• Головна
• Перегляд

Фото: Instagram.com/olegbodnarchuk/

Продюсер та режисер Олег Боднарчук зізнається: більше не даватиме інтерв’ю і буде намагатися свого слова дотримати, принаймні у найближчі кілька років.

Про стосунки з підопічним Нікітою Алєксєєвим, переклади його хітів, нинішній шоу-бізнес, російськомовний контент наших артистів, учасників нацвідбору та про те, чому Олег вирішив зайняти свою окрему непомітну нішу – у нашій розмові.

Ми з ALEKSEEV вирішили не продовжувати наш контракт

- Олеже, хочу почати з україномовних пісень Нікіти, бо мені дуже подобаються переклади. Першою у серпні минулого року вийшла «Як ти там?». Нікіта казав, що було багато версій перекладу, але найкращу створили ви. Потім – «Океанами стали», «Назавжди». Виявляється, у вас авторський талант!

- Скажу чесно, це була вимушена міра використати саме мій творчий поетичний доробок у вигляді перекладу пісні «Як ти там?». Ми пробували працювати з різними авторами текстів, але так вийшло, що з моїм варіантом погодилась вся команда одноголосно. Та й написав я його не тому, що відчув талант поета, а тому що потрібні були переклади пісень більш-менш нормальної якості. Потім я увійшов в раж і зрозумів, що це в мене непогано виходить.

Якщо чесно, до самого себе в мене є питання щодо цього, і я критикую себе за ці тексти. Мені здається, вони більш-менш сподобалися людям лише на фоні більшості невдалих перекладів у інших артистів.

А взагалі-то вважаю, що жоден переклад ніколи не виграє у оригінальної версії, це як гарне живе волосся і гарна перука з живого волосся. До речі, більш абстрактні тексти молодих авторів легше перекладати, ніж, наприклад, вірші метра Віталія Куровського, котрі сповнені яскравими метафорами, що запам’ятались людям в оригіналі, але в перекладі або втрачають милозвучність або не влазять у рядок. І це найбільша втрата нових версій пісень, доводиться придумувати нові метафори, і таким чином не чесно конкурувати з автором оригіналу, адже це не твій хліб - писати вірші.

Хоча пошуки нових сенсів давалися не так вже і важко. Ось тобі потрібно підібрати якесь слово для рими - гуглиш слово, до якого підшукуєш риму, і пишеш слово «рима» поряд. Одразу з’являється сайт rumy.in.ua, і там безліч варіантів, ти обираєш той, на основі якого у тебе народжується ідея цілого рядка, і в принципі ідея думки всього куплету чи приспіву. Я розумів, що від деяких кострубатих частин, дослівно перекладених з оригіналу, можна відмовитись, головне - не втратити зміст, настрій і атмосферу пісні в цілому.

- Чому вирішили все ж таки перекладати? Бо раніше Нікіта говорив, що пісні російською вже ніколи писати не буде, але й від колишніх хітів не відмовлятиметься.

- Вибір був такий: або викинути ці пісні назавжди, або продовжити їм життя. Із спостережень бачу, що у всіх артистів абсолютно різне ставлення до свого минулого російськомовного репертуару: хтось таки викинув, хтось забув, хтось відклав до інших часів, хтось віддавав співакам-новачкам, хтось виконує мовою оригіналу, хтось переклав. На мій погляд, це рішення залежить і від мовної позиції артиста на фоні війни, і від ставлення до свого репертуару в цілому.

Хтось випускав трек за треком, будучи прихильником думки, що пісня - це як пост в інстаграмі, вона має зібрати певну кількість лайків і забутись через місяць, і витратив на її створення небагато зусиль і часу. А хтось ставиться до пісень, як до своїх дітей: готується до зачаття, плекає, виношує і народжує. Це інший підхід і інша якість. Від дітей добросовісні батьки не відмовляються. Пісням, які стали хітами, спочатку в студії дає життя артист, а потім саме вони створюють артиста, малюють його образ, збирають навколо нього аудиторію, дають можливість заробляти і дарують майбутнє на довгі роки.

