Батьки української фехтувальниці, олімпійської чемпіонки Ольги Харлан живуть у Миколаєві. Не минає і дня, щоб місто не зазнавало обстрілів рашистських окупантів. Нещодавно ракети впали в районі, де народилася Ольга. Ходила до школи. Зросла. Дівчина страшенно переживає за своїх близьких, сусідів, земляків, але ще більше ненавидить тих, хто розпочав цю війну.
- Навіть не знаю, як назвати людину, яка керує тією країною, навіть не хочу називати її на ім'я, вона не заслуговує на це, - каже «КП в Україні» спортсменка.
- Ольга, кожен із нас, напевно, ніколи не забуде ранок 24 лютого 2022 року.
- Хоча я була тоді в Італії, чекала на свою команду, щоб готуватися до турніру, який мав пройти в Афінах, ранок 24 лютого у мене почався, як і у всіх нас: зі дзвінків та повідомлень. Мене розбудило повідомлення від моєї співкомандниці Аліни Комащук: «Вставай» чи щось на кшталт такого. Я відкрила інтернет та побачила, що відбувається.
Коли я передзвонила Аліні, вона вже виїжджала з Києва. Я швидко зв'язалася зі своїми батьками, вони тоді перебували у Києві з моєю сестрою та племінником. Усі були у паніці, почали збиратися, одягатися. Це було близько 5-ї ранку. І з того моменту наше життя змінилося.
Моя сім'я – бабуся, дядько, тітка, дідусь – живуть у Миколаєві. Я стала всіх обдзвонювати – друзів, рідних.
Усі знаходяться у різних містах, всі говорили як один: ранок розпочався з вибухів.
– Ваші батьки не поїхали за кордон?
- Ні, вони не хотіли їхати. Наступного дня вирішили перебратися до Миколаєва. Я заперечувала, бо й там не буде спокійно. Найкращий варіант - або залишитися поки що у Києві в бомбосховищі, або їхати на Західну Україну. Але у нас маленька дитина, собака та кіт – це було б надто складно. Тож перший тиждень батьки залишалися у Києві.
- Але я знаю, когось із родичів ви вивезли...
- Так. Сестру з племінником. Моєму батькові 59 років, його не випустять із країни, а мама залишилася з ним. Та вони й самі не поїхали б: у них є свої батьки, їм уже під 80. Усі вирішили залишитися та триматися разом.
- Ви підтримуєте зв'язок із друзями та близькими, хто наразі у Миколаєві?
- Я завжди на зв'язку, у мене там друзі, тренери, хрещені, мої батьки там зараз. Бабусі та дідусі там же, тільки вони живуть у Новій Одесі, недалеко від Миколаєва.
Жахливо дивитись на все це. Як повітряна тривога, то я одразу дзвоню і пишу своїм батькам, мама і тато у підвалі – вони там ночують. Зараз у Миколаєві немає води, бо ті люди – орки, тварюки, не знаю, як їх назвати навіть… Вони перебили трубу десь на Херсонщині, і наші просто не можуть туди дістатися та полагодити.
Тож Миколаїв відрізаний від води. Але люди справляються. Надходить гуманітарна допомога з Одеси та всієї України, навіть з-за кордону. Бурять свердловини. Миколаїв так просто не зломити. Я впевнена, що люди знайдуть вихід. Мій батько теж має свердловину, і він роздавав воду для людей. Я у своїх соцмережах запостила історії, де розповіла про те, що батько роздає воду, він у такому-то районі, якщо потрібно – пишіть мені, я вас з ним зв'яжу.
- Відгукнувся хтось?
- Людей шість-сім. До глибини душі вразила дівчина, яка зустрілася з моїм батьком, він передав їй воду, і вона мені надіслала аудіоповідомлення у сльозах зі словами подяки: «Дякую, золоті люди». Дякувати Богові, є люди, які допомагають один одному.
- Чи є новини про спортивну школу та вище училище фізичної культури, де ви навчалися? Яка ситуація у них - не постраждали?
- Дякувати Богові, все добре, все ціле. Єдине - зал, який зруйнований, його бомбардували, – це «Уніфехт» у Харкові. Навіть не знаю, підлягає він відновленню чи ні. Напевно, немає жодного фехтувальника в Україні, який не фехтував би там. Це був один із перших спортивних комплексів зі стаціонарною фехтувальною залою. Туди приїжджало тренуватися дуже багато команд з-за кордону. Зокрема, з Японії дуже багато спортсменів знають про цей зал. Всі шоковані від того, що відбувається.
З болем спостерігаєш усе, що відбувається наразі в Україні. Все відчуваєш, чуєш історії людей, які вибралися з гарячих точок.
Чемпіонці вдалося вивезти за кордон сестру з маленькою дитиною. Батьки дівчини залишилися у Миколаєві. Фото: instagram.com/olgakharlan
- Як на війну в Україні відреагували ваші колеги зі спорту? Чи було багато слів підтримки?
- Звісно. Одразу ж посипалися повідомлення від спортсменів із різних країн. Але лише не з тієї країни, яка на нас напала. Ось звідти взагалі нуль. Але я не дивуюсь.
А так увесь світ підтримує, усі писали, пропонували свою допомогу. Я всім відповідала одним смс: «Дякую, моліться за нас і за Україну». Тому якщо знадобиться допомога, я знаю, де її попросити.
- Миколаїв – одне з головних місць, де готували велику кількість молодих та підростаючих спортсменів. Що робити, щоб фехтування не зупинилося?
