Олександр Кобзар – про фільм «Батько», стосунки зі своїм батьком, сином та про силу кохання
27 липня у прокат виходить драма «Батько», це режисерський дебют актора Олександра Кобзаря. За сюжетом, головний герой Влад Артем’єв майже 25 років не спілкувався зі своїм батьком. Та коли Влад нарешті приїжджає до рідного дому на березі Азовського моря, то дізнається про його смерть. Тепер головному герою треба самому розбиратись, чому так довго тривало мовчання між найріднішими людьми. Актор також став співпродюсером фільму та зіграв головну роль.
KP.UA поговорила з Олександром Кобзарем про те, чому вирішив знімати цю історію власним коштом, про його стосунки з батьком, дітьми, роботу в театрі та силу кохання.
Завдяки батькові я став тим, ким є
- Олександре, зазвичай режисери знімають кіно про те, що їм болить. Принаймні, це ідеальний варіант, коли є така можливість. Що вам болить в цій історії?
- Дійсно, режисер, митець має знімати чи писати про себе, розповідати свою історію. Тому у цьому фільмі теж є мій біль, мій досвід стосунків з батьком. Адже не все було у житті так, як би мені хотілося.
Я народився у звичайній родині, мої батьки ніяк не були пов'язані з мистецтвом. І часи були складні. Все життя батько постійно працював, їздив на заробітки, щоб заробити гроші, щоб ми могли прожити, стати на ноги. Його постійно не було вдома – робота, робота, робота.
Мені не вистачало його батьківського слова, батьківської поради. Ми з братом росли самі по собі, нас, так би мовити, виховувала вулиця. Але велика вдячність моєму батькові за те, що, коли ми втрапляли в якісь неприємні історії, він завжди допомагав і підтримував. Завдяки йому я став тим, ким є зараз. Інакше моя б дорога пішла в інший бік, не знаю, де б я зараз був і чи взагалі був би живий. Тому вдячний батькові, що маю нагоду займатися своєю улюбленою професією і говорити з вами про це. І цей фільм – це велика подяка йому.
- Не знаю, де б я зараз був… Що ви маєте на увазі?
- Я ж ріс в 1990-ті у невеличкому містечку. Займався боксом. А таких хлопців завжди втягували в якісь кримінальні історії. Тоді було дуже модно бути якимось кримінальним елементом.
Одного разу мене вже навіть посадили в камеру попереднього ув’язнення, і мій батько зміг витягнути мене з цієї історії. Якщо б не він, не знаю, як би склалася моя доля, я б вже пішов, як кажуть, «по етапу».
- Які у вас зараз стосунки з татом?
- Мій тато 1945 року народження, він інвалід, у нього немає однієї ноги. Батьки живуть у селі, за 150 кілометрів від Києва, тому намагаюся якомога частіше провідувати. Я з ними на зв’язку кожного дня.
Батько зараз тільки й говорить вже про те, як він втомився. Згадую бабусю, його маму, вона в такому віці теж тільки про смерть казала, бо втомилася за все життя. Він погано почувається, в нього інсульти були. Але тримається, стає на милиці, рухається, кожного дня робить зарядку.
Кожна людина в дорослому віці має подивитися на свого батька без призми мами. Адже діти зазвичай дивляться на батька через призму мами і постійно обирають сторону мами. Раптом що - він апріорі поганий. І в нас складається стереотип, що батько такий. І створюється він через сприйняття батька мамою.
Років в 40 я почав дивитися на батька по-іншому. Як чоловік, як син, без маминого погляду на їхні стосунки. Я думав про те, як він жив, чому страждав в якісь моменти. І я почав його розуміти. Я зрозумів, що не так все було в їхніх стосунках з мамою, як я вважав в більш юному віці. Я навіть про це з ним толком і не говорив.
Коли я вже пожив з цими думками, почав працювати над фільмом, згадав все своє життя, всі свої болісні моменти… Тому дуже вдячний йому.