Сьогодні тільки пісні українською окреслюють нашу територію: де звучить українська пісня, там і є Україна. Тому я не розумію, як і де в Україні зараз може створюватися нова пісня російською, і Нікіта цілком справедливо відмовився від виконання своїх старих пісень російською. А запис нових мовою сусіда для нього не є можливим і логічним.

- «Пьяное солнце» вийшло 2015 року, з цієї пісні якраз і закрутилося яскраве творче життя. Пішов 9-й рік. І тут згадується мені ваш пост, де ви пишете, що тривалість одного покоління в шоу-бізнесі, як життя кицьки - 7-9 років. У вас є план, як йти попереду чи в ногу з тими, хто з’явився на сцені зараз? А з’явилося чимало. Хоча, як на мій погляд, більшість з того, що презентують, – слухати неможливо: штампи, нуль смислу у текстах.

- Ви ж знаєте, що у деяких кицьок 9 життів. Так і в шоу-бізнесі є ті, хто став настільки легендарним, що умовно продає вже квитки не на свої нові пісні, а на свою винятковість, на минулі заслуги, на легенди про своє життя. Але це довголіття потрібно заслужити, треба багато попрацювати до того моменту, поки перетнеш ту саму червону стрічку після досить тривалого забігу. Ми не згадаємо останніх пісень багатьох мастодонтів української естради, але їхні імена завжди на слуху.

Два останні роки у шоу-бізнесі зі зрозумілих причин кардинально відрізнялися від попередніх. В один момент я відчув, наче нас висадили на планеті Марс, і ми не розуміємо, де ми і що з нами відбувається. Спочатку розгубилися і обрали тактику спостереження, вивчали нові імена виконавців, слухали їхні пісні, дивилися на колег, бачили, як швидко змінюється кон’юнктура ринку… З одного боку, з’явилося дуже багато всього нового, а з іншого - виникла величезна прірва, куди все це попадало. Я не готовий з цим усім йти в одну ногу, а тим більше попереду…

- Чи не мало Нікіти зараз в музиці, щоб не загубитися серед нової хвилі? Бо дехто випускає релізи ледве не раз на два тижні.

- Нікіти зараз мало в музиці, але багато музики в Нікіті, і це головне. Я не впевнений, що Нікіта колись стане на такий швидкий потік з випуску треків, як зараз це роблять нові виконавці.

Скажу чесно, мені здається, це якийсь український феномен, коли співаки так хутко штампують і випускають пісні. Впевнений, що якість від цього страждає. Куди вони квапляться? Як не бояться надокучити? Чи можна собі уявити, що у The Weeknd чи у Adele щотижня виходять треки протягом року? Я прихильник формули, коли пісня - це етап життя, а альбом - його новий період. Це цікаво пізнавати.

Нікіта зараз на етапі між старим і новим в пошуках іншого себе. Краще взяти паузу, створити в цей час щось значиме і дати можливість заскучати за собою, аніж гнатися наввипередки з ноунеймами. Це змагання безглузде.

- На чому тримається ваш з Нікітою тандем? Адже рано чи пізно артисти йдуть від продюсерів зі скандалами, образами, виливаючи одне на одного купу бруду і розповідаючи, як над ними знущалися. А у вас все наче якось ідеально.

- Наш тандем завжди тримався на суто діловій основі. З самого початку співпраці ALEKSEEV став дуже успішним, і ми в деталях розбирали складові цього успіху. Нікіта, не дивлячись на миттєву популярність, ніколи не дозволяв собі безвідповідальності, завжди цінував людей, які знали на той момент більше, мали досвід і вкладали свої зусилля у його майбутнє. Він дуже добре вихований, має здорові амбіції, талановитий співак і артист. Я не можу нас назвати великими друзями, але ми ніколи не були і ворогами. Завжди ділили на двох успіхи і невдачі.

У 2024-му спливає час дії нашого робочого десятирічного контракту, і ми вирішили його не продовжувати. Домовилися, що у нас не буде зневажливих відгуків про минулу співпрацю. Мало того, я пообіцяв: якщо моя допомога буде потрібна на початку самостійного шляху - він може на неї розраховувати.

Я впевнений, що вчасне і осмислене розторгнення відносин дає новий імпульс і розвиток.

