• Головна
• Спорт

Фото: Особистий архів Яни Клочкової

Яна Клочкова - одна з найяскравіших постатей українського спорту. Більше 10 років тому вона завершила свою кар'єру. І весь час шукає для себе щось нове, експериментує: у Києві влаштувала заплив через Дніпро, в Харкові спробувала організувати турнір «Золота Рибка», а ще записала відео, в якому різко висловилася про те, що країна втрачає своїх чемпіонів.

Для рекорду не вистачило людей

- Яна Олександрівна, днями ви звали з собою бажаючих перепливти Дніпро. У чому сенс цієї акції?

-16 вересня - це день національної збірної України з плавання. На честь моєї перемоги (16 вересня 2000 року Яна Клочкова завоювала золоту олімпійську медаль в Сіднеї, поставивши світовий рекорд - 4.33.59. 400 метрів комплексним плаванням - Прим. Авт.) влаштували такий захід. Федерація ніяк не відзначала. Слава Богу, що пощастило з погодою, дійсно останній день стояло сонце, а потім погода зіпсувалася.
Захотіли залучити людей. Але зараз дуже складно когось кудись витягнути. А плавати - взагалі практично неможливо. Ми зустрічалися, обдзвонювали університети. З заступником міністра освіти зустрічалися, щоб він допоміг якось.

Сподівалася, більше людей буде плисти. Спочатку була ідея встановити рекорд - наймасовіший заплив через Дніпро. Близько тисячі людей для цього потрібно було. Можливо, влітку людей було б більше. Не виключено, що багато хто злякався холодної води. Тому трошки засмутилася. Але я думаю, проблема може бути і в тому, що багато хто не вміє достатньо добре плавати.

- Ви спортивно виглядаєте. Зараз ще тренуєтеся?

- Звісно. Поки була в Києві, намагалася плавати три рази на тиждень. Бігаю по 10 кілометрів. І намагаюся форму підтримувати. Лінуюся, звичайно. Але бачу, якщо взяти років 5 назад, коли мені було 35, було набагато простіше - за два місяці я могла в форму прийти. Зараз складніше з кожним роком. Вага набирається, по речах видно - в якісь вже насилу влізаєш. І це засмучує.

- Через Босфор попливете?

- Якщо чесно, не знаю. Не думала навіть. Але цікаво. Це зараз популярно. Для багатьох людей, особливо офісних, - це такий челендж. Навіть доводилося тренувати одного дорослого чоловіка, який попросив мене підготувати його до запливу через Босфор.

- Навіщо йому це?

- Він поспорив на гроші з донькою та друзями, що перепливе його.

Папа 7 років провів на заробітках

- Ви народилися в Сімферополі на початку 80-х. Яким було ваше дитинство?

- Було круто. Був басейн хороший в Сімферополі, з вишками. Ми приїжджали на збори, і для мене, як для дитини, це було класно: всі ці табори, заходи.

Машини у нас не було. Мама і тато працювали. І мені треба було з сестрою їздити. В 9 років мама нас відпускала. Не уявляю, щоб я відпустила свою дитину саму кудись у місті. Ми виїжджали, і мама знала чітко за часом, коли ми у неї повинні бути. Тоді ні телефонів не було, нічого такого.

- Звідки ваші батьки, як вони жили в той час?

- Тато в мене з Харкова, мама з Сімферополя. Вони познайомилися в Харкові, переїхали. У них, звичайно, нічого не було. Папа працював на будівництві. Жили скромно. Дворик у нас був маленький такий, страшний. Але ми, діти, були по-своєму щасливі, росли, можна сказати, у дворі. Завдяки цьому існувала мотивація прагнути до чогось кращого.

Зараз ось на сина дивлюся. Хочеться, щоб спортсменом став. І все у нього є - що тільки попросить, мама купить. А тоді у нас нічого такого і близько не було. У той час навіть ляльку було мати за щастя. Вони (нинішнє покоління дітей) просто не розуміють того, яке у нас дитинство було.

- Чи правда, що ваш батько їздив на заробітки?

- Так, тато їздив дуже багато. В цілому він десь років 7 провів за кордоном. Ми дуже нудьгували. В Ізраїлі, в Монголії був, в Індії... Пам'ятаю, дзвонить, я його голос почую, розплачуся.
Батьки намагалися, хотіли дати краще. Мама теж спину зірвала, їздила до Польщі з сумками. Туди ж возили все наше, продавали.