На День батька два роки тому написав йому велике SMS-повідомлення. Хотів не просто сказати все, що відчуваю, по телефону, а щоб у нього це зафіксувалося в пам’яті. Тому з вдячністю написав йому за кожен важливий момент свого життя. Він був настільки розчулений! Це мені мама вже розповідала. Але в нього на телефоні стоїть якесь дивне налаштування, що всі повідомлення через добу видаляються автоматично. Коли батько помітив, що в нього немає цього повідомлення, дуже засмутився. Подзвонив, попросив продублювати. А потім мама мені розказала, що батько переписав це SMS собі на листочок.
З батьком. Фото: Instagram.com/aleksandr_kobzar
Дуже щасливий, що з сином у нас вибудовуються чоловічі стосунки
- Герой вашого фільму, рибак Григор’єв, якого грає Володимир Бєляєв, каже такі слова: «Ти сидиш і не усвідомлюєш, що ти – це твій батько. А твій син – це ти і твій батько. І його син – це він, ти і твій батько». Що ви вкладаєте у цю фразу? Діти ж не завжди схожі на своїх батьків. Чи мова йде про коріння, хто ми і звідки?
- Так, саме про наше коріння. Але, думаю, ми все одно схожі. Якщо ми будемо про це думати, коли ми ще молоді, коли є сили, у нас по-іншому буде вибудовуватись світогляд. І цілі у нас будуть інші. Ми все одно несемо на собі відбиток батька, діда, поганий він чи хороший. Хорошим надихатися, погане покращувати.
Вважаю, що дуже важливо розуміти, хто ти і що залишиш своїм дітям. Потім, дай Боже, внуки будуть. Ми маємо пам'ятати про родинний зв'язок. Бо, на жаль, у нас дуже багато сімей через якісь негаразди навіть на свято за одним столом посидіти не можуть.
- Ви з сином та донькою як спілкуєтеся, зважаючи на свій досвід?
- Це болюче питання. Так склалося в житті, що ми живемо окремо (у 2021 році Олександр та його дружина, акторка Віра Кобзар, розповіли про розлучення. – Авт.). Сину буде 14, доньці моїй 16. Раніше Прохор болісно реагував, що я не поруч. Але він подорослішав, тож тепер ми спілкуємося з ним на дорослі теми. Зараз у нього канікули, і ми маємо можливість проводити більше часу разом. Я дуже щасливий, що син вже може сприймати мене не як дитина, що у нас вибудовуються чоловічі стосунки. Іноді ставить складні запитання. Розповідаю йому про свої життєві помилки.
З донькою Варварою у нас дуже теплі стосунки. В якихось питаннях вона зі мною може бути навіть відкритішою, ніж з мамою.
До речі, я колись займався боксом. Та й зараз час від часу займаюся у спортзалі. І донька, коли їй було ще 13, приходить і каже: «Тату, хочу займатися боксом». Варвара навіть стала чемпіоном Києва з боксу. Ковід тоді завадив їй поїхати на чемпіонат України.
- Ви її тренували?
- У неї був тренер, але я теж допомагав, спарингувався з нею. Я все намагався сина заохотити, але він ні в яку. Думав: та що ж таке? І – дочекався. Тиждень тому Прохор сказав, що хоче піти на бокс.
Не хотів грати у своєму фільмі головну роль
- Прохор теж знявся у вашому фільмі. Це такий символізм чи він хоче бути актором, як мама й тато?
- Ви ж, мабуть, знаєте історію, як я потрапив у свій проєкт і зіграв головну роль?
- Читала, що в цій ролі ви бачили Сергія Міхалка, але на той час він займався лише музикою.
- Так. І я не хотів грати у своєму фільмі головну роль. Та коли вся знімальна група почитала сценарій, всі в один голос сказали: «Так це ж ти!». Вони й вмовили мене зіграти.
А ще нам потрібен був хлопчик, який би зіграв мене в дитинстві. Я дуже не люблю, коли тягнуть своїх в кіно. До того ж, я багато знімався в кіно з дітьми і спостерігав, як батьки пхають своїх дітей чи не в кожен проєкт, аби вони тільки стали акторами. Як на мене, дитина має бути дитиною, в неї має бути дитинство. Звісно, є дуже талановиті діти, які на майданчику роблять неймовірні речі і отримують задоволення. Та діти втомлюються. Тому не хотів, щоб моя дитина знімалася. Але ми ніяк не могли знайти актора, який би нам підходив.
