Євген Леонов не став Карлсоном через добрий голос
"Була образа - я її проковтнув"
Євген Леонов був і залишився одним із найулюбленіших артистів ХХ століття. Він міг грати кого завгодно - від колгоспників до королів, від алкоголіків до слідчих, йому були підвладні і комедія, і трагедія.
Леонов з дитинства знав, що хоче стати актором: займався у шкільному драмгуртку, потім брав участь у самодіяльності, в юності пішов з авіатехнікума і вступив до театральної студії. Згадував, що прийняли його не завдяки гумористичним оповіданням Чехова і Зощенко, які він читав, а лише тому, що вже під кінець іспиту раптово продекламував вірш Блока: "Я послал тебе черную розу в бокале золотого, как нёбо, аи". Найменше воно в'язалося із зовнішністю "необтесаного", як сам Леонов говорив про себе, юнака.
Але саме Блоком він вразив приймальну комісію, і потім вдалося домогтися його переводу з технікуму в студію, що в 40-і роки було дуже непросто.
Слава до нього прийшла не одразу. Коли Леонов нарешті став знаменитим - а це було після "Смугастого рейсу", який подивилася, здається, вся країна, - трапилася інша складність: тепер всі сприймали його виключно як коміка, кумедного повнуватого чоловіка, який з голою дупою бігає від тигрів. І йому довелося доводити ролями в "Донський повісті", "Білоруському вокзалі" й "Антигоні" (він грав Креонта на сцені Театру імені Станіславського), що він здатний і на більш серйозні образи.
Яким він був у житті? Чутливою, вразливою людиною, яка страждала від сором'язливості та недовірливості. І при цьому був дуже добрим - важко знайти хоч одного колегу або знайомого, який сказав би про нього хоч одне погане слово. Леонов іноді скаржився друзям на самотність та безсоння, а взагалі дуже полюбляв тишу і спокій, незважаючи на те, що життя постійно змушувало його поспішати.
У книзі "Листи синові", дійсно написаної у формі листів до Андрія Леонова (нині заслуженого артиста), він раптом повідомляє: "Мені все життя здавалося, що я недоотримую любові. Мені здавалося, що моя мама більше любить брата, ніж мене, мені здавалося, що Ванда (дружина Леонова. - Ред.) і ти мало мене любите. Я завжди більше віддавав, ніж отримував взамін. І мене це не засмучувало, ні, але я навіть від цього заплакати міг ".
І далі: "Мені здавалося, що я виріс на серії якихось образ. Начебто все нормально, а у мене таке відчуття є: була образа - я її проковтнув, була образа - я її з'їв".
Він все це незабаром забував, але, судячи з того, скільки в його книзі роздумів про це, не назавжди.
Пірат Вінні-Пух
Безлічі дітей, та й дорослих, Леонов запам'ятався як Вінні-Пух. Одного разу на вулиці він побачив жінку з дитиною, що плакала. Помітивши Леонова, дитина плакати перестала, а жінка навчально йому сказала: "Ось і Вінні-Пух над тобою сміється!" Та й Андрій Леонов у передмові до недавнього перевидання "Листів до сина" пише, звертаючись до батька: "Ти постійно за когось просив, комусь допомагав. Такий Вінні-Пух-клопотун"...
До речі, було знято три серії мультфільму про пригоди ведмежати, і загалом серіал могли й продовжити: А. А. Мілн написав про Вінні чимало історій. Але художник-постановник Едуард Назаров визнавав, що після третьої серії автори були повністю виснажені. До того ж вони не могли посилати картину за кордон, адже держава й не подумала офіційно купити права на екранізацію казки Мілна, тож радянський "Вінні-Пух" вважався б, по суті, піратською продукцією.
Мало хто знає, що у Леонова був шанс озвучити ще одного легендарного мультгероя: йому збиралися запропонувати озвучку Карлсона. Але, за словами мультиплікатора Юрія Бутиріна, у Леонова був "занадто добрий голос", що не підходив для образа пустуна Карлсона, і зрештою його озвучив Василь Ліванов.
А третьому знаменитому герою він подарував не голос, а обличчя. Коли в 70-х в СРСР вийшов "Хоббіт" Дж. Р. Р. Толкієна, художник Михайло Біломлинський на всіх ілюстраціях зробив Більбо Беггінса схожим на Леонова. Саме в той момент, коли книга виходила друком, в одній з газет з'явилася стаття Юрія Нікуліна: той лаявся на виробників ляльок, які без його відома використовують його образ. Біломлинський подумав, що тепер у нього будуть проблеми, адже він не спитав у Леонова дозволу. Але тут Леонов приїхав до Ленінграда на прем'єру фільму, і Біломлинский, зустрівшись з ним на банкеті, сам показав сигнальний примірник книги. Той був здивований і зворушений. В "Листах синові" він цитував Толкієна: "У хоббітів довгі темні пальці на руках, добродушні обличчя, сміються вони густим утробним сміхом, особливо після обіду, а обідають вони, як правило, двічі на день, якщо вийде". Копія, чи не так? ". Потім він ще в одній з телепередач прочитав першу сторінку книги. Тож для багатьох радянських дітей саме Леонов асоціювався з Більбо.
|
"Тут Женька живе, пияка безпробудний..."
За словами Георгія Данелії, Леонов був найпопулярнішим актором з усіх, з ким він працював. Завдяки всенародному обожнюванню він міг домогтися чого завгодно. Одного разу пішов до виконкому і вибив однокімнатну квартиру для монтажниці, яку хотіли переселяти з густонаселеної комуналки в ще більш густонаселену.
А ще Данелія згадував: "Коли знімали "Зовсім пропащий ", ми всі жили на кораблі. Сиділи ми в каюті, обговорювали сцену - і раптом чуємо несамовитий крик в мегафон: "Леонов, піди з палуби, твою мать! Сховайся! У мене зараз корабель перекинеться нахрін!.." Кричав капітан "Тараса Шевченко", який проходить повз нас. Леонов курив на палубі. Хтось із пасажирів помітив його, закричав: "Хлопці, там Євген Леонов стоїть!" І тут же всі - і пасажири, і матроси - висипали на борт подивитися на нього. І корабель дійсно дав критичний крен ".
Популярність допомагала і в роботі. В фільмі "Звичайне диво" Марк Захаров запропонував Євгену Павловичу спародіювати членів Політбюро на Мавзолеї: підняти в привітанні руку точно так само, як це зробили вони. Леонов зітхнув: "Маркуша, будемо перезнімати і за ті ж гроші". Але у фільмі це залишили - не стали чіплятися до улюбленого актора.
Іноді слава оберталася досить болючими ситуаціями. Якось дружина Леонова їхала в таксі. І таксист, не підозрюючи, кого везе, раптово почав говорити нісенітниці: "Женька Леонов в цьому будинку живе. Ось пияка непробудний, кожного дня приходить і просить у мене троячку..." Ванда відповіла: "Як вам не соромно! Я з ним в одному театрі працюю, він не п'є..." Смішно начебто, але Леонов брав ці байки близько до серця.
Серце, на жаль, у нього було хворе. Як і судини. У 1988 році він переніс обширний інфаркт, кілька днів провів у комі між життям і смертю, дивом вибрався, продовжив грати. А в січні 1994 року, збираючись на спектакль "Поминальна молитва", Євген Павлович впав і помер - відірвався тромб. Глядачі не просто не здали квитки на скасований спектакль - вони кілька годин стояли із запаленими свічками на холоді біля театру...
|
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ
