ну ти ж зрозумій, адже це не Наталі Василівні треба, а тобі!"
Цей веб-сайт використовує cookies для покращення взаємодії з користувачем під час відвідування веб-сайту. Користування веб-сайтом означає згоду з його політикою cookies