І я написав колишній дружині, що мені треба хлопчик такого ж віку, як Прохор, і попросив її записати з ним проби. Сам він ніколи не казав, що хоче зніматися, він трохи сором’язливий хлопець, закритий. Я показав проби своїй команді, але спочатку не говорив, що це мій син. Коли його затвердили і ми прийшли з ним на майданчик, тоді й зізнався. Я не хотів, щоб це якось впливало на рішення.
У Прохора тоді ще було довге волосся, і він спочатку засмутився, що треба було його зістригти, адже в ті часи такі зачіски не носили. Але потім підходить до мене і каже: «А скільки моя робота коштуватиме?» (сміється)
Ми з ним домовилися, я заплатив йому гонорар зі своїх коштів, і він був щасливий. Ми спеціально придумали сцену підстригання дитини і зробили це в кадрі.
- Прохор вже як справжній актор – і проби з першого разу пройшов, і про гонорар запитав.
- Я б не хотів, щоб він був актором, але це вже як він сам вирішить.
- Всі батьки-актори так говорять. Йому сподобався цей досвід?
- Сподобався. Він ще не бачив фільм і теж чекає. Прохор виріс, зростом як я, і вже не схожий на того хлопчика, який знімався в кіно.
З сином Прохором та донькою Варварою на прем’єрі фільму «Батько». Фото: FILM.UA Distribution
В «Батьку» мені захотілося бути просто людиною
- Анонсуючи фільм в Інстаграмі ви писали: «В один момент я збагнув, що почав задихатися. Ті ролі, які мені пропонували, набридли, рівень більшості проєктів слабкий, а відображення в дзеркалі не молодіє. Я не хотів чекати «своєї» ролі до 70». Невже за цей час у вас не було «вашої» ролі?
- Ні, не було. Але знакові ролі для мене були. Моя кіноісторія розпочалася з серіалу «Загін», який вийшов у 2008 році, це для мене знакова роль Потім з'явився «Поводир». І остання історія, граючи в якій я отримав задоволення як актор, - це серіал «Схованки». Але між цими проєктами велика відстань у часі. Знімався то я часто, але це були серіали для жіночої аудиторії, комедії, наприклад, «Скажене весілля». Та це не моє, не те, до чого я йду.
Яким цей фільм стане для глядача – це інша річ, але прагнути треба до великого. Тому я не захотів більше чекати ще років п’ять, коли хтось щось напише, запропонує.
Як каже в кінці герой фільму «Пролітаючи над гніздом зозулі – «я хоча б щось спробував». Тому я хоча б щось спробував.
- Зараз що скажете - дочекалися своєї ролі?
- Маю надію, що вона ще попереду. Якщо б почав знімати цей фільм зараз, я б все одно хотів би, щоб цю роль грав інший актор. Не знаю, вийшло чи не вийшло. Я, чесно кажучи, трохи втомився від фільму, бо живу з ним вже три роки.
Я взагалі прискіпливий до себе, багато чого змінив би. Не знаю, що скажуть колеги, критики, глядачі, та тут я не дозволив собі бути таким, яким був в інших роботах, я затиснув себе в рамки.
В мене були різні історії, я переграв дуже багато негативних героїв, де було багато експресії, багато божевілля. А в «Батьку» мені захотілося бути просто людиною. Мій герой - багата людина, може багато чого. І я не хотів це грати. Я бачив дуже багато заможних людей, які не носять на собі маску, які, як кажуть, без понтів.
- Тобто не хотіли перегравати?
- Так, тому я там дуже стриманий. Може, мене ця стриманість якраз і дратує. Ми звикли, що герой в історії діє. Мій же герой дуже багато діє внутрішньо. Він – закрита людина, тому здається, ніби він бездіяльний. Подивимося, як на це відреагує глядач, буде йому нудно чи ні.
- Ви самі знайшли кошти на своє кіно, не просили у держави. Важко було йти цим шляхом?