Цього року закінчується робочий контракт Нікіти Алєксєєва і Олега Боднарчука, і вони вирішили його не продовжувати. Фото: Instagram.com/olegbodnarchuk/

Убивством українських творців російська мова звільнила місця для себе

- Вам подобається омолодження шоу-бізнесу? Той же SHUMEI, який став популярним під час повномасштабної війни. Його дебютний альбом «Комета» очолив чарт Apple Music. До цього про нього майже ніхто не знав. Або, як на мене, досить неординарна Klavdia Petrivna.

- Дехто мені подобається з нових, але більше чіпляють ті, хто привносить в музику не тільки своє ім’я, але й щось нове у звучанні. Наприклад, Циферблат, Phil іt, Nazva, Latexfauna, SadSvit і Структура щастя.

Щодо згаданих вами виконавців, то, як на мене, це хороші успішні співаки, які молодими прославилися у стилі ретро. Для мене це дивне явище, коли будучи ще практично юним музикантом, тобі не цікаво експериментувати зі звуком.

- Чи є майбутнє в нашій країні у тих, хто продовжує співати російською? Приміром, нещодавно співачка Луна заявила, що продовжить писати пісні російською, бо вона так «відчуває». Не відмовилася від російського репертуару і Світлана Лобода.

- Я не пророк, щоб говорити про далеке майбутнє, особливо в такі часи, коли більшість людей в Україні нічого не загадують на завтра.

У кожного артиста є своя унікальна історія становлення. В кожного вона неповторна і різна. В кожного повний мозок своїх переконань і ціла галактика своїх ретельно вибудованих в логічні зв’язки цінностей.

Моя система координат будується з огляду навіть на те, що я родом з заходу України, Хмельницької області, де завжди чув виключно українську мову і вдома, і в школі, і на вулиці. За святковим столом у моєї бабусі завжди звучали українські народні пісні, коли вся велика родина збиралася на значимі урочисті свята. Для мене українська мова - це не зовнішній атрибут війни, не екзотика, не примус, і я розумію, що Україна тільки там, де є українська мова.

Хтось скаже: а ось ми не володіємо українською, але ми теж Україна. Так і є. Я згоден. Але коли з-за поребрика говорять про захист російськомовного населення, то мають на увазі вас. Чим більше російськомовного населення в Україні, тим менше україномовного, тим більше причин «захищати» вас. Я не розумію, навіщо зараз пропагувати російську.

Пам’ятаю, як колись канал «1+1» засобом свого мовлення створив прекрасну розмовну українську мову, як актори озвучки фільмів у кінотеатрах своїм талантом змусили глядача надавати перевагу україномовній версії, як колись Ірина Білик зробила українську мову трендовою, впровадивши її у свої модні пісні…

Але є люди, які мають іншу історію життя, народилися на сході України, не мають досвіду українських традицій, українську їм викладали в школі тезово. Їхній внутрішній світ інший, і мірятися нам цими світами важко, вдягати один одного в свої одежі безглуздо.

- А слова артистів, що люди за кордоном не розуміють українську, тому вони будуть співати російською, - чи не є це просто відмазкою? Ми ж якось слухаємо пісні англійською, французькою, іспанською…

- Мені здається, це нелегке зізнання з боку артистів, але воно принаймні чесне. Якщо перефразувати, то його підтекст звучить приблизно так: ми зробили спробу після Росії знову будувати кар’єру в Україні, через деякий час зрозуміли, що ви нас не приймете або не дозволите нам це зробити, в Росію повертатися ми категорично не згодні, тоді нам залишається працювати на російськомовний ринок, що базується поза територією РФ.

- Ви тримаєте зв’язок зі Світланою Лободою? Питаю, бо ви називали її подругою. Коли вона покинула у Росії все – це виглядало як вчинок, людина зробила вибір на користь своєї країни. Але потім знову оці її заяви, що не російська мова вбиває наших людей, пости в соцмережах російською і так далі. Що це? Чи вона розуміє, в якому часі вона живе? Бо Світлана наче намагається, але потім якимись своїми словами, кроками нівелює все попередньо зроблене.

- Давайте розрізняти: є українські артисти, які залишились там і підтримують війну, є ті, які сидять там і мовчать, є ті, які зникли звідусіль і мовчать, є ті, які підтримали Україну і виїхали за кордон, є й такі, що повернулися в Україну. Погодьтеся, це все різне.

