Дмитро Сова: Я вже рік як вільний
З Дмитром Совою ми поговорили у Карпатах під час зйомок детективного серіалу каналу "2+2" "Рейнджер". Там він грає одну з головних ролей - Степана Фоміна, напарника канадця українського походження Пола Гордійчака, який прибуває до України як інструктор програми "Український шериф".
"Масова українізація – не зовсім правильно"
- Дімо, ми зараз спостерігали за зйомкою сцени похорону. Це перші ваші похорони у кіно?
– Ні, не перші. Але це кіношний похорон, до цього не варто серйозно ставитися. Це звичайні знімальні сцени. Мені, головне, треба було зіграти все, що відбувається у внутрішньому житті мого Степана.
- Це похорон вашого серіального колеги?
- Так, загинув мій колега, чоловік Мирослави (її грає актриса Дар'я Плахтій. – Авт.). Вони були в натягнутих стосунках, збиралися розходитися: Олег уже мав коханку, а мій Степан зустрічався з Мирославою. Але сталося так, що Олега зачепила шалена куля, яка призначалася іншій людині.
- За сюжетом серіалу Пол, зокрема, боротиметься із корумпованими українськими поліцейськими. Ваш герой хороший чи все ж таки балується хабарами?
- Хороший. Степан родом із Луганська. Але він, видам спойлер, начудив на війні на сході країни, і його заслали до маленького прикордонного містечка на покарання.
– Це наш час, наша війна?
- Так, це сучасна історія.
- І як він тут справляється? Луганськ і Карпати - це все ж таки два різних світу зі своїми підвалинами та традиціями.
- Ну як справляється...
- Він розмовляє російською?
- Так. Він, мабуть, єдиний із головних героїв, хто хоч і намагається щось говорити українською, але розмовляє російською мовою. Однак він не має з цим проблем. Він тримає свою лінію і навіть не намагається переходити на українську. Твердо стоїть на своєму.
Це є актуальною для країни темою. Зараз триває масова українізація, і, на мою думку, це не зовсім правильно. Такі кроки треба робити поступово, щоб люди розуміли, навіщо і заради чого. Наразі політики просто маніпулюють цими темами. А людей треба чимось поєднувати. Ми, актори, це намагаємося робити. Хочеться, щоб люди забули на якийсь час про якісь складні справи.
- Коли граєте з реальними поліцейськими, вони вам говорили, мовляв, Дімо, добре зіграв?
- Та ні. Але чудово, коли люди, які справді працювали в органах, кажуть, що їм подобається історія, а не окремо взяті персонажі.
|
"Малявки впізнають за серіалом "Село на мільйон"
- У вашому списку – близько 90 ролей. За якими роботами вас найчастіше впізнають?
- Так, десь так, але це і епізоди, і ролі другого плану. Буває, малявки впізнають мене за серіалом "Село на мільйон". Все залежить від того, хто дивився.
- Найчастіше всі актори кажуть, що їхня найкраща роль ще попереду. Тому відкинемо цей варіант одразу. У вас яка роль улюблена?
- Не можу сказати, що я маю улюблену роль. Бувають цікаві роботи чи цікавий підхід режисера до зйомок. Я дуже рідко дивлюся фільми з моєю участю, але круто, коли ти дивишся і розумієш: ось тут я себе в якийсь момент не впізнаю. Мені подобаються режисери, які дають тобі простір для створення образу.
- На Одеському кінофестивалі нарешті показали фільм "Черкаси", який мав вийти ще минулого року і де ви зіграли одну з головних ролей. Ви вже бачили його у кіно?
– Бачив, був у Варшаві у Тимура (Тімур Ященко, режисер картини. – Авт.) у гостях. Він дуже переживав із приводу цього фільму, всі чекали, багато працювали. Але Тимур відстояв цю роботу, не здався, не опустив прапора. Я бачив режисерську роботу, і для мене головне, що це кіно. Мені подобається таке дивитися, коли в одному кадрі відбувається все, і мені не потрібні розкадрування, щоби щось укрупнити. Ми ж знімали дуже багато дублів, іноді більше 25-ти. Але як круто, коли після режисерка каже: "Хлопці, все добре, мене все влаштовує". Тимуру важливо, щоб усе склалося ідеально. Це як у Девіда Фінчера, котрий по сто дублів робить. І, знаєте, у таких ситуаціях актори починають по-іншому грати. Мені подобається, коли фільм виходить як напівдокументальне кіно.
- У вас зараз рудуватий колір волосся. Це ж не ваш справжній колір?
– Ні. Мене пофарбували спеціально для цієї ролі. Порахували, що ми з головним героєм Полом будемо трохи схожі.
– І як вам?
– Режисер сказав, значить – ок, якщо він так бачить. Я просто повністю довіряю Серьозі (режисер Сергій Крутін. – Авт.), він дуже хворіє і переживає за цей проект. Він максимально включений у весь процес: він і з дівчатами на гримі, і в примірочних, тому навіть не сумнівався. Якщо треба – зроблю.
|
"Полежати – це не моє"
- Ви щось ще встигаєте, крім зйомок? Навколо ж дивовижна природа! Загалом у Карпатах бували?
- Бував, звісно. Ми з друзями любимо підніматися на Говерлу. Були на вершині вже двічі. У мене є друзі альпіністи-скелелази, але для нас вилазка в гори – це можливість просто побачитись, побути разом, подихати повітрям, чогось випити… Це дружнє спілкування.
- Бачила, як члени знімальної групи купалися у гірській річці. А ви?
