З 14 жовтня на ICTV2 виходять прем’єрні третій і четвертий сезони детективу «Коп з минулого». Павло Текучев доєднався до команди проєкту у другому сезоні і грає Андрія Сироїда, напарника поліцейського Олега Доліна.
На черзі – романтична комедія «Коли ти вийдеш заміж?», де актор також зіграв одну з головних ролей разом із Тарасом Цимбалюком, Наталкою Денисенко та Антоніною Хижняк.
В інтерв’ю Коротко про Павло Текучев розповів, чим займався після початку повномасштабної війни, як повертався до знімального процесу, про нову історичну драму «Вічник. Сповідь на перевалі духу», стосунки з дружиною, акторкою Ангеліною Текучевою, та найважливішу мрію у житті.
- Павле, третій сезон «Копа з минулого» знімали ще того року. Це ж перша ваша робота в кіно після початку повномасштабної війни?
- Після початку великої війни – так. У день повномасштабного вторгнення ми мали знімати восьмий день третього сезону. І все перервалося.
- Ваш колега по серіалу Дмитро Суржиков говорив, що майданчик, на якому всі ви знову зібралися, виглядає так само, але водночас він змінився назавжди, як і люди. Ви з якими емоціями заходили на майданчик?
- Думаю, такі відчуття були не тільки на знімальному майданчику, а й загалом в усій країні. Але достатньо швидко всі знову втягнулися в процес і почали працювати. Бо в перші дні, дійсно, було трішки важко: в країні йде війна, а ми знімаємо кіно.
- Тобто більше року ви жили на зарплатню в театрі?
- Слава богу, театр продовжив свою роботу, і це дійсно стало рятівним колом, тому що було складно.
Але не можу сказати, що жили ми тоді тільки на кошти від роботи в театрі. Думаю, як і у всіх, у нас з дружиною були невеличкі збереження. Вони й рятували.
- Театри першими відновили роботу, в тому числі й ваш Театр ім. Лесі Українки. Одразу повернулися до роботи? Чи знадобився все-таки час, щоб оговтатися?
- Театр – це велика машина. Театр ім. Лесі Українки - один із найбільших театрів, на рівні з Театром ім. Франка. У нас загалом працює майже 300 працівників, якщо не помиляюсь. І коли йшла мова про виживання такої величезної машини, це справді була боротьба за збереження життя театру.
Особисто я не можу сказати, що брав в цьому дуже активну участь. В мене була лише одна вистава, яку почав грати через декілька місяців після повномасштабної війни. Інші актори доклали набагато більше зусиль. Але це сталося не через те, що хтось хотів, а хтось - ні. Так на той час складалися обставини.
Багато людей були раді працювати, бо коли в людини є чим займатися, це допомагало відволікатися, щоб зберігати ментальне здоров'я.
Та й для глядачів, які приходили, особливо на перші покази, це було чимось рятівним. Бо, здавалося, війна і вистави - це абсолютно неможливо. А в театрі була можливість виплеснути свою енергію та отримати інші емоції. Це завжди рятує.
- Тим паче, вашому театру довелося складніше, ніж іншим, бо треба було міняти весь репертуар, адже всі вистави раніше були російськомовні. Ольга Гришина розповідала, як її чоловік, нинішній художній керівник театру Кирило Кашліков, просто жив у театрі. Те саме говорив і Олександр Кобзар.
- Це якраз ті люди, про яких я казав, які доклали максимальних зусиль. Велика їм шана за це, вдячний їм особисто. Вони дійсно врятували театр.
- Ви ж прийшли в театр одразу після навчання у 2017 році, думаю, це наче другий дім для вас.
- Так, іншого досвіду у мене не було. Не можу навіть порівняти, де я отримав більше знань – в університеті чи театрі.
Кажуть, артистом стаєш років через 10 після випуску з університету. Бо університет - це лише перша маленька сходинка, база, після якої відкривається величезний довгий шлях. І я з цим згоден. Я тільки на шляху до своїх найважливіших відкриттів. Адже з кожним відкриттям знань стає все більше.
- Недаремно кажуть: коли людина перестає вчитися новому, вже можна йти на пенсію.
- Є така стара заїжджена фраза: чим більше я дізнаюсь, тим більше розумію, що нічого не знаю. Але це правда. Мабуть, тому вона й актуальна стільки років.
На знімальному майданчику «Копа з минулого» з Дмитром Суржиковим, який грає Олега Доліна. Фото: ICTV2
- А виникало у вас питання, чим займатися далі? Бо ніхто тоді про акторство не думав, так кажуть самі актори. Ксенія Вертинська, наприклад, вимушено пішла працювати масажисткою, Катерина Рубашкіна працювала офіціанткою у ресторані у Відні.
- Через кілька тижнів у мене знайшлася справа, яка відповідала запитам того моменту. А найголовніший запит був - чим допомагати, що робити, як бути корисним.
Нам вдалося налагодити роботу з швейцарським волонтерським фондом. Ми з моїм близьким другом та колегою по театру Глібом Сурягою відвозили до Швейцарії переселенців з Маріуполя, бо він сам з Маріуполя, а назад везли гуманітарну допомогу. Близько року кожного місяця ми робили такі поїздки. Потім з президентом цього фонду їздили разом на Донбас. На сьогодні вони і досі не припиняють нам допомагати.
Ніколи це не афішував і не дуже, щиро кажучи, хочу про це казати. Комусь це може здатися хорошою справою, комусь - ні. Як завжди у нас буває. Але, вважаю, хорошу справу зробили.
- Хейтять всіх і за все. Головне, як на мене, щоб перед собою соромно не було за те, як ти жив у війну.
- Теж вважаю, що найголовніший орієнтир - чи можеш ти подивитися у дзеркало і сам собі відповісти на це запитання.
- Та зараз у вас чимало кінопроєктів. У травні завершилися зйомки четвертого сезону «Копа з минулого», ви знялися у комедії «Коли ти вийдеш заміж?» та історичній стрічці «Вічник. Сповідь на перевалі духу» за мотивами однойменної книги Мирослава Дочинця.
- Дійсно, у мене нині хороший етап у творчому житті. Вдячний за це світові, Богу, нашим захисникам, які дають нам усім можливість працювати.
- «Вічник. Сповідь на перевалі духу» вже повністю відзнятий?
- Так, зараз етап постпродакшну. З величезним нетерпінням чекаю, коли можна буде подивитися цю картину. Вона дуже багатообіцяюча, з неймовірно крутими меседжами про історію України, українців, про боротьбу. Про найголовніші цінності, які є в нашому житті. Це глибока філософська картина і одночасно драматична.
- З ваших дописів у інстаграмі розумію, що це одна з найважливіших стрічок для вас.
- На сьогодні - так.
- Кого ви там граєте?
- Граю головного героя Андрія Ворона. Андрій Ворон – це реальна людина, закарпатець, мольфар, який прожив 104 роки і пройшов чимало випробувань на своєму шляху. Мирослав Дочинець був з ним знайомий і записав його спогади. Це історія саме про людину, борця. Я граю його і у молодому віці, і трішечки старшому за допомогою гриму.
Мені здається, кожен актор мріє зіграти в історичному фільмі. Неймовірно цікаво зануритися в історію, подивитися на ті події, людей через призму свого світосприйняття. А коли вони несуть ще й правильний ідеологічний зміст, це тільки додає привабливості цьому матеріалу. Це історія людини, яка за все своє життя не втратила віри і справжньої надії.
Впевнений, ця стрічка знайде відгук у багатьох серцях.
- «Коли ти вийдеш заміж?» має теж вийти незабаром?
- Точно не можу назвати дату, але це буде початок грудня або, можливо, ближче до кінця року.
Це теж має бути хороша якісна комедія. Принаймні, коли ми створювали її, нам було весело і цікаво. Ми з хорошими думками, почуттями, меседжами створювали це кіно.
- Пам’ятаю, як захейтили ваших партнерок по фільму Тоню Хижняк та Наталку Денисенко за фото, де вони цілуються на знімальному майданчику. Це був жартівливий кадр, але люди це сприйняли двояко.
- Я можу це зрозуміти. Наразі в суспільстві є дуже багато критичних і серйозних питань про майбутнє країни. Тому, звісно, хтось не зрозумів, нащо їм дивитися на людей, які цілуються, коли їх хвилюють інші питання. Тому вся наша команда ставилася до хейту спокійно.
Але одночасно з цим треба й розуміти, що бувають якісь жарти заради жарту. Це не кадр з фільму, але цей знімок певним чином відображає частинку історії цього кіно. Все стане зрозуміліше після виходу стрічки. Ми з любов'ю ставилися до кожного хейтера.
Жартівливе фото з колегами на зйомках комедії «Коли ти вийдеш заміж?». Фото: Instagram.com/pavlo_tekuchev/
- Загалом впізнаваність зараз впливає на гонорари, на рівень проєктів? Вас тепер частіше запрошують на проби?
- Однозначно після цих двох стрічок стало більше пропозицій, і я вже відчуваю трішки інший рівень. Але все ж таки це працює не лише тому, що ти десь знявся і люди про тебе почули.
Думаю, це працює і в зворотному напрямку теж. Маю на увазі, коли ти вже відчуваєш в собі більше сили і досвіду. Коли ти готовий до чогось нового, тобі завжди відкриваються і можливості, і надходять пропозиції.
- Ви родом із Рівного. Коли приїжджаєте додому, сусіди не кажуть: зірка приїхала!