- Справа в тому, що я не мав права подаватися на кошти Держкіно. У мене немає режисерської освіти, і на той час я не продюсував фільми. А у Держкіно є такі пункти в умовах на отримання гранту.
Ми з моїм товаришем Симором Гласенком писали сценарій дев'ять місяців, і я нікому про це не розповідав. Вклав в написання сценарію свої особисті кошти, які заробив у кіно. Чомусь був упевнений: якщо вже почав роботу, все буде, все знайдеться. Навіть не знаю, звідки у мене ця впевненість взялася. Потім за свої кошти зняв тизер, щоб показувати людям, які могли б дати на нього кошти. Поділився ідеєю зі своїми друзями, вона їм сподобалася, і вони запропонували допомогу.
Допомагали не лише коштами, а хто чим міг. Мені давали дорогі автомобілі у користування безкоштовно, допомагали з локаціями. Це суттєва підтримка. Якщо б доводилося брати все в оренду, це вилилося б у копієчку. Актори погоджувалися зіграти безкоштовно, коли казав, що знімаю все своїми силами. Дуже багато людей допомагали.
Стрічку знімали в нині окупованих Бердянську та Генічеську на березі Азовського моря, а також в Запоріжжі, Києві та області. Фото: FILM.UA Distribution
Крила дає кохання
- Ви граєте у театрі. Театр швидше відновив свою роботу, аніж кіно. Чим у ці дні став для вас театр?
- Театр з початку війни мене врятував і рятує зараз. Не було б у мене роботи в театрі, не знаю, як би вижив. Можливо, взагалі б пішов працювати не за фахом. У нас же в цей складний час в театрі і перебудова відбулася.
- Так, Театр ім. Лесі Українки найбільше трансформувався.
- Трансформувався завдяки тому, що немає Резніковича. Він втік, вся робота лягла на плечі Кирила Кашлікова, який, як справжній капітан, не побіг з корабля. Кирило буквально жив у театрі.
У нас був свій акторський чат, де всі і про все могли писати. Після початку повномасштабного вторгнення молодь одразу ж написала, що відмовляється від російської мови і не буде грати російськомовні вистави. Ми залишилися без репертуару і почали все з нуля. Але це дуже важлива подія для театру.
Почали перекладати вистави. Майже рік я не виходив з театру, бо ми все відроджували заново. Випустили «Переклади» за Брайаном Фрілом та «Вид з мосту» за Артуром Міллером, де я граю.
Дуже цінно усвідомлювати, коли люди, які давно працювали в театрі, тепер дивляться одне на одного іншими очима. Інший колектив, інший керівник, якого всі люблять, цінують, і який теж любить свій колектив. Тому у нас насичене життя.
- Театр став для вас спасінням у перші місяці?
- Мені, як і всім, було дуже важко. Ми не знали, як далі жити, що буде. Симор Гласенко взагалі чотири місяці нічого не міг писати, казав, що всередині пустота.
Я почав працювати над відновленням вистави «Загадкове нічне вбивство собаки», ми її перекладали українською. Коли перший раз вийшли на сцену, це був квітень чи травень минулого року, і глядач тобі аплодує і дякує – це дуже зворушливо, в горлі просто ком стояв. В такі моменти ти розумієш, що потрібен людям, а люди - тобі. Життя складається з таких моментів. І ми всі боролися за це життя, кожен на своєму місці.
- Окрім театру, оцього обміну енергією з глядачем, що вас робить щасливим?
- Коли я сказав собі, що треба жити, це і стало моїм призначенням. Я виходжу на сцену, щоб підтримати людей, вони цього потребують. Я не можу скласти руки і займатися чимось іншим. І це дає мені сили. Крила дає кохання. Коли ти кохаєш, коли ти любиш, то можеш пережити все. Кохання має у житті дуже велике значення.
- Ви говорите це як закохана людина.
- Я закоханий, так.
- Люди, яких ви любите, вважаєте своїми, вас не розчарували в цей нелегкий час?
- Я щаслива людина, бо у мене не було таких випадків. У мене дуже вузьке коло близьких людей. Всі вони тут, допомагають країні.
Вистава «Вид з мосту» за Артуром Міллером. Фото: Instagram.com/aleksandr_kobzar_/