Так от, я хочу провести червону лінію між тими, хто щезнув і мовчить, і тими, хто підтримав Україну. Ця лінія пройде десь посередині списку. Першої частини списку для мене особисто не існує, це люди меркантильні, без почуття гідності і совісті. Навіть немає чого обговорювати. Інша частина артистів обрала світлу сторону, і з будь-ким із них можна дискутувати, на тему російської мови зокрема.

Я вважаю, що під час війни українська мова є одним із головних державотворчих стовпів і чи не єдиним спасінням від геноциду. Якщо росіяни сюди йшли захищати «русскоязычное население», то ми можемо убезпечити себе і зараз, і на майбутнє, якщо станемо повністю україномовною спільнотою. Це, мені здається, досить проста істина. Для цього нам потрібно, в першу чергу, розвивати українську у всіх галузях життя.

Звісно, російська мова - не жива істота, в неї немає тіла для військової форми, рук для тримання зброї, і вона начебто не може вбивати. Але якщо говорити філософською мовою, то російська мова - таки убивця, зараз вона займає місце української в школах Маріуполя, Бердянська, Мелітополя, Донецька й інших окупованих міст України, російська мова палить українські книжки і займає їхнє місце на полицях бібліотек і книжкових магазинів, російська мова убила Курбаса, Стуса, Івасюка і багатьох інших українських митців саме тому, що зайняла місце цих людей після їх смерті - убивством українських творців російська мова звільнила місця для себе.

Тому для мене однозначно російська мова вбиває. Але… Різні погляди на важливі речі не заважають мені вести дискусію з людьми, які вважають інакше, мало того, успішно переконувати їх у помилковості своїх суджень. Від того, що ми закреслюємо людей за іншу думку, користі ніякої, навпаки, опонент ще більше укріпиться у своїй правоті. Моїх аргументів на користь обговорюваної тези вистачить надовго, і я готовий наполегливо сперечатися і переконувати.

Режисер вважає, що люди з російським минулим на кшталт нього повинні сьогодні відмовитися від широкої аудиторії. Фото: Instagram.com/olegbodnarchuk/

Я ніколи не обмежував себе у свободі думки і слова

- Прочитала цікавий допис у вашому телеграм-каналі про гумор, який був написаний з приводу жарту «Кварталу 95»: «Думаю, краще нам вибачитись перед усіма коміками за наше погане і не вишукане почуття гумору». Гадаєте, ми так і не навчилися сприймати різний гумор? Чи все ж таки з самим гумором у нас проблеми?

- Про вибачення перед коміками це, звичайно, була іронія. Цією тезою я хотів підкреслити абсурдність усієї ситуації, що склалася, адже на початку цього скандалу, мені здалося, що дехто намагався звинуватити глядачів у недорозвинутому почутті гумору.

Я впевнений, що ні музики, ні театру, ні гумору не існує без глядача. Інколи буває, що автор щось створює лише для себе і не орієнтується на аудиторію, так самовиражається. Зазвичай ми це називаємо нішевим мистецтвом. А ось продукція для широкої аудиторії створюється в промислових масштабах і великою командою творців. Як правило, ці люди добре знають смаки своєї аудиторії і, так би мовити, пишуть на замовлення - задовольняють їхні потреби в розвагах. Цього разу у деяких промисловців на Новий рік відбувся збій програми. Пішла бракована партія. Так буває на виробництві. Але зазвичай такий брак викидають в смітник і виробляють новий продукт, а тут вирішили на глядачів надіти порвані чоботи і, головне, дивуються, чому всі від них не в захваті, а щось там критикують.

Для мене це велика радість, що люди не погоджуються їсти лайно і масово виражають свій протест проти низькоякісного гумору з відвертим знущанням над трагедією. Це дає надію на формування справжнього громадянського суспільства в Україні зі своїм норовом і нетерпимістю до принижень.

- Ви, як на мене, один із небагатьох, хто може сказати все, що думає. Заступитися за когось, когось покритикувати. Вам це потім якось відгукується?

