Стаття в «Українській правді» про причини звільнення Людмили Денисової викликала вкрай бурхливу дискусію. Думки, як завжди, різко поділилися: одні підтримують редакцію ЗМІ, яка розкрила правду про джерела сенсаційних новин про зґвалтування дітей росіянами. Інші звинувачують журналістів у допомозі Кремлю та роботі на путінську пропаганду.
Подібні суперечки для нас не на диво. Але тут питання ширше: чи виправдовують мету контрпропаганди будь-які засоби її досягнення і що можна говорити під час війни, а що ні?
– Все, що написано в «Українській правді», я знав ще до звільнення Людмили Денисової, – каже голова правління Центру прикладних політичних досліджень «Пента» Володимир Фесенко. - Недостовірна, незадокументована інформація не може виходити від особи, яка перебуває на державній посаді. Це був банальний хайп та самореклама, яка створила купу проблем.
Політолог вважає, що раніше чи пізніше, в «Українській правді» чи на іншому ресурсі, інформація все одно стала б надбанням громадськості.
- Питання лише у формі, як це подавати. Так, нею може скористатися російська пропаганда, тому треба постійно наголошувати, що факти зґвалтування та інші злочини є, вони незаперечні та задокументовані. З ними працюють міжнародні слідчі. Але якщо від офіційних осіб виходять фейки, про це теж треба говорити. Це всім чиновникам урок на майбутнє, щоб вони думали не про самопіар, а про державний інтерес.
Донеччанин у Тристоронній контактній групі Сергій Гармаш два тижні приймав іспити на факультеті журналістики Київського нацуніверситету. Говорить, що тема публічної моралі та етики обговорювалася дуже гаряче.
- Я вважаю, що насамперед треба говорити правду. Це святе, незалежно від того, чи війна, чи ні війна. Неправда дезорієнтує людей, а все, що ми говоримо та пишемо, – це не для росіян, не за їхніми шаблонами. Це з нашого розуміння правди.
Публіцист вважає, що у воєнний час також слід враховувати підірвану психіку людей.
- Деяку інформацію, яка у звичайний час була сприйнята як сенсаційна, зараз краще не давати. Щоб щадити людей, які постійно у стресі. Я колись прочитав розповідь Денисової про те, як у Херсоні на очах у матері зґвалтували двох 2-річних братиків, був шокований. Таке звірство навіть важко уявити, я досі не впевнений, що це правда. Але ще більше я був шокований тим, що таке озвучується. Якщо був такий факт, його треба передати міжнародним слідчим, інакше краще не говорити.
Щодо критики чиновників і влади, на яку багато хто хотів би накласти табу під час війни, то Сергій Гармаш упевнений: критика доречна, якщо заслужена.
– Це основна функція журналістики. Головне, щоб критика була конструктивною та компетентною. Якщо ви не військовий, то не висловлюйте думку про те, «чому здали місто». Тому що не знаєте, якою була стратегічна мета.
- Заробити репутацію вкрай складно, втратити її можна за мить. Кейс Денісової - про це, вона торкнулася дуже болючої матерії. Якщо така інформація виходить на публіку, вона має бути тричі перевірена. Зверніть увагу на Олексія Арестовича. Його багато хто критикує, але він часто користується фразою: «за інформацією, яка має бути додатково перевірена». Цей контекст цілком змінює сприйняття, – каже військовий журналіст, колишній керівник прес-служби Генштабу полковник Владислав Селезньов.
Експерт зазначає, що вся світова інформаційна спільнота тонко реагує на фейкові вкидання.
- Чому так легко працювати із російською пропагандистською машиною? Тому що сформувався штамп: все, що вони кажуть, це брехня, вірити не можна. Нам це грає на руку. Тим більше, ми не можемо дозволити собі говорити про те, в чому хтось може засумніватися.
Владислав Селезньов згадує, як сам одного разу дав неправдиву інформацію. Але анітрохи про це не шкодує.
– Серпень 2014 року, працює бойова авіація. Пілота Міг-29 збивають у районі Горлівки. Льотчик живий, на порятунок відправляють спецназ. До мене звертається генерал Сергій Дроздов: «Владе, тебе знають, тебе слухають і наші, і сепаратисти. Вийди з повідомленням, що збитий літак, упав у районі Тореза». Я це озвучую, і поки вони шукали льотчика з того боку, наші знайшли його та евакуювали. З етичної точки зору, я сказав неправду, з професійної – все зробив правильно.
Вигадка, підсумовує Влад, виправдана лише на порятунок.
Якщо коротенько, кореспондент «УП», посилаючись на анонімні джерела, розповідає про те, що колишній омбудсмен нічим не змогла підтвердити ті сексуальні звірства, про які писала, а потім говорила в Давосі. Дзвінки, які надходили на виділену гарячу лінію дочки Денисової – Олександри Квітко, не фіксувалися. Натомість заявлених психологів ЮНІСЕФ працювали звичайні оператори. Дочка Денисової говорила, що надійшло близько 1040 дзвінків, з яких 450 стосувалися зґвалтування дітей, але прокуратура встановила лише 92 з'єднання.
Сексуальні злочини стали страшною відмінністю російської агресії, прокуратура відкрила багато кримінальних справ. Але від «лінії Квітко» фактаж не надходив, тим часом як Денисова розповідала все страшніші історії. На допиті вона нібито зізналася, що так хотіла допомогти Україні здобути перемогу.