- Щодо зірки… У мене в інстаграмі, наприклад, зовсім небагато підписників. Я досі абсолютно ним не займався. Інколи впізнають, але достатньо рідко.
Насправді за цим не сильно і женуся. Знаю випадки, коли люди прокидалися відомими на ранок після виходу стрічки. Можливо, це і зі мною станеться. Можливо, ні. Ніхто не знає.
Все ж таки головне - горіти своєю справою, любити її, щоб вона приносила задоволення. Я працюю заради цього, а не заради того, щоб стати супермедійним і мати дорогі реклами в інстаграмі.
- Судячи з вашої відповіді, зіркова хвороба вам не загрожує.
- Сподіваюся. Мені здається, всі, хто хворіють на зіркову хворобу, колись так само казали. Тому зарікатися не буду. Жартую, звичайно. Але вірю, що мені це не загрожує.
- От ви кажете, що не женетеся за підписниками, рекламою. Але це досить гарні заробітки.
- Приховувати не буду, звичайно, це було б гарним доповненням до сімейного бюджету. Думаю, всі хочуть покращити свій матеріальний стан. Це невід'ємна частина нашого життя. Але це точно не перша причина.
- У вас у інстаграмі стоїть збір на fpv-дрони для «Азову». Хтось із близьких у вас там служить? Чи це загальний збір, до якого ви долучилися?
- Багато моїх колег зараз служать. Один із них – Данііл Мірешкін, який служить в підрозділі «Азов». Він брав участь у зйомках нашого фільму «Вічник. Сповідь на перевалі духу». Данііл приїхав на знімальний майданчик, як це часто буває у військових, прямо після штурмів.
Я був під великим враженням від спілкування з ним. Ми до цього знали одне одного, але ніколи близько не спілкувалися, не товаришували. А тут встигли багато про що поговорити.
За декілька тижнів після цього спілкування у мене був день народження, і я відкрив збір на 27 тисяч гривень. Це достатньо велика сума як для моєї невеличкої аудиторії. Але ми закрили її за декілька днів. Всі кошти ми переказали до великого збору для «Азову» – це був збір на мільйон.
Думаю, саме таке використання своєї медійності дуже правильне.
- Ми вже згадали, що багато ваших колег на фронті. Ви опановуєте якісь навички, принаймні, для себе? Завжди краще бути готовим.
- Безперечно. Мій близький друг Олександр Соколенко, з яким ми прожили в театрі пліч-о-пліч всі ці роки, воює вже майже два роки. У нас багато розмов на цю тему, тому план підготовки є.
Звичайно, цей момент може настати в кожного. Якщо він настане, то так і буде.
Роль у стрічці «Вічник. Сповідь на перевалі духу» Павло Текучев називає однією з найважливіших у своїй біографії. Фото: Instagram.com/pavlo_tekuchev/
- Ви з дружиною граєте в одному театрі. Ви ж там і познайомилися?
- Ця історія завжди всіх веселить. Зустрілися ми з Ангеліною на репетиціях вистави «Підступність і кохання» Фрідріха Шиллера. І з самого початку нам було складно працювати, бо ми дуже одне одному не подобались.
Але, як кажуть, що від любові до ненависті – один крок, так само сталося і в нас. Тільки прийшли ми до любові. Через три місяці після знайомства ми зрозуміли, що між нами сильні почуття. Отак наші долі переплелися, і вже шість років ми разом.
- Хто кому перший освідчився?
- Перший крок був за мною.
- Ангеліна одразу сказала «так»?
- Пропозицію я зробив через два роки, як ми почали зустрічатися. Фактично, ми вже жили разом, але я все одно сильно хвилювався в той день. І був щасливий, коли вона сказала «так».
- Про що вам сьогодні мріється?
- Думаю, найголовніша і найперша мрія у всіх українців одна - Перемога. І це не просто красиве слово. Коли ми зустрічаємося колом наших найближчих друзів - це той самий Саша Соколенко з дружиною та Гліб Суряга з дівчиною, - кожного разу згадуємо, як ми збиралися разом до війни і наскільки ці зустрічі відрізняються тепер. Тому, думаю, мрії про те, щоб закінчилася війна, є у кожної людини.
А якихось інших супербажань і немає. Головне, щоб наші люди не гинули, щоб наша перемога була якомога швидше. Все інше буде само собою.
- Слухаю ваші думки, що Перемога – це не просто красиве слово. І згадую, як наші дідусі і бабусі бажали миру і щоб не було війни, а нам, малим, це здавалося якимись далекими від нас словами. Тепер ми розуміємо цінність цих слів на собі.
- Так, зараз ми бачимо, що таке війна насправді, що там немає нічого романтичного, як нам постійно показували в тих радянських фільмах. Це жахіття, страждання, біль.