Американський генерал Бен Ходжес – колишній командувач армією США в Європі - уважно відстежує події в Україні. «Я думаю, що військові цілі США в цьому конфлікті повинні включати «деімперіалізацію» Росії. Мені здається, що ми спостерігаємо початок кінця Російської Федерації, як вона виглядає сьогодні», – написав він у Твіттер.
Про те, що війна з Україною може привезти до розпаду так званої «останньої імперії», сьогодні говорять багато політиків. Як це може статися і чи є ознаки початку процесу, ми спитали у доктора історичних наук, професора Станіслава Кульчицького.
Історія знає понад три десятки імперій, які утворювалися по всьому світу і неминуче розпадалися. Останньою із офіційно визнаних зруйнувалась Британська імперія (1997 рік), яка вважалася наймогутнішою і мала колонії на всіх континентах.
- Нинішню Росію називати імперією не можна. Так кажуть через бажання сучасного керівництва РФ відродити імперію. І не стільки у тому вигляді, в якому існував Радянський Союз, скільки дореволюційну Російську імперію. Імперські настрої існують і у переважної частини населення держави-агресора. Але одна справа - вдавати з себе щось, зовсім інша – ним бути, - говорить Станіслав Кульчицький. - Без України передусім Росія не може бути імперією. Україна, Білорусь і Росія – ось той конгломерат, який тримав на собі всі колоніальні здобутки колишньої імператорської Росії. І коли Путін заявляє, що «України ніколи не було», він цим робить посил до дореволюційної монаршої ідеології.
- Ми бачимо, що з перших років свого перебування в президентському кріслі Путін намагався максимально зберегти контроль над середньою Азією, всіма іншими незалежними національними республіками, що колись були в складі СРСР. Але в першу чергу його мета полягала в тому, щоб поглинути Україну і Білорусь, - продовжує історик. - Білорусь він уже поглинув. Україна чинить опір. Цим, власне, і пояснюється агресія, яка почалася у 2014 році, а після тривалої підготовки переросла у відкрите військове вторгнення.
Якби Путін домігся свого і зробив з Україною те саме, що зробив з Білоруссю, можна було б казати, що російська імперія відродилась. А так – ні, наш спротив зламав усі плани Кремля.
І це природньо, бо часи імперій минули. XX століття показало, що остаточно.
- Ми бачимо, що стало зі спробами Гітлера створити свій Третій рейх, як провалилися наміри Муссоліні поширити свою владу на сусідні європейські території. У минулому столітті створити свою імперію, зруйнувавши при цьому попередню, вдалося одному Леніну. І це тільки тому, що він пішов оманливим шляхом, надавши новоутвореним республікам державного статусу. Формально вони вважалися вільними, в більшовицьких конституціях було записано, що кожна республіка має право вийти з Союзу. Тільки от механізму такого виходу ніколи не існувало, його ніхто не розробляв. Була тільки декларація, і сама Російська Федерація теж лише декларативна.
Фактична влада за часів СРСР зосереджувалася в руках колегіального, але єдиного органу – Політбюро.
- Це був диктат однієї партії. Політбюро підпорядковувалась друга вертикаль влади – рада народних депутатів, і третя – чекісти, які матеріалізували те, що зветься диктатурою, - каже наш співрозмовник. - 70 років радянська імперія змогла проіснувати тому, що ховалася за гаслом про братерське єднання народів. Особливо це закріпилось у другому поколінні. Перше або було винищене, або змушене лягти під більшовиків.
Однак не ідеологічні і не національні міркування стали основною причиною розпаду радянської імперії.
- У 1991 році в середині Союзу, за винятком невеликої групи дисидентів, не було опозиційних сил, здатних розвалити імперію. І зовні не було, всі боялися ракетно-атомної держави, - вважає історик. - Союз розвалився в силу внутрішніх причин. Він був заснований на силі, не було ринкової економіки, конкуренції, яка підштовхує прогрес. Коли після Другої світової передові країни світу вийшли на новий етап науково-технічної революції, СРСР залишився на старому – етапі економіки вугілля і сталі.
Вожді Союзу були цілком задоволені тим, що можуть продавати енергоносії, добувати таким чином долари і за них купувати новітні розробки.
- Так, певний сплеск був при Хрущові. До висадки американців на Місяць ми вважали себе першими в космосі. У військовій галузі першими створили водневу бомбу. Хоча насправді ця технологія була добута шпигунським шляхом і доведена в Москві до робочого стану. Однак прогрес тривав дуже повільними темпами, а колгоспний лад довів країну мало не до голоду. Імперія Радянського Союзу розвалилася через неринкову економіку, яка не могла конкурувати з економікою технологічних країн, - розповідає Станіслав Кульчицький.
До речі, історик звертає увагу, що СРСР розпався, як його задумав Ленін – по лініях кордонів республік.
- Так станеться і з Російською Федерацію. Ми бачимо, що через санкції Росія почала сильно втрачати в технологіях. І коли її центр ослабне, не зможе тримати в шорах регіони, розвал піде по лінії кордонів автономних республік. А там, може, китайці згадають про Нерчинский договір (1689 рік), за яким династія Цін отримувала у володіння все Приамур’я. Так і до Уралу можуть дійти. А перед Уралом з’являться інші проєкти, - розмірковує професор.
Єдине, про що можна зараз говорити: цей процес почнеться не завтра. Так само як завтра не закінчиться війна.
- Путін зміг прийти до влади і так довго утримуватися в ній через те, як росіяни бачать своє життя. Вони залишилися такими, як їх виховували за радянських часів – бути залежними від державного апарату. Коли закликали: беріть заводи в свої руки, вони чекали людину, яка буде виплачувати зарплату. І тому вітали олігархів. Цей народ був інертним в третьому поколінні, зараз іде четверте, воно може бути по-різному налаштоване. Але багато в чому ще просякнуте настроями своїх попередників, - підкреслює Станіслав Кульчицький.
Історик вважає, що як би хто не ставився до другого президента Леоніда Кучми, а його вислів «Україна - не Росія» дуже влучний. Бо коли в Україні почалися Майдани за європейський вибір, Росія почала повертатися назад в СРСР.
Станіслав Кульчицький - випускник історичного факультету Одеського університету імені Іллі Мечникова та аспірантури Інституту економіки АН УРСР. Кандидатську роботу з економіки захистив у 1963 році, у 1978-му здобув звання доктора історичних наук, у 1986-му – професора. З 1977 по 2015 рр. - завідувач відділом історії України 20 - 30-х рр. ХХ ст. Інституту історії України. Працює в НАН України з 1960 р.
Заслужений діяч науки і техніки України, автор понад 1,5 тисячі публікацій, в тому числі 47 книжок, багатьох підручників, монографій для вищої та середньої шкіл.