Суддя «МастерШеф. Професіонали» Ольга Мартиновська: Тут і зараз хочу ресторан і дитину
На СТБ розпочався четвертий сезон кулінарного реаліті «МастерШеф. Професіонали». Ольга Мартиновська запевняє: щосуботи в ефірі учасники показуватимуть нам нову і неординарну українську кухню та вчитимуть, як із місцевих, простих і доступних продуктів готувати вишукано і смачно.
З суддею «МастерШеф. Професіонали-4» Ольгою Мартиновською KP.UA поговорила не лише про новий сезон реаліті, а й про благочинні івенти за кордоном, що українського смакує іноземцям, про її особисте життя, виживання та прийняття важливих рішень під час війни.
Я добре знаю, що таке щастя. І, на жаль, поки що його не відчуваю
- Олю, натрапила на ваш пост, опублікований три роки тому, який починається словами: «Щаслива. Я знову дуже щаслива». Це про те, що ви вперше стали суддею «МастерШеф. Професіонали». Чи були за цей важкий рік моменти, коли ви відчували себе, як тоді, щасливою?
- Швиденько перебираю в голові моменти і розумію, що ні. Звісно, були якісь приємні миттєві речі, мабуть, виплески дофаміну чи почуття радості, але щоб щасливою… Я якось і раніше була перманентно щасливою. Мені подобалися і мої проблеми, і мої успіхи, все те життя, яке мене оточувало, і я завжди говорила, що везуча та щаслива людина.
А цього року… Коли після кількох місяців за кордоном їхала з Вірою в Україну на побачення до батьків, думала собі, що це будуть найщасливіші моменти. Або коли їхала на зйомки «МастерШеф. Професіонали», теж думала, що зараз щось зміниться, щось у мені перевернеться. Але нічого цього не стається. Біль і горе затьмарюють маленькі моменти радощів.
Я добре знаю, що таке щастя. І, на жаль, поки що його не відчуваю.
- Читала ваші роздуми на Фейсбуці «якби я не була кулінаром, то розповідала б про те, як не вийти заміж, постійно працювати і все одно бути незадоволеною собою», і - здивувалася. Ви ж розумна, приваблива, харизматична, успішна. Звідки оце - недолюблювати і недооцінювати себе?
- У блозі чи на телебаченні ми бачимо одне, а в реальному житті все може інакше складатися. Я виросла в класній сім’ї, але в нас не було заведено казати, що ти красива, розумна, талановита, як я своїй доньці кажу чи інші батьки своїм дітям.
Я жила у звичайній сільській родині, ми в селі багато працювали, у нас не було якихось ніжностей, тому що у батьків стояла задача - будинок побудувати, гроші заробити, за газ заплатити, нас нагодувати, одягнути, і ніхто про таке не думав. А потім, напевно, те, що не було закладено в дитинстві, спливає в дорослому віці.
Пам’ятаю, як поїхала до Миколаєва навчатися, а там красиві міські дівчата, і я себе якоюсь негарною, сільською почувала у порівнянні з ними.
Мене ніколи не кохали чоловіки як жінку, якою захоплюються, фотографують, приносять каву, просто кажуть «кохаю». Якісь закоханості, романи були, але не траплялося у моєму житті сильної любові, не було таких стосунків, де б я дійсно повірила, що мене можна любити, що я красива.
Оця штука – що треба казати собі в дзеркало, що ти класна, красива, успішна, - вона не працює (сміється). Я знаю, що багато людей, які дивляться телебачення чи читають мою сторінку, люблять мене, але я, так би мовити, не можу це «пощупати». Тому є в мене таке, що я сама собі докоряю - могла б краще, ти ще недостатньо успішна, розумна, красива, струнка… Не знаю, звідкіля ці ноги ростуть - чи з дитинства, чи з моїх якихось нервових закінчень.
- Люди, які прагнуть перфекціонізму, чомусь часто самі себе закопують. Може, треба ці питання з психологом вирішувати? Хоча найпоширеніша думка у них на це - доки сама себе не полюбиш, інші теж не полюблять.
- Звісно, це ж не просто клацнути пальцями, і все - ти себе любиш. Це взагалі, мені здається, якийсь специфічний довготривалий і енергозатратний процес. Мабуть, цьому треба вчити – як себе любити і взагалі що таке любов до себе. А то всі такі розумні (сміється).
Я працюю над цим. І з психологом працюю час від часу. Але психологи – це така таблетка, якої вистачає на тиждень-два.
