“Лівий” чи “правий” поворот Європи? Скандал на Олімпіаді та результати виборів у Франції – симптоми одного явища
Ідеологічні відмінності між крайніми лівими та крайніми правими популістами у країнах західного світу дедалі більше стираються. Україна – не виняток.
Олександр Лучанінов, журналіст, Київ
Літні Олімпійські ігри в Парижі тривають вже два тижні, а найбільш гучним інформаційним приводом, який породила головна спортивна подія року, залишається скандальна церемонія відкриття. Перфоманс за участі травесті-акторів, у якому глядачі безпомилково вгледіли пародію на "Таємну вечерю", один із символів християнства, викликав хвилю обурення по всьому світові, змусивши навіть президента Туреччини Ердоґана жалітися у телефонній розмові Папі Римському Франциску на “аморальні нападки на святі цінності людства”. Представники правоконсервативної партії "Національне об’єднання" Марін Ле Пен зі свого боку заявили про провокацію, у якій звинуватили “ліву меншість”. Організатори натомість поспішили запевнити: мали на меті висміяти не християнство, а язичництво, зобразивши в образах трансгендерів олімпійських богів давньої Греції.
Так чи інакше, вийшла яскрава алегорія на сучасний західний політикум, в ідеології якого химерно сплелися доктрини та гасла, що поєднуються між собою так само складно, як християнство, язичництво, секуляризм і ЛГБТ-активізм. Еклектизм, стирання меж ідеологій – це явище, що стає лейтмотивом світового політичного процесу.
Тенденції західної політики: “лівий” відкат на тлі “правого” наступу
За кілька тижнів до початку паризької Олімпіади Франція та Велика Британія – провідні держави Західної Європи – пережили політичне перезавантаження. 4 липня пройшли парламентські вибори у Великій Британії, на яких приголомшливу (але прогнозовану) перемогу здобули лейбористи, закінчивши 14-річну еру правління в країні консерваторів. Водночас українці з набагато більшою увагою та неприхованою тривогою стежили за волевиявленням у Франції 30 червня та 7 липня, де два тури голосування не виявили однозначного переможця, проте відтермінували щонайменше на кілька років можливий прихід до влади політсили Марін Ле Пен.
Незважаючи на чималі відмінності, британські та французькі вибори мають важливу спільну рису – партії, які посіли перші рядки за підсумками голосувань, відносяться до лівого ідеологічного спектру. Так, Лейбористська партія Великої Британії – колишній член "Соціалістичного інтернаціоналу", одна з найстаріших діючих до сьогодні лівих політсил – 4 липня здобула 411 мандатів у 644 округах, майже повторивши свій рекордний результат 1997 року. Тим часом у Франції формальну перемогу святкував "Новий народний фронт" – створений напередодні виборів блок лівих і лівоцентристських партій, який зрештою провів до Національних зборів 180 депутатів (31% від усього складу парламенту).
Прихильники Нового народного фронту – переможців парламентських виборів у Франції
На перший погляд може скластися враження, що такі результати спростовують тенденцію “правого повороту” в європейській політиці, про який оглядачі говорять з 2000-х років, а особливо наполегливо – після міграційної кризи та серії ісламістських терактів у Європі у 2015-2016 роках. За останні роки праві партії сформували уряди у низці провідних країн Старого світу. Так, у 2022 році шоком для європейського істеблішменту став тріумф на парламентських виборах ультраправих “Братів Італії”, лідерка яких Джорджа Мелоні стала першою в історії жінкою-керівницею італійського уряду. Ідеологію “Братів...” журналісти часто описують як “неофашистську”, а члени цього руху регулярно потрапляють у скандали через публічну демонстрацію нацистських привітань. Наразі, окрім Італії, ще у низці країн ЄС крайні праві мають своїх представників у національних урядах, зокрема у Фінляндії, Словаччині, Угорщині, Хорватії та Чехії. На початку цього місяця компанію доповнили Нідерланди, де уряд сформувала права коаліція на чолі з антиісламською популістською "Партією свободи".