– Спорт не зупиняється. Спортсмени – люди, які борються все своє життя. І спорт – це про боротьбу. Тому наразі нам як ніколи треба боротися, маємо свій фронт. Ми знаємо, деякі спортсмени пішли на передову, ми знаємо, що, на жаль, деякі спортсмени загинули, це дуже велике горе. Вся ця війна – величезне горе.
А спорт ніколи не зупиниться! Ми нині перевезли 16 спортсменів до Болоньї, туди, де я тренуюсь. Багато хто з Миколаєва є і з інших областей України. Більшість спортсменів перебувають за кордоном, наразі сезон у розпалі.
Попереду два турніри -чемпіонат Європи та чемпіонат світу.
Ми намагаємось жити далі, намагаємось тренуватися. Це важко. Але ми стали сильнішими. Я дуже пишаюся нашою країною і хочу, щоб наш прапор якнайчастіше піднімався. Я хочу чути гімн, і щоб усі його чули. І наразі як ніколи хочеться подарувати вболівальникам, фанатам, любителям спорту якісь позитивні емоції своїм фехтуванням, своїм результатом. Щоб з'явилася бодай маленька посмішка на обличчі.
- Чи є у вас якісь ідеї проектів, які могли б допомагати людям у такий складний час?
- Ми зі своїм хлопцем багато перерахували на гуманітарну допомогу, на допомогу теробороні, на шоломи, бронежилети.
Потім він та його колега створили фонд для українських фехтувальників, який зібрав 50 тисяч євро. Це люди з усього світу – всі спортсмени, фехтувальники - скидали, хто скільки міг. І зібрали таку суму за 3-4 дні з думкою про те, щоб допомогти фехтувальникам, які приїдуть. Щоб їм було чим платити за житло, їжу, їздити на змагання. Деякі спортсмени виїхали із одним рюкзаком.
Ми їздили на кадетський та юніорський чемпіонати світу, це Ю-20 та Ю-17. Цим учасникам, вони ще практично діти, найскладніше. Вони хочуть бути вдома зі своїми батьками.
Я ними пишаюся страшенно, ми не розраховували на якийсь високий результат, деякі з них навіть не тренувалися кілька місяців і тижнів. У когось це взагалі була перша фехтувальна практика. Але той факт, що вони приїхали, – вже перемога. Упевнена, їхні батьки ними дуже пишаються. І хочуть, щоб їхні діти жили та займалися тим, що вони люблять.
На Чемпіонаті світу з юніорів та кадетів Ольга була як тренер. Але свій пост про це спортсменка почала з фрази: «Це наша реальність - жити з тим, що ВІЙНА у нашому домі». Фото: instagram.com/olgakharlan
- Наскільки складно налаштовуватись на змагання, знаючи, що вдома батьки змушені ночувати у підвалі? Адже це тисне на будь-яку людину.
- Так, я згодна. Насправді мій сезон ще не розпочинався. Коли почалася війна, я не тренувалася три тижні. Я взагалі не могла вийти з дому, мало їла. Теоретично могла б поїхати на змагання, але навіщо? Якщо я не зможу сконцентруватися повністю, фізично я не готова. Тож пропустила два старти. Та сама ситуація й у всіх дівчаток у збірній.
Але зараз, коли думаю, що мені складно, одразу згадую, як нашим військовим. Тим людям, які у бомбосховищах на «Азовсталі». Як складно зараз всій Україні, де вирує війна, точаться бої, території опинилися під окупацією. І коли думаю про це, то кажу собі: «Олю, тобі зовсім не складно, ось зовсім не складно. Повір, є ті, кому набагато складніше».
- Спорт допомагає відволіктися, переключитись?
- Коли фехтую, то фокусуюсь і на хвилину забуваю про всю цю трагедію. Але потім, коли йду з доріжки, повертаюся до гіркої реальності. Я тому через три тижні після початку війни змогла поступово почати тренуватися. Мені нічого не хотілося робити, я не знала, що буде далі.
Багато разів хотіла повернутись до України. Мене відмовляли всі, хто міг. Тому лишилася. Потім приїхали моя сестра з племінником, і я зрозуміла, що маю дбати про них. Дуже складно передати емоції.
Дуже багато людей наразі на зборах підходять, цікавляться ситуацією. Іншим ніяково мене розпитувати. Я до цього нормально ставлюся - чим менше питатимуть, тим менше я плакатиму.
- Спорт вас трохи підтримує...
- Так. У мене три тижні пройшли просто у телефоні. Сиділа на дивані, не рухалася, не спала ночами. Потім зрозуміла - якщо так буде й надалі, то я просто розіб'ю голову об стіну. І вирішила щось починати робити.
Перші три тренування виявилися найважчими. Я починала плакати під час тренування. Збоку все виглядало так, ніби ні з того ні з сього я ридаю. Звичайно, всі це розуміли і дуже мене підтримували – і тренер, і мій хлопець. Вони просили просто прийти до зали, тільки не сидіти вдома. Необов'язково тренуватись. Спочатку я відмовлялася. Але потім пішла – спочатку один раз, потім другий, і на третій вже почала тренуватися потроху.
- Ця війна так чи інакше вплинула на нас усіх.
- Ми всі вже змінилися і більше не будемо колишніми. Ми будемо сильнішими, будемо злішими, будемо готові до всього. Те, що пережила наша країна, пережили люди… Мені здається, кожен українець має знайомого, друга, який втратив близьку людину, або будинок, або пережив окупацію. У мене такі є. І ти намагаєшся якось допомогти словом, але в такі моменти все, що ти можеш, це просто бути поруч. Ти не можеш сказати – все буде добре, бо добре вже не буде. Ми обов'язково переможемо, але людей не повернути – ось це найжахливіше.