- Після мого попереднього інтерв’ю один з телеграм-пабліків написав, що мої відповіді на питання журналіста - це самогубство. Це й іронія, і частково правда. Я все це сприймаю як досить іржавий консерватизм в нашому інформаційному полі, де дійсно за свою альтернативну думку ти мусиш жертвувати своєю професійною кар’єрою.

Останній яскравий приклад - це жарт відомого інфлюенсера Дантеса над співробітниками каналу «1+1», що прийшли на суд в підтримку Коломойського. І що в результаті? Його прибрали зі зйомок на «1+1», на які раніше запросили. Мало того, у нього ж багато друзів серед артистів та інших публічних людей, але чи можуть вони його просто підтримати, щоб теж не отримати бойкот телеканалу? Ні. Це був єдиний випадок такого роду «свавілля», який я пам’ятаю.

А тепер уявіть, як ставляться до мене у різних виробничих структурах, якщо я ніколи не обмежував себе у свободі думки і, звісно, слова? Звичайно, без мене працювати безпечніше і спокійніше. Але це мій свідомий вибір. Я насправді нічого не втрачаю, розуміючи, що до мене звернуться люди сміливі, відкриті, чесні і навіть авантюристи, тобто ті, кому цікаво з таким диваком, як я, щось створити унікальне. Натомість, у тих, хто мене боїться, я бачу слабкість, бажання щось приховати і стремління рухатися вздовж життя «на мінімалках». В Україні є багато кандидатур серед режисерів, котрим таке теж підходить, але це не я.

Пам’ятаю, коли працював над номером від України для «Євробачення», то мені здалося, що команда «Суспільного» щоразу після наших будь-яких контактів запрошує священника, щоб освятити приміщення, де звучав мій голос. Мені здається, вони молили Бога, щоб я не зміг, не захотів, не впорався… Були чутки, що вони дзвонили і просили інших режисерів взяти участь у конкурсі ідей, лише б мій задум не переміг. Такі чутки мене живлять енергією і дуже веселять.

На думку Боднарчука, на «Євробачення-2024» мала б поїхати Юлія Саніна, яка відкривала конкурс з піснею «Маяк» минулого року та була однією з ведучих. Фото: Corinne Cumming/EBU

Україну на «Євробаченні» міг би представити гурт The Hardkiss

- Про нинішній нацвідбір на «Євробаченння» ви кажете, що він все більше перетворюється на конкурс юних талантів, і, напевно, там вже неможливо буде побачити артиста, що має впевнений сценічний досвід. Думаєте, таким артистам це все ще цікаво?

- Думаю, такий етап в кар’єрі після перемоги Джамали на «Євробаченні» став бажаним для багатьох. Не виключаю, що хтось відчуває в собі сили і такий самий потенціал як, скажімо, у Руслани або тієї ж Джамали, які здобули перемогу, спираючись на свій великий сценічний досвід і професіоналізм. Перемога їх обох була запрограмована, це не був щасливий випадок, везіння або збіг обставин - це був точний професійний розрахунок.

Так от, коли я писав, що хочеться уже когось з досвідом від України, це скоріш про те, що хочеться вже якогось точного професійного розрахунку, а не гадання на кавовій гущі. Я б на місці «Суспільного» цього року зробив пропозицію гурту The Hardkiss представити Україну на «Євробаченні», і весь бюджет, який заплановано на національний відбір, вклав би в постановку номеру, тим більше канал, згідно з положенням про конкурс, має право на призначення учасника. По-перше, впевнений, це б влаштувало усіх глядачів, по-друге, дало б можливість зекономити державні кошти, по-третє, мені здається, що національний відбір у форматі шоу в цьому році максимально недоречний.

- Оля Полякова, між іншим, заявляла про своє бажання поїхати на «Євробачення», казала, що й пісня готова вже є, але за правилами цього зробити не може, бо востаннє їздила до Росії на початку 2015-го.

- З правилами про представника, який не може представляти Україну на «Євробаченні», якщо виступав після лютого 2014 року в Росії, я згоден. Бачив в одному інтерв’ю, що Оля Полякова цікавилась, чому саме з 15 березня 2014 року не можна було відвідувати Росію майбутньому представнику від України на «Євробаченні», а не з 24 травня 2015 року, наприклад, - наступного дня після її участі у церемонії RU.TV в Москві у ролі ведучої.