Проте найбільш наочним свідченням зсуву європейського виборця вправо стали результати червневих виборів до Європарламенту. За підсумками голосування крайні праві політичні об’єднання сумарно отримали майже стільки ж мандатів, скільки й правляча правоцентристська "Європейська народна партія", – 187. Так, третьою найбільшою фракцією представницького органу ЄС з 84 мандатами стали “Патріоти за Європу”, куди влилися партійці Марін Ле Пен та угорського прем’єра Віктора Орбана. Ще 78 мандатів зібрали “Європейські консерватори та реформісти” на чолі з “Братами Італії” та польською “ПіС”. Окрему групу з 25 депутатів очолила одіозна для українців “Альтернатива для Німеччини” – відкрито пропутінська політсила, що виступає проти надання Україні військової допомоги. Партія, яку характеризують як “євроскептичну”, “расистську”, “ісламофобну” та “ультраправу”, у червні отримала другий результат у Німеччині, ставши однією з фавориток майбутніх виборів до Бундестагу у 2025 році, на яких вперше планує поборотися за крісло федерального канцлера. Вибори до Європарламенту засвідчили і зростання популярності у Німеччині ще однієї популістської євроскептичної політсили – “Союзу Сари Ваґенкнехт”, що була створена у вересні минулого року колишніми членами “Лівої партії”. В її ідеології химерно поєднуються націоналізм, економічний лівий популізм, культурний консерватизм, євроскептицизм і русофілія. Молоде політичне об’єднання вже отримало 6 мандатів у парламенті ЄС.
Змішування ідеологій – нова політична реальність?
Така ідейна еклектика притаманна більшості європейських рухів, які декларують свою належність до крайнього лівого або правого спектрів. Щоправда, тут можна посперечатися щодо того, чи можуть існувати у природі “хімічно чисті” права або ліва ідеології. Пригадаємо, до прикладу, співпрацю гітлерівського та сталінського режимів напередодні Другої світової війни – режимів, які декларували полярний антагонізм стосовно один одного. Натомість у 2002 році французький філософ Жан-П’єр Фей запропонував “теорію підкови”, згідно з якою крайні праві та крайні ліві політичні рухи мають тенденцію до ідейного зближення, нагадуючи загнуті кінці підкови. Ілюстрацією до цієї теорії може послужити ідеологія невдахи нещодавніх виборів у Франції – "Національного об’єднання" Марін Ле Пен. Партія сповідує однозначно націоналістичні та консервативні погляди: домагається припинення імміграції з неєвропейських країн, повернення до традиційних цінностей (включно з обмеженням абортів), відновлення примату національного законодавства над європейським. Водночас у багатьох соціальних та економічних питаннях "Національне об’єднання" солідаризується з лівими. Так, у 2014-2016 роках політсила Ле Пен активно виступала проти Трансатлантичного партнерства – проєкту угоди про вільну торгівлю між США та ЄС, яка могла б, за оцінками аналітиків, принести обом сторонам близько $100 млрд додаткових прибутків. У боротьбі проти цієї ініціативи французькі націоналісти опинилися по один бік барикад з профспілками та лівими екологами. Так само торік і ліві, і праві у Франції в унісон критикували пенсійну реформу президента Емманюеля Макрона.
Не все так просто і з "Новим народним фронтом", до якого влилися досить неоднорідні політичні рухи – від ліворадикалів-комуністів до поміркованих “зелених”, від феміністок до націоналістів-автономістів – борців за незалежність Мартиніки та Корсики. Всіх об’єднало бажання будь-що не пустити до влади правих. Проте спроможність такого ситуативно створеного блоку провадити системну та послідовну політику в законодавчому органі викликає в оглядачів серйозні сумніви.
Аналогічним чином британських лейбористів – тріумфаторів нещодавніх парламентських виборів – “лівими” можна назвати досить умовно. Починаючи ще з 1980-х років партія “захисників трудящих” підтримує ліберальну ринкову модель економіки, а з 1990-х “нові лейбористи” на чолі з Тоні Блером усунули зі своєї програми будь-які згадки про соціалізм і націоналізацію. Отже, черговий прихід політсили до влади в Об’єднаному Королівстві аж ніяк не означає початку в країні “червоної революції”. Не варто очікувати чогось подібного і у Франції – з причин, згаданих вище.