Володимир Ярославський, Ектор Хіменес-Браво і Ольга Мартиновська на кухні «МастерШеф. Професіонали». Фото: СТБ
Дочка пішла до школи, у яку колись ходила я
- Ви довго вагалися, чи повертатися в Україну, бо переживали за безпеку доньки. Що змусило все ж таки повернутися додому? Адже у вас навіть були пропозиції щодо роботи у Франції.
- Дійсно, в Парижі у мене вже була класна, перспективна робота, почало налагоджуватися життя, я узгодила свої графіки, Віруня в школу пішла. Але коли мова зайшла про те, що може зніматися «МастерШеф», я увесь час про це думала, сумнівалася, чи лишатися у Франції. До того ж, коли ти за кордоном, ти ще більше все гіпертрофуєш, масштабуєш, драматизуєш.
В той час до Франції приїхала моя мама на підробіток, я влаштувала її збирати виноград і заодно побути з нами з Вірунею. І вона, бачачи мої сумніви і страждання, аж якось сердито сказала: «Олю, поїдь вже додому, поживи, подивися, як люди живуть. Ми справляємося, віримо в перемогу, живемо. Люди продовжують жити і в деокупованих, і в окупованих місцях. Зрозумій, що треба дбати про життя, тому визначся, де ти хочеш бути – чи в Україні зі складнощами, чи за кордоном, де теж складно. І вже не муч себе і нас цими сумнівами». Вона бачила, що я просто-таки вмираю, не живу, не розвиваюся, сама себе вбиваю.
Слова мами – це був найбільший аргумент, який вплинув на мій вибір. І я дійсно зрозуміла для себе, що хоч це ризиковано і страшно, але я хочу відчути, прожити, бути в контексті, щоб максимально глибоко розуміти і знати, що ми переживаємо.
До того ж батьки живуть у малесенькому селі, далеко від усіх сполучень, міст, комунікацій, і там, дякуючи Богу, спокійно, є світло, зв’язок, школа, яка працює. Тому вони запевнили мене, що подбають про Віру. Якось так мені батьки цей квиток і продали.
- То парижанка Віра пішла до школи у вашому селі?
- Так. Це школа, до якої ходила я. І їй подобається. Вона все розуміє, це ж не французи і французька, а всі свої. Вона така вся ділова, бо вже покаталася по Європі, знає три слова французькою, п’ять англійською (сміється). Вона класно формується.
Батьки кажуть, що Віра для них – антидепресант, і якби не Віруня, вони б уже з розуму зійшли. Бо маленьке село, зима, на городі роботи немає, робити нічого, всі люди сидять по своїх домівках. Одні новини і жахи. Тому Віруня для них – наче друга молодість, вони в ній бачать маленьку мене. Їм треба приготувати сніданок, відвести до школи, забрати, повчити уроки, вчасно лягти спати, зробити зарядку – це тримає їх у тонусі, і я цьому радію. Але мене це не задовольняє, бо я хочу, щоб ми були з Вірунчиком разом і в безпеці, і в комфорті. В Парижі ми були в безпеці, але їй там було не комфортно, їй не подобалося, нові люди, нова мова, ще й я багато працювала, не могла допомагати їй зі школою. А в Україні їй комфортно, але ми не почуваємося в безпеці.
- Але їй там подобається?
- Так, вона кайфує. Каже: «Якби ще тільки мама була частіше поряд, взагалі було б супер». На що я їй пояснюю, що зараз моя робота потребує моєї присутності.
- До речі, до вторгнення ми з вами говорили про ресторан, який ви мрієте відкрити. Зараз, напевно, не зовсім до ресторану. Але мрія залишається?
- Мрія жевріє. З війною взагалі загострилися думки і почуття – коли як не зараз. І я думаю: Боже, як швидко час пролітає, і треба робити зараз. Але раціонально і економічно вважаю поки недоречним робити в тому форматі, як хотілося б. Тому треба перемогти, а потім відкривати ресторан.
З донькою Вірою. Фото: Instagram.com/olga_martynovska/
За кордоном обов’язково готуємо справжнющий наваристий борщ
- Цього сезону «МастерШеф. Професіонали» популяризуватиме українські кулінарні традиції. Будете готувати якісь вишукані українські страви чи доступні для українців?
- Основний акцент ми робили на використанні наших місцевих продуктів, на автентичних смаках, техніках, їхньому поєднанні. Але ми будемо робити сучасну українську кухню – з нашими знайомими смаками, але вже в новому обличчі. Будемо зайвого позбавлятися, найцінніше забирати і створювати нове. Наприклад, борщ у вигляді морозива. Це неймовірно смачно і круто.