Так от, 16 березня 2014 року Росія провела незаконний референдум на території Криму, який став основою для окупації півострова, і вже тоді стало ясно, що ця країна забирає в нас частину території, є агресором і потенційним ворогом.

- До речі, щодо Полякової. Мені здається, у вас на неї якісь образи? Після її інтерв’ю Раміні Есказай ви назвали її виконавицею, «фактично клоунесою, яка все своє життя паразитувала на поганому смаку великої кількості української аудиторії». У відповідь Михайло Ясинський оцінив ці слова як звичайний хайп на її імені, мовляв, «йому в Барселоні, очевидно, нудно, нічим зайнятися, і він нагадує про себе таким чином». Потім у вас був допис, що такі лідери думок, як Полякова, засмічують наш інфопростір такими інфоприводами з боліт, як «гола вечірка». Хоча постила про це не лише вона.

- Цікаво, чому Ясинський не навів аргументів у відповідь на моє твердження, що його підопічна все життя паразитувала на поганому смаку українців, а поліз у моє дозвілля в Барселоні? Міг би знайти кількох прихильників Полякової в музеї сучасного мистецтва на виставці, присвяченій проблемі знищення флори і фауни на планеті Земля, і таким чином довести, що у прихильників співачки високі естетичні потреби.

Але в цілому, ви праві. Між нами пробігла чорна кішка. Причому у нас були прекрасні приятельські відносини з Михайлом, з Олею ми були знайомі, навіть працювали на якихось шоу. Вперше ми поцапалися, коли на проєкті «Як дві краплі», де я працював режисером і в якому перемогла Оля, мені стали відомі факти нечесного голосування і виявилося, що насправді міг перемогти Дантес. Я, як завжди, написав про це пост і отримав погрози від Ясинського про звернення до суду. Ніякого суду не було. Пройшло багато часу, і ми почали нормально спілкуватися.

Пізніше виникла ситуація, коли на початку війни Оля заспівала пісню на музику Скорика. На цю ж мелодію вже давно була пісня в Оксани Білозір, і співачка одразу вийшла в публічний простір з інформацією, що ніхто з боку Полякової не узгодив з сім’єю Скорика питання авторських прав. У відповідь Оля написала пост, де публічно дуже образила Оксану Білозір. Я взяв на себе сміливість і під цим постом запитав: а реально, що з правами? Тобто якщо з ними усе в порядку, то чому не можна перейти з емоційної дискусії у суто правову?

Це мені не вибачили. І з тих пір наші стосунки перестали бути приязними, ну це м’яко кажучи. Оля вилучила пісню на музику Скорика зі свого репертуару, але провини ніхто не визнав, вибачень перед Оксаною і сім’єю композитора теж не було.

Ви запитаєте мене: навіщо тобі це потрібно? Чому ти лізеш в чужі справи? Навіщо псуєш стосунки з впливовими людьми шоу-бізнесу? Я не маю відповіді на ці питання. Єдине можу сказати: це інстинкт, я так відчуваю. Коли я читав образи в бік Оксани Білозір, з якою ми, до речі, навіть не знайомі, в мені щось кипіло, здавалося, що я зараз вибухну. Потім Оксана під моїм постом в її захист написала: дякую!

Це було неочікувано і приємно, наче я перевів бабусю через дорогу, як нас вчили в школі.

- Ви добре підмітили, що усі учасники нацвідбору пишуться латинкою і капслоком, що нині майже не знайдеш артиста, ім’я якого пишеться українськими літерами, що люди наче цураються української. Я теж часто про це думаю і згодна з вами. Але сценічне ім’я Нікіти пишеться так само. Чи не є це протиріччям?

- Це не протиріччя, а іронія і навіть самоіронія. Типу я як співавтор бренду ALEKSEEV накинувся на тих, хто теж створив своє ім’я латиницею. Мені це здалося смішним.

Сценічне ім’я ALEKSEEV було вирішено писати латиницею, тому що 10 років назад це був другий чи третій випадок такої інтерпретації. Нам здавалося, що це оригінально, коли прізвище, що походить від слов’янського імені, пишеться іноземними літерами. Ніхто тоді не знав, що це стане мейнстримом. Сьогодні це просто панацея і викликає посмішку. Я впевнений, що це явище себе вичерпало, і незабаром стане модно писати українськими літерами нові українські імена артистів.