- А зв'язку-то толком і не було. Мобільні телефони мали одиниці людей.

- У мене телефон з'явився, коли мені було 18 років. Я тоді поїхала на Олімпіаду. Від спонсора Олімпійських ігор - компанії «Самсунг». І всім видали. Як згадаю, це тоді взагалі був космос просто якийсь.

Особистий архів Яни Клочкової

Герой України - це відповідальність

- Як ви потрапили в секцію плавання?

- Коли ми з сестрою народилися, перше, що зробив папа - повісив вдома турнік. Ми так і росли, кожні вихідні були на стадіоні. На кільцях, на турніках проводили час. Потім батьки відвели на спортивну гімнастику. Секцію закрили. Для художньої гімнастики я не підходила. Перейшла в басейн. Спочатку синхронним займалася, але поїхала тренер. І мене в підсумку визначили на плавання.

- Важко було поєднувати школу і спорт?

- Важко, звичайно. Нехай мені і йшли на поступки, але коли настав 7-8-й клас, зрозуміла - пора вибирати: або спорт, або навчання. У мене син зараз в 5-му класі. І мені весь час хочеться з ним щось вчити, займатися. Від цього прям кайфую. Він табель отримав, а я жартую, кажу: там половина оцінок маминих. Ну а він, як і всі хлопчики, без особливого завзяття до навчання. Але вчиться добре, відмінно даються мови.

- Вам дуже багато чим довелося пожертвувати заради медалей. Особливо дитинством і юнацтвом. Чи не шкодуєте, що так вийшло?

- Ні. Насправді було дуже класно. У 11 років поїхала перший раз за кордон, подивилася, як там живуть люди, і зрозуміла, що потрібно прагнути до чогось хорошого. Я не шкодую, щаслива, що у мене все вийшло.

- У 22 роки ви стали Героєм України. Що для вас означає це звання?

Я не можу сказати, що це не подвиг. Але це звання - відповідальність. Може, і є десь частинка чогось героїчного. Але я думаю, ця нагорода за позбавлення, які у мене були в житті. Приємно, що це відзначили.

Особистий архів Яни Клочкової

Було важко повторити успіх Сіднея

- Ви, коли були спортсменкою, дотримувалися залізної дисципліни. Чи був спокуса щось порушити?

- Так. Особливо в 18 років після першої Олімпіади. Було багато спокус і багато уваги. Дві золоті медалі, а ще срібна. І втриматися, щоб повторити успіх в Афінах, - ось що було дуже складно.

- У чому полягала складність?

- У тому, що з'являлися нові і сильні суперниці, які хотіли виграти олімпійську медаль теж.

- Ви завжди підходили до своєї доріжки дуже спокійно. Інші спортсменки люблять позалицятися до публіки. А ви завжди були зосередженою. Чому так?

- Не знаю. Це був якийсь внутрішній стан. У 2004-му, на моїй другій Олімпіаді, була американка, яка за результатами вважалася сильніше, ніж я. Але вона не впоралася з хвилюванням. Було помітно, як її на старті ковбасило і розривало. Вона не змогла психологічно впоратися.

У Сіднеї, в Австралії, плавання - вид спорту номер один. Мені 18 років. Дивишся на трибуни, яким і кінця не видно, і розумієш, що на тебе дивиться весь світ. І думаю: «Капець просто».

- Як було усвідомлювати, що вам всього 18 років, а у вас вже кілька олімпійських медалей і світовий рекорд за плечима?

- Звичайно, була дуже щаслива, що в 18 років вдалося досягти такого результату. Це все досягалося завдяки важким і наполегливим тренуванням.

- Бачили скандал з фото Ярослави Магучіх і Марії Ласіцкене ? Що думаєте?

- Я в шоці. Розумію, що це політика. Але вже доходить до абсурду.

Спорт не стоїть на місці

- Чому після вас, Дениса Силантьєва, Олега Лісогора з великими перемогами у плаванні для України настали не найкращі часи?

- Ми тренувалися ще в рамках позосталої системи. А так-то у нас нічого не змінюється, але спорт не стоїть на місці - все прогресує. А плавання - тим більше... Можливо, поки по-справжньому у нас щось не зміниться, результатів не буде.

