Поради нашим у Грузії: говоріть українською, завжди майте готівку і на дорогах будьте уважними
З початку війни в Україні Грузія прихистила понад 60 тисяч українських біженців, але про це знають далеко не всі. Причин, як на мене, кілька.
По-перше, більшість біженців прибули сюди з окупованих територій України через Росію.
По-друге, офіційна Грузія відноситься до РФ досить лояльно, у зв'язку з чим росіян за цей же час до країни прибуло в рази більше – близько 250 тис. осіб.
І, нарешті, по-третє, незважаючи на те, що донедавна Грузія забезпечувала українських біженців житлом та харчуванням, жодного плану допомоги ані конкретного відомства, що відповідає за управління цим процесом, як не було, так і немає.
Самі грузини налаштовані набагато рішучіше за свій уряд і зазначають: грузинський офіціоз і грузинський народ – це зовсім не те саме. Вулиці грузинських міст обвішані прапорами України, люди відкрито висловлюють свою антивоєнну позицію, а на вулицях і в кафе час від часу грузини досить емоційно з'ясовують стосунки з росіянами, що «понаїхали», називаючи їх окупантами і вигукуючи «Слава Україні!».
Сьогодні ми розповімо про деякі нюанси життя у Грузії.
1. При собі завжди майте готівку
Без готівки у Грузії – нікуди. Теоретично карти приймають скрізь, але практично у кожному другому закладі повідомляють, що «карта не проходить». Це дивно, але жодна з наших карток (а у нас при собі були карти чотирьох країн) не «пройшла» навіть у кафе аеропорту Кутаїсі. Нас попросили розрахуватись готівкою, причому євро взяли із задоволенням.
Можна було б сказати, що у нас якісь не такі карти, але сидячи в кафе я спостерігала за відвідувачами – і карта цієї ночі не «пройшла» ні в кого. Збіг? Не думаю.
Аналогічна ситуація – у магазинах, аптеках, ресторанах. Термінали скрізь є, але це нічого не означає. Може минеться, а може й ні.
Окрема історія - АЗС, де взагалі все влаштовано для нас дуже незвично. За паливо можна розрахуватися готівкою (знову ж таки – термінал є, але тільки теоретично), причому замовляти потрібно не літри, а суму, на яку плануєте заправитися. Під'їжджаєш до заправки, не виходячи з машини простягаєш у відкрите вікно заправнику купюру, кажеш «на 30 ларі» (1 євро – це 2,8 ларі) – і машину заправлять взагалі без вашої участі. Вартість літра бензину – 1,3 євро, дизеля – 1,5 євро.
Проспект Руставелі у Тбілісі. Фото: Наталія Мічковська
2. На дорозі будьте дуже уважні
Пам'ятаєте старий анекдот про те, як грузин завжди їздить на червоний, тому що він джигіт, а коли на світлофорі з'являється зелений, то зупиняється, щоб інші джигіти на червоний проїхали? Якщо ви вважаєте, що це жарт, то ви ніколи не були в Грузії.
Їздити автомобільними дорогами Грузії – це суцільна пригода, поєднана з перевірками на стресостійкість та реакцію, а бути пішоходом – дуже сумнівне задоволення. Пішоходів тут не пропускають за жодних умов (можливо, з якогось принципу), а на вузькій односторонній вуличці чи гірському «серпантині» треба завжди бути готовим до того, що на зустрічку вилетить черговий «джигіт».
При цьому поліцейські патрулі, що їздять і стоять на найжвавіших вулицях і перехрестях, з якимось дивним, зовсім не властивим грузинам спокоєм, дивляться на броунівський рух, що відбувається у них на очах. Втручаються в трафік вони нечасто, залишаючи функцію фіксування порушників на численні відеокамери.
Що стосується самих відеокамер, то знаки попередження про їхню наявність зустрічаються, але вони встановлені в декількох метрах від них. Як то кажуть, хто не встиг – той запізнився. Причому вони підключені до комп'ютерів, які вимірюють середню швидкість автомобіля між сусідніми камерами. Так що знання місць розташування камер вам не допоможе, якщо в проміжку між ними перевищуватимете дозволену швидкість: 60 км/год у містах, 90 км/год поза населеними пунктами та 110 км/год на автобанах. Втім, із дозволеною швидкістю теж не все однозначно: до множинних «лежачих поліцейських» влада не поскупилася додати незліченні знаки обмеження швидкості 30, 40, 50 км/год, розставлені в хаотичному порядку, в тому числі і на автобанах.