Режисер ставив номер гурту TVORCHI на «Євробаченні-2023». Фото: Instagram.com/tvorchi_official/

Із задоволенням попрацював би над маленькою п’єсою на камерній сцені

- Власне про ваше життя. Ви не раз казали, що любите те, що робите. Коли немає шоу, куди себе діваєте?

- У мене було майже 15 років дуже плідного перенасиченого професійного життя. Свої останні проєкти я реалізовував уже руками своїх студентів. І не тому, що не було фізичних сил, а морально мені було уже важко. Артисти розвивалися матеріально, але не духовно. Всі йшли по колу, створюючи все нові й нові пісні про любовну любов і розлучну розлуку. Ноти і слова мінялися місцями у кожній новій пісні, і на цьому усі зміни завершувались.

Всі, хто мене знають, вже бачили, що я скиглю від одних і тих же творчих завдань, і вимагаю від долі якогось повороту в інший бік. Тому коли сталась війна, то у професійному плані в мене не було відчуття обрізаних крил, оскільки морально я вже давно повзав підлогою. Кажуть, що в 40 років художники ідуть або в комерцію, або в нішеве артмистецтво. І справді, мені вже хотілося працювати десь у театрі над якоюсь маленькою п’єсою, можливо, про сутність життя, де б я зміг виразитися на якісь більш складні теми і таким чином відкрити нового себе.

Я вам ще таке скажу: от дивлюсь нове шоу Бейонсе, і мені не цікаво, тому що я розумію, як воно створювалося, звідки взяті ті чи інші ідеї, і головне - в мене немає здорової заздрості, яка була раніше на талановитих перформансах. Я розумію, якщо б мені потрібно було реалізувати щось подібне, то це б була просто технологічна рутинна праця без таланту. А от прийшов на «Конотопську відьму» режисера Уривського в театр Франка у Києві - і торкає, і заздрю, і хочу творчо позмагатися.

Я не можу сказати, що розчарувався у своїй професії. Тим більше зараз якраз настав час інтелектуальної концептуальної творчості, сповненої сучасними драматичними і трагедійними образами, і головне - люди готові сприймати щось неординарне, тобто на це є попит. Поки в мене період накопичення вражень від нового життя, після нього обов’язково буде творча рефлексія.

Зараз займаюсь абсолютно новою для себе справою: відкрив з партнерами і розвиваю творчу школу мистецтв під назвою IDOL у Барселоні. Це великий мистецький освітній заклад, де працюють цікаві творчі люди і займаються сценічною творчістю українські діти. Я хочу, щоб у нас вийшло на його основі створити лабораторію талантів, де учні уже на етапі навчання, завдяки моєму досвіду і таланту колег, будуть загартовані до труднощів шоу-бізнесу. Вірю, що мені вдасться створити таку собі фабрику зірок, як її бачу і відчуваю я.

- За що би вам було цікаво взятися в Україні, навіть якщо на це зараз немає бюджетів?

- В Україні я буваю часто, але разом із сім’єю ми на правах багатодітної родини виїхали жити до Іспанії. Майже всю першу половину 2023-го я провів в Україні, ми працювали з гуртом TVORCHI над їх номером для національного відбору, а потім і для самого «Євробачення». Часто приїжджаю до мами, вона живе у Хмельницькій області. Намагаюся не втрачати зв’язок з Україною.

Я із задоволенням попрацював би в якомусь українському театрі над маленькою п’єсою на камерній сцені без свого прізвища великими літерами на афіші і тим більше без свого портрета у рекламі. Вважаю, що люди з російським минулим на кшталт мене повинні сьогодні зайняти свою окрему непомітну нішу, відмовитися від широкої аудиторії, а також від участі у формуванні ідеології нової України, дати можливість перевіреним часом справжнім громадянам, які не звабилися у 2014-2022 роках заробітками у Росії, сказати своє слово у мистецтві. Саме вони надалі мають вести за собою і тільки їм потрібно довіряти. Саме тому я обіцяв аудиторії, що в мене більше не буде інтерв’ю і буду намагатися свого слова дотримати, принаймні у найближчі кілька років.