Пять пронзительных стихов Евгения Маланюка об Украине
Евгений Маланюк родился в семье учителя и обедневшей дворянки. Он был самым старшим ребенком в семье, и его единственного из троих парней отправили в Елисаветград (сейчас Кропивницкий) получать высшее образование. Однако Первая война стала помехой в учебе. Маланюк отправился на фронт, когда ему было 19 лет.
После окончания войны Маланюк переехал в Чехословакию, где написал сборник стихов "Стилет чи стилос", которые принесла ему первые плоды популярности.
В 32 года поэт эмигрировал в Польшу, где одна за одной выходили сборники его стихов. Во время Второй мировой войны Маланюк принимал участие в обороне Варшавы от немецких захватчиков.
После окончания Второй мировой войны Маланкю переехал в Нью-Йорк, где прожил до конца своих дней. Сначала он работал физически, а потом стал сотрудником проектного бюро, где проработал до выхода на пенсию. За океаном он продолжал издавать стихи.
В своих стихах Маланюк неоднозначно описывал образ Украины. С одной стороны он воспевал ее героев и называл Элладой, а с другой - ругал за ленивый характер. Маланюк был прагматиком. Видел красоту в силе. "Украина должна стать необходимой, как штаны, только тогда она появится. Пока она будет только "комедией", орнаментом, песней - до того ее не будет", - говорил Маланюк.
СОНЕТ ГНІВУ І ГАНЬБИ
Каліка виклятий — такий він і донині!
Сліпий кобзар — співа свій вічний жаль.
Самсоном темним — зруйнував святині.
Розбив, дурний, сінайськую скрижаль.
Зродив вождів — дрібну плебейську шваль
Вошивих душ, що бабраються в слині,—
Це в час, коли рокоче Муссоліні,
Пече очима бронзовий Кемаль.
Це в час, коли кругом відважні жмені,
І кожному народу спіє геній,
Історія новий готує том,
Тюхтій-хохол, що, хоч дурний, та хитрий,
Макітру хилить виключно по вітру,
Міркує шлунком і хропе гуртом.
***
ПАМ'ЯТI КУЛІША
1
Малоросам
Невже ж надії всі — пропащі?
Невже ж даремно одгорів,
Врятований з самої пащі
Нещадно хижих сих років?
Чом не загас під бунту бубни,
Під трубний галас голосів,
Коли історія свій згубний,
Кривавий засівала сів?
Чому зоставсь з тобою, хохле,
Безславно тліти на межі
Та чути тільки сморід здохлий
Твоєї мертвої душі?
Та тільки проклинать, та плакать,
Та пружить зламане крило,
Що здохле вже здола балакать,
Є переконаним хахлом,
Що вже носить краватку вміє
І слинить Маркса вже... А ти,
Малоросійський Єреміє,
Ще блимай відблиском мети!
Довершуй непотрібні вірші,
Віршуй вогнем останніх сліз,
Віршуй!.. Бо вже не буде гірше —
Ні там, ні тут: здихає скрізь.
2
Чим чорніш, чим кривавіш регоче
В моїм лютім безсиллі душа,
Тим простіш, тим страшніш мені в очі
Насувається шлях Куліша.
Він зміїться, протоптаний мукою,
Одкриває самотні сліди,
Він отруйно сичить гадюкою:
— Хочеш? — виведу. Стань — і йди.
...І даремно профіль Орлика
Схиляється наді мною,
І ввижаються ржаві когорти,
І стискається корчами горло...
— Дням не розквітнуть — весною,
Не бути юним і гордим.
***
ДІВА-ОБИДА
Лежиш, розпусто, на розпутті,
Не знати - мертва чи жива.
Де ж ті байки про пута куті
Та інші жалісні слова?
Хто гвалтував тебе? Безсила,
Безвладна, п'яна і німа
Неплодну плоть, убоге тіло
Давала кожному сама.
Мізерія чужих історій
Та сльози п'яних кобзарів -
Всією тучністю просторів
Повія ханів і царів.
Під сонні пестощі султана
Впивала царгородський чар,
Це ж ти - попівна Роксоляна,
Байстрюча матір яничар !
Чаплінському - ясир кохання -
Це ти, безславна і лиха,
В Богдановій ятрилась рані
Вогнем образи і гріха.
Стрибати в гречку - тільки й щастя,
Щоб в корчах зради завмирать -
Це ти, пусте, неплодне трясця,
Ти, Пріська гетьмана Петра.
Звідціль черкаська твоя шатость
І рабська кров твоя звідціль,
І діти, мов дурні курчата,
І сліз - пісні, й бандури - біль,
І та розслабленість ледача
І серця, й розуму, і рук, -
Безсила насолода плачу
Безсоромно-плебейських мук...
Невже ж калюжою Росії
Завмре твоя широчина?
...А над степами вітер віє!
А в небі гуркотить весна!
А степ, гарматами пооран,
Тремтить від крові і кісток,
Та про бої віщує ворон,
Червлен тримаючи шматок.
Повстань, як древлє! Панцир з міді
Замінить лати й ганчірки, -
І знов дівоча стать Обиди
Звитяжно гляне у віки.!..
***
МОЛИТВА
Все упованіє моє
На Тебе, мій пресвітлий раю…
Т. Шевченко
Воркував голубий Іордан за її плечима,
Крильми срібними краяли вічну блакить голуби,
Її звали Марія.
— А як же вгадать твоє ім'я,
Що його десь шепочуть дрімучі дніпровські степи?
Там — під теплим вітром ніжно рипіли оливи,
Кедри широкошумні кликали в холодок…
…Чи це буде, коли молоком забуяє вишневий садок,
Чи не станеться в буряній ночі осінньої зливи?
Між нарцисами Назореї — біла лілея —
Під збанком з водою хилила смагляве плече…
— В басаманах ріллі, о кривава моя Галілеє,
Чорна праця землі степовую мадонну пече!
Між зеленої рути — блакитним барвінком встала,
На сорочці — не заполоч, то — закипіла кров…
Та недаром, недаром гарматами проорало
Трудну путь прийдешнім століттям через Дніпро!
Та недаром, недаром весь степ кістками засіян,
І на кожнім хресті придорожнім розіп'ято біль.
Припонтійським степам породи степового Месію,
Мадонно Диких Піль!
ОДНА ПІСНЯ
В кінці греблі
Шумлять верби...
Бува, почуєш пісню і спахнеш
Пекучим болем пізньої любові —
І от — далечина Твоїх безмеж,
Твоїх небес нестриманая повінь:
Пливе, пливе блакитна широчінь,
Росте, росте співучим колом обрій;
Від білих хмар лиш смарагдова тінь
Біжить ланами, лиш вітри недобрі
Напружують свій навіжений чвал...
О, як забуть Тебе, єдину в світі!
Твій зір мені ясніш за сонце світить,
Твоя далека пісня, як хорал.
Моя весна. Моя, моя Земля
Яке ж залізне серце муку стерпить:
Оттут в недужих мріях уявлять,
Як "в кінці греблі шумлять верби".