Але є і позитивні моменти. Я вважаю успіх Романчука - це вже величезне досягнення. Всі до цього якось спокійно ставляться, мовляв, якщо не золото, то не рахується. Хоча срібло і бронза - теж медалі, за якими стоїть титанічна праця, і це дуже великий успіх. Тим більше, після стількох років, коли у нас спортсмени не потрапляли в фінали.

- Самі б хотіли тренувати?

- Ну не знаю. Мені більше подобається з дітьми займатися. У великий спорт уже якось не хочеться. Для цього треба повністю покласти своє життя, бути фанатом, завжди на зборах і змаганнях. Та й не завжди з хороших спортсменів виходять хороші тренери.

Йти зі спорту було непросто

- Чим займалися після відходу зі спорту?

- Постійно запрошували на всілякі вечірки, заходи. Хотілося пожити для себе. Спортсмени, коли закінчують, то неминуче стикаються зі стресом. Уявіть: у тебе було життя чітко розплановане, а тут все різко закінчується. Спортсмени, як правило, не пристосовані до життя після спорту. З'ясовується, що країні вони не потрібні зі своїми медалями. Звучить сумно, але це правда.

- Ви займалися бізнесом і благодійністю. Можете розповісти про ці проекти?

- У нас з Денисом (Силантьєвим) був фонд з підтримки плавання, їздили і збирали круглі столи, вчили дітей плаванню. Але не довго. Якраз тоді у мене Саша народився.

Можливо, і треба було щось серйозне створити - школу якусь. У планах це, звичайно, є, але не на даний момент.

- Але є, що хотілося б реалізувати найближчим часом?

- Є така ідея: на початку жовтня провести великий турнір в Харкові «Золота Рибка». Їздили і зустрічалися з харківською владою, з обласною. Нам обіцяли підтримку, але виявилося, тільки на словах. «Так, класно, хороша ідея»... і все. Я, чесно кажучи, засмутилася. А тут бюджет, в принципі, заклали. Може, і відбудеться турнір. Але є ймовірність, що введуть карантин через ковід.

- Як живете, чим займаєтеся зараз?

- Були різні цікаві рекламні проекти. Зрозуміло, зараз все дуже складно через коронавірус. Є ідеї, як, наприклад, із запливом. Хочеться проводити і майстер-класи, об'єднувати, піднімати питання інфраструктури в країні. Але за час, який я провела тут, у мене відбулося переосмислення. Я зрозуміла, що складно щось зробити. І перебуваю в якихось розчарованих почуттях.

Особистий архів Яни Клочкової

Якщо мовчиш, значить, згоден

- Ви образилися на Офіс президента, що вас не запросили в ВІП-ложу на урочистості в День Незалежності ?

- Ну звичайно! Пригадую, коли багато років тому Леонід Кравчук давав мені Героя України, навіть мамі квіти надсилали. Звичайно, не хочеться думати, що до мене є якесь упереджене ставлення. Але я не вірю, що це питання в такий важливий момент не можна проконтролювати. Це ж просто ставлення до людини і його досягненнь. Я була в засмучених почуттях.

- Виходить, не витримали...

- Я вважаю, багато спортсменів зараз забуті. Читаю коментарі, мовляв, валіть звідси, якщо ви такі патріоти. Стає просто страшно.

- З Володимиром Зеленським особисто знайомі?

-  Знайомі. Часто приходили на концерти «Кварталу». Все добре було. З Гутцайтом Вадимом Марковичем, коли він ще не був міністром, ми спілкувалися. Він прийшов і підтримав наш заплив. Це дуже приємно.

- Сам парад як вам з точки зору глядача?

- Якщо чесно, я його не дивилася. Пішла. Чула, що всім сподобалися собаки.

- Нещодавно Оксана Баюл заявила, що відмовляється від українського громадянства. Вам напевно теж пропонували і пропонують переїхати в іншу країну. Чому вирішили залишитися?

- Я, чесно кажучи, не знаю. Такий стан дуже важкий. Коли стукаєш, б'єшся в ці закриті двері і не отримуєш нічого, то стає просто сумно. Ну от як? А люди не вірять, що все так...
Ти не можеш бути альтруїстом, харчуватися одним повітрям і ростити дитину.

- На цій Олімпіаді від спортсменів надходили скарги, що на Ігри в складі делегації приїхали якісь зайві, непричетні до спорту люди. А у когось і тренера поруч не було. У ваш час таке було?