Будемо вчитися готувати без світла, економити, не викидати продукти і раціонально їх застосовувати.
- Як змінився знімальний процес? Готуєте ви, наприклад, страву, а тут – тривога, щось недосмажили, недопекли. Доводилося все починати спочатку?
- Я вважаю, що команда проєкту і каналу СТБ здійснила справжній професійний подвиг, адже знімати велике форматне реаліті в умовах війни з дотриманням усіх правил і вимог - це той ще виклик! Звісно, про нашу безпеку подбали. Коли лунала повітряна тривога, зйомки і час приготування їжі зупинялися, нас переводили в укриття, розташоване неподалік знімального павільйону - і учасників, і суддів, і команду, а потім учасникам трішечки додавали часу, щоб відновити або переробити те, що не встигли. Наприклад, якщо хтось збив білки, а не ввів їх і вони впали за цей час, то додавали 15-20 хвилин, щоб можна було реабілітуватися. І все – продовжували далі, ніяких переносів на потім чи поблажок не було. Такі реалії, таке життя, всі розуміють, і всі знали, на що йшли. Кожного разу, починаючи готувати страву, думаючи над рецептом, всі розуміли, що в будь-який момент приготування може перерватися і потім його потрібно буде відновити. Тому учасники оцінювали ситуацію і свої можливості, коли обирали, яку страву готувати.
Десь було некомфортно, бо тривоги, очікування ще більше втомлюють, ніж робота, десь складніше, як зазвичай, але, чесно кажучи, ніхто не скаржився, тому що ми знали – ми робимо важливу справу, і віддавалися їй.
- Ви робили благодійні вечері за кордоном, зокрема, у Франції, Америці. Що готуєте гостям на таких вечерях? Що з української кухні смакує іноземцям?
- Обов’язково готуємо справжнющий червонющий наваристий борщ. Вручну ідеально нарізаємо бурячок, капустку, моркву, цибульку. Все – ручна ювелірна робота, а не натерте на терку. Варимо наваристий бульйон з яловичих хвостів, реберець. Коли було літо і спека, готували холодний буряковий борщ, це теж дуже смачно, всі були в захваті.
Родзинка нашої програми - голубчики. Ми їх робили в буряковому або шпинатному листі, залежно від сезону. А начиняли булгуром, білими грибами, робили модернізований варіант цієї страви. Свого часу, коли рису у нас ще не було, голубці начиняли пшеницею, пшоном, а завертали в бурякове листя, не капустяне.
Робили бебі-варенички з печінкою. Котлету по-київськи готували як класичну - з курки, так і з коропа, судака, залежно від місця заходу. Ми адаптувалися до тієї країни і міста, в яких знаходилися, бо розуміли, що американці люблять, щоб насичено, наваристо, тому для них готували котлету по-київськи з курки. А в Парижі вже робили з судачка.
На десерт у нас був уже улюблений всіма гречаний медівник з чорносливом або копченою грушею. Всім дуже подобається, такого в тих країнах немає. Ми заварюємо тісто на гречаному меду і додаємо гречане борошно. Дуже яскравий смак виходить.
На традиційних благочинних вечерях за кордоном Оля з колегами обов’язково готує борщ. Фото: Instagram.com/olga_martynovska/
В мене є єдиний принцип, за яким я живу, - це моя совість
- Але, буває, навіть за благодійні івенти прилітає якась критика. Зараз взагалі важко знайти публічну людину, якій би не вказали, що і як робити, на жаль. Як не зневіритися через таке, коли ви робите-робите-робите, а хтось все одно тицяє пальцем?
- Я вже навчилася абстрагуватися. В мене ще з молоду є єдиний принцип, за яким я живу, - це моя совість. Якщо мені моя совість дозволила щось зробити і я сплю спокійно, то мені все одно, хто що пише чи каже. Якщо я чиста перед собою, совістю, Богом, справою, яку роблю, - це все. Якщо я в чомусь сумніваюся, то сама себе більше розкритикую, ніж хтось інший. Тому ті, хто щось там кажуть, хай собі кажуть. Краще хай зроблять хоча б частину з того, що роблять ті, кого вони критикують.
Іноді з подружками за келихом вина ми можемо побубоніти, що скільки б не робив, для всіх все одно хорошим не будеш, але не більше. Глибше це мене не торкається.