Лейбористський прем’єр-міністр Великої Британії Кір Стармер – тріумфатор липневих виборів
Цікаво, що в обох країнах мейнстрімні ліві – умовно проукраїнські. Натомість україноскептицизм і симпатію до Путіна демонструють крайні праві та крайні ліві популісти (зокрема у Великій Британії – це Reform UK Найджела Фараджа, яка провела до Палати громад п'ятьох депутатів). Всі схожі рухи, що за останні десятиліття набрали ваги в європейському політикумі (згадане "Національне об’єднання" Марін Ле Пен, “Альтернатива для Німеччини”, “Фідес” Віктора Орбана, “Партія свободи” Герта Вілдерса, іспанська “Вокс” та багато інших) об’єднують євроскептицизм, антиглобалізм і часто антиамериканізм, апелювання до “простого народу” на противагу “старим елітам”, соціальні обіцянки та економічний патерналізм. Розділяють правих і лівих популістів у західних країнах лише питання імміграції, екології та сексуальних меншин.
Який шлях обере Україна?
Традиція політичного популізму має глибоке коріння і в Україні. Наші популісти не менш завзято, ніж європейські колеги, жонглюють ідеологічними лозунгами, так само не дбаючи про будь-яку послідовність політичних позицій. Так, безумовно, популістською була передвиборна програма “Слуги народу”, яка дозволила новоствореній партії сформувати монобільшість в українському парламенті у 2019 році. Її гасла важко віднести до певної ідеології – лібералізм в економічній сфері тут поєднується з обіцянками збільшення соціальних пільг. Реальна політика політсили після приходу до владу – тема окремого обговорення.
Президент Володимир Зеленський і члени його політичної команди святкують перемогу партії “Слуга народу” на парламентських виборах 21 липня 2019 року
Загалом популізм у соціальній сфері притаманний всім українським парламентським партіям. Так, підвищення пенсій, соціальних стандартів і зниження тарифів – це гасла політсил, що декларують правоцентристську ідеологію: “Батьківщини” та “Європейської солідарності”. Остання пережила карколомну зміну ідеологічної програми у 2019 році, замінивши соціал-демократію на християнську демократію. Окрема історія – нині заборонена “Опозиційна платформа – За життя”, що поєднувала соціал-демократичні ідеологеми з російським націоналізмом і реваншизмом. Єдина hard-права українська націоналістична партія у поточному складі Верховної Ради – Всеукраїнське об’єднання “Свобода”, представлене однією народною депутаткою Оксаною Савчук. Ця політсила чи не єдина з українських мейнстрімних порушує питання, що є основою порядку денного європейських правих: антиімміграція, обмеження абортів і пропаганди ЛГБТ. Водночас у соціально-економічних питаннях “Свобода” чи не найлівіша серед партій, представлених в українському парламенті, серед гасел якої – націоналізація стратегічних підприємств, розвиток профспілкового руху, участь робітників в управлінні та розподілі прибутків підприємства.
Деконструкція понять “ліві” та “праві”, “релігійність” і “секуляризм”, змішування ідеологій – це симптоми світоглядної та ціннісної криз, які переживає західна цивілізація, з яких не в останню чергу витікає економічна криза – стагнація та втрата волі до спротиву зовнішнім загрозам. У цих умовах західні суспільства шукають нові сенси та ідеологічні моделі, які, з одного боку, стають дедалі більш радикальними, з іншого – популістичними, а отже, ідейно вихолощеними. Тим часом протистоїть Заходу інший ідеологічний покруч – путінізм, у якому сплелися неосовєтизм, псевдоконсервативний, псевдохристиянський популізм, повне заперечення моралі та пропагування геноциду. Який шлях з точки зору політичної ідеології обере Україна, що веде боротьбу за своє існування? Зрозуміло одне: права на невизначеність ми не маємо.