- По-моєму, таке було завжди. Є якісь квоти. Для кожного спортсмена складно виділити свого тренера.

У Харкові впізнають частіше, ніж в Києві

- Вас зараз ще впізнають на вулиці?

- Іноді. У Києві не так. Ось приїхала до Харкова, і там люди на вулиці підходили. У Києві, напевно, нікого не здивувати.

- Чому не стали займатися політичною діяльністю, як той же Денис Силантьєв?

- Розумієте, політика - це теж таке місце, де потрібно розуміти, навіщо ти туди йдеш. Піти щось урвати і заробити? Ну, не знаю, це не для мене. Це не правильно. Хоча останнім часом були пропозиції.

- Можете назвати політичні партії, які вас запрошували?

- Не хочу говорити. Різні. Мені здається, люди, які там виявляються, вже по-іншому мислять. І там не те що не до спорту, там взагалі якісь інші завдання.

- З Денисом Силантьєвим спілкуєтеся зараз?

- Давно не спілкуємося. Були різні не дуже хороші моменти. Не хочу вдаватися в подробиці.

Обожнює фотографувати, любить риболовлю

- Ви якось брали участь в «Танцях із зірками». Як вам досвід?

- Пропонували бути і ведучою. Але, мені здається, цьому потрібно вчитися. І мені якось з камерою складно.

- До речі, про камери. Кажуть, ви хороший фотограф.

- Це моє хобі. Обожнюю фотографувати. Мене запитують, чому я не хочу займатися цим професійно. Буквально вчора знайомого друга фотографувала. Може, треба вчитися. Але взагалі жилка відчувається, хочеться.

- У соцмережах багато часу проводите?

-

- А як він вас відстежив? За допомогою соцмереж, фотографій?

- Так. А мені в міліції говорили: «Ну що тут такого?» Я була в шоці. Боялася виходити з під'їзду. Його в результаті виселили з двору. Мені хоч і говорили, що, може, він нічого не зробить, але хіба мало, як-то не хотілося перевіряти на собі. Він знав, коли я сина в школу вожу, писав, що давай підемо - плавати мене повчиш, поки син в школі.

- Бачив ваші фото з вудкою в руках. Ви захоплюєтеся риболовлею?

- Так, морською.

- Хтось навчив? Часто рибалите?

- Ніхто не вчив, просто подобається сам процес щось зловити. Коли можливість є, то з задоволенням рибалю.

«Чоловіки бояться до мене підійти»

- Ваш син займається дзюдо. Він хоче домогтися успіху в спорті?

- Поки що не бачу у нього великого завзяття. Може, більше я хочу. Але нічого, думаю, з часом у нього щось почне виходити вигравати. У нього дуже хороші тренери, вони на нього покладають надії.

- Яким хочете бачити Олександра Олександровича?

- Хочеться виховати з нього чоловіка. Щоб був відповідальним.

- Важко з ним зараз знаходити спільну мову?

- Поки нормально, але вже відчувається - підлітковий вік поруч. Характер, якийсь норовливий, наполегливий. Дідусь, звичайно, намагається з ним займатися, але у нього в оточенні переважно жінки - я, сестра, мама моя. Дідусь для нього приклад і авторитет, він на нього дорівнює. І я рада, що така людина у нього є поруч.

- Нещодавно ви розповідали про те, що ваша сестра познайомилася через Тіндер зі своїм нинішнім чоловіком.

- Малому племіннику вже 5 років. У них все добре. Він з Колумбії. Вона працювала в Дубаї, там і познайомилися. Зараз вони живуть в Америці.

- Самі як вважаєте, це хороший спосіб знайти другу половинку ?

- Страшно те, що різні випадки можуть бути. Але я не користуюся цим давно.

- Яким повинен бути чоловік, який зможе підкорити ваше серце?

- Раніше звертала увагу на красу, на якісь такі речі. Зараз вже настільки все змінилося. Дивишся на чоловіка, який заради мене робить якісь вчинки. Такого відразу видно, і в моєму житті були такі чоловіки. Коли підкорює своїми вчинками, ставленням до дитини...
Я точно знаю, який чоловік може завоювати моє серце. Хотіла б прояви почуттів, емоцій. Але я людина відома. Боюся до себе когось наблизити. Правда, і самі чоловіки бояться. Вже перестали навіть намагатися.