- Я хотів би скупатися, просто не знав, чи можна було зайти, там скелі. Я б теж поліз, я все це люблю. Після Києва це справді перезавантаження. Але робота трошки не дозволяє все побачити та насолодитися природою. У мене зараз дуже важкий графік, багато переїздів. Закінчується зміна у Києві, їду до Карпат, не встигаю переключитися.
- 9 липня вам виповнилося 36. Враховуючи ваш щільний графік, чи вдалося хоч якось відзначити день народження?
- Я був на знімальному майданчику. Потім мене забрали кінні каскадери, ми переїжджали, і дорогою я попросив хлопців зупинитися на заправці, щоб купити маленьку пляшечку коньяку і випити по чарці. До закінчення дня народження залишалося 15 хвилин (посміхається). Пацани не пили, бо їхати нам треба було 12 годин, тож сам випив чарку – так і відсвяткував. Ну, дякувати Богові, що в роботі. Перший раз у мене був такий день народження, і я вважаю, що це круто. Треба щось якось міняти. Тому що завжди я збираю якусь компанію на 50 осіб у якомусь хорошому місці, де можна потанцювати, випити, поговорити.
- Вас дуже мало у соцмережах. Де ви є, і це справді ви, а не фейкова сторінка? Де можна подивитися, почитати? Чи соцмережі – це не ваше життя?
- Я є у Фейсбуці, Інстаграмі. Якщо є якісь питання, то я іноді відповідаю. А іноді на це просто нема часу.
- Тобто, буваєте там мало?
- Дуже мало. Здебільшого викладаю туди фотографії зі знімальних майданчиків, які хочу зберегти. Собі для пам'яті.
- У вас сторінка відкрита чи тільки для друзів?
- Я додаю в друзі тільки тоді, коли з людиною бодай раз бачився та спілкувався.
- Тобто ми з вами, наприклад, уже можемо потоваришувати?
- Так, звичайно. А якщо просто так…
- Як любите проводити особистий час, коли він є?
- Намагаюся максимально часто бачитись з друзями. Люблю поїхати до якогось вейк-парку покататися на вейкборді. У волейбольчик пограти. Мені подобається проводити час активно.
- Полежати на дивані - це не про вас?
- Ні, полежати – це не моє. Загалом не можу сидіти на одному місці.
- А ще про вас якось несправедливо мало інформації. І мало інтерв'ю. Це тому, що ви цього не хочете, не любите, не вистачає часу?
- Навіть не знаю. На мою думку, ніколи нікому в розмовах не відмовляв.
"Батьки все дивляться"
- Ваш брат теж актор, правда?
- Так. Мій старший брат Петро працює у Театрі імені Лесі Українки.
- Ви разом десь грали?
- У фільмі "25-а година". Ми грали з ним братів-грабіжників, у нас був наліт на заклад. І драма розгортається у той момент, коли мене чи його, я вже не пам'ятаю, збиває машина.
- Петро привів вас до акторської професії чи ви про це самі мріяли?
- Я змалку співав, танцював. Я просто більше нічого не вмію (усміхається).
- Батьки нічого не казали, що двоє їхніх синів пішли в актори? Чи не відмовляли? Зазвичай цю професію вважають ризиковою.
– Батьки нас постійно підтримували. Хоча у них звичайні професії: тато – слюсар-сантехнік, мама – технолог харчової промисловості. Але як мама талановита, так і тато. Батько в мене і співає, і вірші пише. Мені здається, кожен українець має якусь творчу жилку, яку просто потрібно розвивати.
- Не казали, мовляв, досить нісенітницею займатися, треба йти заробляти гроші?
- Ні, у мене так не було. Але ми завжди чимось займалися. Тато завжди стояв на тому, що треба постійно щось робити. Раніше він був скептично налаштований, гадав, що це легка професія. Але якось побував у мене на майданчику і зрозумів, як це тяжко.
– Люди, коли не знають, думають: ну що там складного – побігав, пострибав, гроші отримав…
- Так, але буває по-різному. У мене здебільшого завжди важко. Навіть якщо це одна сцена, я не маю прохідних моментів, я завжди переживаю, щоб це було гідно. Тим більше, якщо мені подобається проект, режисер, команда – це подвійна відповідальність.
– Батьки дивляться ваше кіно?
- Так, вони не пропускають. Це я можу щось пропустити. А вони дивляться. І мені дуже важлива думка як мами, так і тата.
|
ПРО ОСОБИСТЕ
- А що на особистому фронті у Дмитра Сови?
– На особистому фронті нічого. Рік як я вільний. Нині навіть не в пошуку.
- Шанувальниці на побачення не запрошують? Не дошкуляють?
– Ні. Не дошкуляють. Все гаразд.
- Листи не пишуть? Чи ви їх просто не читаєте?
- Читаю. Намагаюсь читати все, що мені пишуть. Просто або жартую, або не витрачаю на це багато часу, щоб комусь щось довести. Буває, приділяєш комусь час, відповідаєш на якийсь лист і хтось уже щось малює у своїй уяві. І потім, якщо комусь щось написав у коментарях, сприймає це в багнети, починається з'ясування стосунків. Дуже безглуздо виходить, коли під фотографією, де є мої близькі люди, дехто розводить сварки.
|
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ
Вестерн українською: як канадець Гордійчак став карпатським рейнджером
"КП" в Україні" побувала у карпатських лісах, де канал "2+2" знімає 24-серійний україномовний детектив "Рейнджер".