Був лише один випадок, який мене реально ранив. Ми вже знімали «МастерШеф», і ми з Вовою попросили три вихідних, щоб поїхати в Варшаву, де у нас був запланований фінальний благодійний вечір у 2022 році. Наш потяг був о 12-й ночі, зйомки ще трохи затрималися, і ми не встигали до комендантської години. І знайома мені каже: «У мене є знайомі хлопці, вони мене рятували у певних ситуаціях, відвезуть, якщо треба». Я подзвонила, ми домовилися, що вони заберуть нас з Вовою о 23.00. Їхали ми з Володимирівської до залізничного вокзалу хвилин 6, це ж зовсім все поряд. Під’їжджаємо, і один з них каже: «Ви ж знаєте, що почалася комендантська година, тариф дорожчий – 2,5 тисячі гривень».
Я зніяковіла. Думала, це ж друзі моїх друзів, чому так, ми їдемо робити благодійну вечерю, причому за свій рахунок, самі купуємо квитки, замість вихідних працюємо в незрозуміло яких умовах… Я заплатила все, що вони просили, але вийшла геть збентежена. Можливо, вони не знали, куди я їду, хто я і що роблю, але це дуже врізалося в душу. Так, я не на передовій, не воюю, але роблю все, що в моїх силах, віддаюся кожною своєю клітиною, наскільки можу віддатися. Ніколи не відмовляла нікому, хто писав мені і просив. Збирали і гроші, і шукали, і свої віддавала. А тут бізнес - є бізнес.
- Ви сама на що жили? Бо я бачила, що переважно ви щось робили для когось чи заради когось. До того ж вас у Парижі ще й обікрали.
- В основному на заощадження. Я збирала кошти на квартиру, хотіла вкладати в будівництво.
Я, по-перше, скрізь викручуся, по-друге, моя робота – в моїх руках. В Празі я проводила майстер-класи як благодійні, так і комерційні, щоб іноді і собі щось заробити на життя. Ходила в ресторан і працювала як кухар, готувала чеську кухню, супи, чистила овочі, тому що мені нормально там платили. Була парочка приватних комерційних вечерь, які я організовувала.
Але якщо раніше в мене були одні потреби, то зараз зовсім інші. Раніше, щоб нам з донькою комфортно прожити у Києві, мені на місяць потрібно було три тисячі доларів. Бо тисячу коштувала квартира - я орендувала житло, тисяча йшла на Віруню – приватний садочок, тренування, теніс, басейн і так далі, і тисяча – вже на наші забаганки. А з початком війни я зрозуміла, що мені вистачає і 300 євро – на хліб, сік Віруні і заправити трохи авто.
Я погоджувалася на будь-які підробітки. Уже якось зникли амбіції – хочу заробити на квартиру чи ще щось подібне. Окрім благодійних речей, мене ніщо не збуджувало в матеріальному плані. Мені хотілося більше заробити лише для того, щоб більше ліків закупити, автівку хлопцям придбати…
У нас з Вовою є кулінарна книга, і з літа її вже потрошечку почали купувати, тому по якійсь маленькій копієчці падало. Кошти від продажів електронної версії книги ми повністю передавали на благодійність – вкупі для «Охматдиту» зібрали 1,6 млн гривень. Але люди, купуючи електронну книгу, бачили, яка вона класна, і писали, що хочуть тепер і друковану.
NFT, біткоїнами не займаюся, я не вмію вести такий пасивний бізнес (сміється). Те, що руками назбирала, те й назбирала.
А те що в Парижі обікрали… Було прикро. Я з благодійною вечерею в Парижі, а в мене вкрали окуляри, кросівки, штани, добре, як кажуть, трусики та бусики лишили. Ну нічого, куплю нові або й без того проживу.
З татом та мамою. Фото: Instagram.com/olga_martynovska/
- Зараз ви знову відкрили курс у своїй кулінарній академії.
- Так, ми відновили навчання. У мене були зобов’язання перед людьми, які купили навчання. Коли почалося вторгнення, ми якраз були на середині курсу. Але протягом цього року не вистачало ні енергії, ні бажання, ні сил продовжувати. Та й увесь час здавалося, що поновлювати навчання - не на часі. А тут вирішила, що хочу закрити свої зобов’язання перед людьми, бо мене вже почала гризти совість. Адже люди заплатили, комусь потрібно вивчитися, отримати сертифікат, комусь, може, просто від цього буде краще.
Тому ми з моєю партнеркою відновили навчання і заодно запропонували людям набратися заново і спробувати жити на повну. Достатньо велика кількість людей виявили бажання.
Але я, якщо чесно, поганий продавець. Я вмію гарно робити свою роботу, але продавати ні себе, ні свій труд гарно я не вмію. Хоча тверезо оцінюючи навчальний кулінарний курс, який я створила, рекомендувала б всім його пройти, тому що це реально може допомогти в житті. Багато дівчат, які виїхали за кордон, завдяки цьому навчанню влаштувалися на роботу, навіть не знаючи мови, а знаючи терміни, бо я їх вчу і англійською, і французькою. Хтось влаштувався кухарем, хтось - помічником кухаря, хтось - кондитером, хтось дома почав випікати і заробляти. Коли мені приходили такі листи, я розуміла, що все було недаремно, тому мені хочеться ще більшій кількості людей допомогти.
Але я все одно погано продаю. Курс ми продавали за 1,5 тисячі гривень, але мені здається, що для людей, можливо, це дорого. Хоча ми вклали в нього величезну купу грошей, щоб зробити якісно. Це 50 навчальних годин – красивих, з чистим звуком, гарною картинкою, з купою методичного матеріалу. Все те, за що я платила десятки тисяч євро, щоб вчитися у Франції, тут увесь мій досвід.
- Готувати – це ще й свого роду терапія.
- Так, давно доведено, що їжа для людей – один із найшвидших джерел отримати реальне задоволення, іноді навіть і щастя. Від їжі легше і частіше можна кайфонути, ніж від, скажімо, стрибка з парашутом. Тому треба вміти гарно готувати. І це життєво необхідно. В Україні немає гастрономічної освіти. Ми лише знаємо, що чипси і кола – це погано, а супчик – це добре. А як працювати з продуктами, що з чим поєднувати… Мені здається, це заслуговує окремого і цікавого предмету в школі.
З колегою та близьким другом Володимиром Ярославським. Фото: Instagram.com/olga_martynovska/
Вова завжди був для мене підтримкою
- Ви писали, що не всі стосунки витримали війну і декого ви втратили. Це були болісні втрати?
- Якщо люди себе так проявили, то й на краще, що хтось відсікся. Не скажу, що багато, але кілька людей було, я вже про них не думаю і ні про що не шкодую. Бо насправді набагато більше з’явилося нових хороших людей.
- З Володимиром Ярославським ваші стосунки не змінилися, ви такі ж чарівні на спільних фото. Він був вашою підтримкою у ці дні? До речі, в нього новий образ – вуса!
- Ой, я проти вусів. Кожного разу його лякаю: «Ось ти десь задрімаєш, я їх тобі відріжу». (сміється). Але йому подобається, він тішиться, ще більше уваги цим привертає до себе, що йому ще більше подобається.
Вова був для мене завжди підтримкою. Він на 10 років старше, більше прожив, провідчував, побачив. Вова завжди дуже тверезо вміє оцінити ситуацію і дати пораду. Причому не нав’язаючи, що і як ти маєш зробити, а саме радить або показує це в такому розрізі, що ти дивишся і думаєш – таки точно!
Він завжди мені каже: «Ти дзвони, якщо важко, сумніваєшся чи потрібна порада». Зараз така ситуація, що дуже часто ніхто з нас не знає, ні яку пораду дати, ні правильної відповіді, бо ми багато речей проживаємо вперше. Тому намагаємося разом знаходити якісь виходи із ситуацій. Нам справді комфортно разом щось робити, ми балансуємо одне одного, дай Бог.
- А ваш колишній чоловік Іван пропонував підтримку? Якщо не вам, то хоча б доньці?
- Чесно, я вже навіть не хочу про нього говорити, як про тих людей, які відсіялися за час війни. Не хочу говорити поганих речей на публіку, нехай вони залишаться в моїй сім’ї, але й хорошого мало що можу сказати.
Віра, до речі, на початку війни місяць була у нього в Португалії, але коли приїхала, чомусь сказала, що більше не хоче до тата на канікули.
- Ви вже сказали у розмові, що з війною загострилися думки і почуття: коли - як не зараз. Тут і зараз вам чого хочеться?
- Я завжди відкладала відкриття ресторану. Завжди думала: ще не готова, ще грошей недостатньо, ще не визначилася де, треба ще підрости, щось зробити. Дуже хочу зараз ресторан, але думаю, як правильно зробити, де, щоб потім це не було болючою втратою.
Мені увесь час здавалося, що я ще встигну заміж вийти, другу дитину народити, то ж зараз мені також хотілося б це не відкладати. Але тут і зараз у мене варіантів нуль, бо немає з ким це зробити (сміється). Тому тут і зараз хочу ресторан і дитину, але не так це просто. А так все роблю тут і зараз. Так завжди і робила.
Ольга Мартиновська мріє про щасливу родину та свій власний ресторан. Фото: Instagram.com/olga_martynovska/