І, нарешті, ще одна перешкода, яка чекає водіїв на дорогах Грузії, – це тварини, які дуже люблять ходити проїжджою частинию, а особливо лежати на ній. Цілком безстрашні коти, собаки, кози, свині ходять дорогами як у себе вдома. Але особливо багато незручностей завдають корови, які можуть спокійно лежати навіть посеред автобану! Причому донедавна у разі ДТП із домашніми тваринами винними визнавали водіїв, які мали господарям корів відшкодовувати збитки. Наразі прийнято закон, за яким відповідальними у цих випадках є власники тварин, і виплачувати збитки мають вже вони. Але на поведінку корів на дорогах це не вплинуло.
Біля парламенту фото грузинських добровольців, які загинули, борючись на боці України. Фото: Наталія Мічковська
3. Не сприймайте емоції на свій рахунок
Грузини – дуже галасливі та емоційні. Вони голосно розмовляють, різко жестикулюють, а сидячи за кермом постійно тиснуть на клаксон.
Знайомий, який працює в конторі, що здає в прокат машини, розповідав, що водії перед орендою задають про автомобіль безліч питань: рік випуску, об'єм двигуна, вид палива, наявність кондиціонера, стан салону, страховка тощо. І лише грузина хвилює одне-єдине головне питання: клаксон працює? І можете бути впевнені: він працюючим клаксоном скористається на повну котушку.
Тому головне, чому потрібно навчитися в Грузії, - це не сприймати емоції, які б'ють через край, на свій рахунок. З вами можуть розмовляти на підвищених тонах, несамовито гудіти на пішохідному переході, але в переважній більшості випадків злоби в цих емоціях немає. Живіть спокійно.
Табло в аеропорту Кутаїсі. Фото: Наталія Мічковська
4. Ведіть дітей до українських шкіл
Наскільки мені відомо, Грузія – це єдина країна, яка не лише навчає українських дітей за українською навчальною програмою, а й власним коштом надрукувала необхідну кількість українських підручників.
Торік український сектор було відкрито у Тбіліській державній школі №41 імені Грушевського, яка знаходиться у найпрестижнішому районі грузинської столиці – Ваке. Для роботи в школі були відібрані кваліфіковані викладачі з усіх предметів, серед яких є як вчителі з України, що нещодавно приїхали, так і місцеві україномовні фахівці.
В українському секторі школярі вивчають як обов’язкові, так і факультативні предмети. Поряд з українською програмою вони проходять грузинську мову та літературу та предмет «Наша Грузія». Отож: навіть вчителька грузинської мови, яка працює з українськими дітьми, володіє українською, оскільки її мама – українка.
У новому навчальному році учнів із України виявилося так багато (близько 1000), що сектор навчання українською мовою довелося розширити. З 15 вересня (саме цього дня в Грузії починається навчальний рік) навчатися за українською програмою розпочали ще й учні школи №220 у тбіліському районі Чугуреті. Також розширено україномовний сектор батумської школи №20.
За даними Міносвіти Грузії, на початок навчального року освіту у різних державних та приватних школах по всій країні здобувають понад 2000 українських школярів, з них понад 1,4 тисячі дітей продовжують навчання в українському секторі.
Тбіліська державна школа ім. Грушевського. Фото: Наталія Мічковська
5. Говоріть українською
Як уже говорилося вище, з початку війни Грузія прийняла сотні тисяч росіян. І хоча у вересні країна серйозно обмежила в'їзд російських громадян, що зроблено – те зроблено: росіян у Грузії – море.
Місцеві, м'яко кажучи, не раді. По-перше, надто свіжі у пам'яті події серпня 2008 року. По-друге, росіяни часто поводяться зверхньо і навіть нахабно, що гордим грузинам категорично не подобається.
У зв'язку з цим грузини відносяться до російськомовних без звичайної привітності та гостинності. Наприклад, знайома розповідала, що навесні її відмовлялися обслуговувати у тбіліських ресторанах через те, що вона робила замовлення російською мовою. Доводилося пояснювати, що вона українка і на доказ говорити українською.
Та й зараз мої знайомі, у яких я запитувала, що б вони порадили українцям у Грузії, давали одну пораду: говоріть українською хоча б між собою. Грузини вас, звичайно, не зрозуміють, зате зрозуміють, що ви з України.
– Говоріть між собою українською, щоб ми могли вас ідентифікувати, – каже тбілісець Олександр. – Щоб, наприклад, сидячи в ресторані за сусіднім столиком, я міг взяти келих, підійти до вашого столу, підняти тост за вашу Перемогу і сказати: «Слава Україні!».
